— А на мою думку, світ повинен почути нашу історію, — наполягав Артур. — Книжки, присвячені розладу множинної особистості, вже виходили друком, але нічого схожого на випадок Біллі дотепер іще не описувалось. Якщо люди збагнуть причини виникнення цієї недуги, це можна буде вважати нашим особистим внеском у розвиток психіатрії.

— До того ж, — ввернув Аллен, — ми заробимо грубі гроші.

— Тсе є найкрашчий і найбільш путній аргумент, шчо я за сьогодні чув, — відповів Рейджен.

— Я так і думав, що згадка про гроші зачепить чутливу стру у твоїй душі, — прокоментував Аллен.

— Це одна з найцікавіших суперечностей у Рейдженовій натурі, — зауважив Артур. — Він у нас затятий комуніст, але при цьому так любить гроші, що повсякчас їх краде.

— Але погодься: якшчо після сплати наших рахунків у мене шче шчось лишається, я тсе жебракам і нужденним оддаю.

— Та невже? — реготнув Аллен. — То, може, нас від сплати податків повинні звільнити за нашу доброчинну діяльність?

19 грудня редактор газети «Афінс Месенджер» зателефонував до шпиталю і запитав, чи не дасть Біллі Мілліган інтерв’ю. З дозволу лікаря Кола Біллі погодився.

Лікар Кол провів юнака до конференц-зали і відрекомендував йому редактора Герба Еймі, репортера Боба Екі та фотокореспондентку Ґейл Фішер. Кол продемонстрував журналістам полотна Біллі, а сам хлопець відповів на запитання про своє минуле, про знущання, жертвою яких він став, про спроби накласти на себе руки і про те, як його свідомість контролювали інші особистості.

— А як щодо виявів насильства? — запитав Еймі. — Чи можуть громадяни Афін бути впевненими, що, коли вам дозволять виходити у місто, як і багатьом пацієнтам із відділення відкритого типу, це не становитиме загрози для городян і їхніх дітей?

— Думаю, про насильство слід розмовляти не з Біллі, а з іншим його внутрішнім «я», — сказав лікар Кол.

Він забрав Біллі з конференц-зали, провів до свого кабінету, що розташовувався навпроти, всадовив юнака і мовив:

— Слухай уважно, Біллі. Я вважаю, що тобі конче необхідно налагодити доброзичливі стосунки з місцевою пресою. Тутешню громаду треба переконати, що з твого боку їм ніщо не загрожує, бо настане день, коли тобі захочеться без супроводу прогулятися до міста, зайти до художньої крамнички, подивитися фільм у кінотеатрі чи з’їсти гамбургер у кафе. Ці журналісти вочевидь ставляться до тебе прихильно. На мою думку, треба дозволити їм поговорити з Рейдженом.

Біллі принишк, його вуста беззвучно заворушились. За якусь мить він подався вперед, уп’явшись у лікаря Кола пронизливим поглядом.

— Ви шчо, лікарю Коле, розгубили весь глузд?

У Кола аж подих перехопило, коли він почув цей хрипкий суворий голос.

— Чому ти так кажеш, Рейджене?

— Так робити не є добре. Ми шчосили пратсювали над тим, шчоби Біллі більш не спав і на стсені був.

— Я не став би тебе кликати, якби не вважав, що це вкрай важливо.

— Тсе не є важливо. Тсе тілько шчоби газетам догодити. Я проти. І я на вас сердитий.

— Можливо, ти маєш рацію, — відповів Кол, стежачи за ним з осторогою. — Та все ж місцеву спільноту слід заспокоїти, показавши, що ти і справді такий безпечний, як каже суд.

— Мені до одного містся, шчо подумає спільнота. Я не хочу, шчоби з мене робили наживку для продажу газет. Не хочу більше ганебних заголовків бачити.

— Хай там як, а тобі таки варто поладнати з місцевою пресою. Враження, яке про тебе складеться у мешканців Афін, матиме безпосередній вплив на процес твого лікування і на те, чи буде тобі дозволено користуватися певними привілеями.

Рейджен замислився. Він відчував, що лікар Кол хоче показати його журналістам, аби таким чином підсилити ефект від усього, про що їм розповідав. Але разом із тим у словах лікаря був резон.

— То ви вважаєте, шчо я повинен поговорити з репортерами? — запитав Рейджен.

— Я б тебе не покликав, якби думав інакше.

— Гаразд, — погодився Рейджен. — Я зроблю тсе.

Кол повів його назад до конференц-зали. Журналісти дивились на них очікувально.

