І це лише невелика частина проблем, з якими стикається кожен психіатр, котрий працює з людьми, що страждають на синдром множинної особистості. Це аж ніяк не вичерпна програма лікування.

Далі у свідченнях усі ці критерії описувались докладніше.

Коли в ході перехресного допиту Белінкі висловив припущення, що Кол вважає наведені умови лікування оптимальними, психіатр різко заперечив:

— Ні, я не казав, що це оптимальні умови. Я навіть назвав би їх мінімальними. Пане раднику, я вважаю, що все перелічене — це відправна точка для роботи з пацієнтами з синдромом множинної особистості. Якщо лікар не може цього забезпечити, то йому слід облишити таких хворих і навіть не братися за їхнє лікування.

Коли після перерви Міллігана знову привезли зі шпиталю, письменник помітив, що той перевдягнув сорочку, і запідозрив, що це вже не Учитель.

Ґолдзбері й Томпсон ви́кликали на трибуну свідків лікаря Джорджа Гардинґа-молодшого. Стисло пояснивши, яку роль він відігравав у справі Міллігана, лікар Гардинґ заявив, що й досі вважає Афіни підходящим місцем для лікування Біллі.

— Лікарю Гардинґ, чи правда, що синдром множинної особистості — це вкрай рідкісна недуга? — запитав Белінкі під час перехресного допиту.

— Так і є.

— Але хіба ж не в кожному з нас фактично живуть різні люди?

— Відмінність полягає в тому, що у хворих це супроводжується амнезією, — пояснив лікар Гардинґ.

— А як довести, що амнезія справжня? Адже її можна симулювати, чи не так?

— Ми перевірили все дуже ретельно, — сказав Гардинґ. — Спочатку ми поставились до пацієнта з недовірою й провели цілу низку досліджень, але його амнезія виявилась невдаваною. Він нічого не симулював.

— Лікарю Гардинґ, — звернувся Ґолдзбері до свого свідка, — чи звірялись ви з історіями хвороби й медичними записами з інших шпиталів, перш ніж поставити Міллігану діагноз?

— Авжеж. Ми використали все, що змогли знайти.

— Як ви гадаєте, чи повинен психіатр, ставлячи діагноз, зважати на анамнез пацієнта й висновки інших лікарів?

— Я вважаю, що це вкрай важливо.

Коли йому дали прочитати лист лікаря Кола, в якому описувались принципи лікування хворих із синдромом множинної особистості, Гардинґ сказав суду, що