— Я є тут, шчоб відповісти на ваші запитання, — мовив Рейджен.

Боба Екі так вразив його акцент, що він аж затинатися почав:

— Я… е… тобто ми хотіли запитати… ну, ми хотіли впевнитись від імені місцевої громади, що ви… чи то пак що Біллі не схильний до насильства.

— Я можу застосувати силу, тілько якшчо хтось намагатиметься Біллі скривдити. Або заподіяти шкоду якій-небудь жінтсі чи дитині, — пояснив Рейджен. — У тсьому випадку я не стоятиму склавши руки. Як би тсе вам пояснити? Ось ви ж не допустите, шчоби якесь мурло ваше дитя зобидило? Ні. Ви будете боронити свою дружину, свою малечу та слабку стать загалом. Якшчо Біллі спробують завдати болю — я його захишчатиму. Але нападати без причини — тсе є дикунство. Я не є варвар.

Поставивши Рейдженові ще декілька запитань, журналісти попросили дозволу поспілкуватися з Артуром. Лікар Кол переказав юнакові їхнє прохання, і просто в них на очах Рейдженів суворий вираз обличчя пом’якшився, мовби відтанув, але за мить уже застиг у зверхній гримасі, з підібганими вустами і насупленими бровами. Артур задумливо обвів поглядом приміщення, витягнув із кишені люльку, розкурив її й видихнув струмінь диму.

— Це було справжнісіньким божевіллям, — кинув він.

— Що саме? — запитав лікар Кол.

— Приспати Вільяма, щоб витягнути нас із Рейдженом назовні задля показухи. І це коли я працюю мов проклятий, аби Біллі не поринув назад у свій анабіоз. Зараз важливо, щоб він одноосібно контролював свідомість. Але якщо вже я тут, — повернувся він до журналістів, — то дозвольте відповісти на ваше запитання стосовно насильства. Я можу запевнити, що матінкам тутешніх сімейств немає потреби мерщій забарикадовувати двері. Вільям уже на шляху до одужання. Він переймає мій інтелект і Рейдженову здатність управляти гнівом. Ми його навчаємо, і він поступово нас поглинає. Коли Вільям візьме від нас усе, що ми можемо йому дати, нас просто не стане.

Репортери хутко строчили у своїх нотатниках.

Кол покликав на сцену Біллі. З’явившись, той одразу вдавився димом і закашлявся.

— Господи, що це ще за гидота? — вигукнув він, кидаючи люльку на стіл. — Я не курю.

Йому поставили ще декілька запитань. Біллі сказав, що не пам’ятає нічого від того моменту, коли лікар Кол повів його до свого кабінету. Коли юнака запитали про плани на майбутнє, він завагався, але розповів, що сподівається продати деякі зі своїх картин і вкласти частину грошей у який-небудь центр захисту дітей від жорстокого поводження.

Кол зауважив, що кореспонденти «Месенджера», виходячи із зали, мали доволі приголомшений вигляд.

— Гадаю, людей, які нам вірять, сьогодні побільшало, — звернувся він до Біллі, крокуючи з ним до РІТ.

Джуді Стівенсон була надто заклопотана — займалась новою справою, тож, вирушаючи до Афін, аби провідати Біллі, Ґері Швайкарт натомість прихопив із собою головного юриста офісу громадського захисту. Ґері хотів більше дізнатися про того автора, котрий писатиме про Біллі, та про Алана Ґолдзбері, місцевого адвоката, якого Біллі найняв, щоб той давав раду його цивільним справам. Вони зустрілись об одинадцятій ранку в конференц-залі шпиталю. До гурту приєдналися лікар Кол і сестра Біллі зі своїм нареченим, Робом. Біллі твердо заявив, що він уже все вирішив і хоче, щоб його біографію писав саме цей письменник. Швайкарт про всяк випадок передав Ґолдзбері список видавців, авторів і продюсерів, котрі цікавилися придбанням авторських прав.

Після зустрічі Ґері пішов прогулятися з Біллі наодинці і трохи побалакати.

— У мене зараз нова справа. Теж не сходить із передовиць. Убивця з пістолетом двадцять другого калібру, — розповідав адвокат.

Біллі дуже серйозно подивився йому в очі й мовив:

— Пообіцяйте мені дещо.

— Що саме?

— Якщо той чоловік і правда таке скоїв, — сказав Біллі, — не захищайте його.

Ґері всміхнувся.

— Дуже несподівано чути таке від тебе, Біллі.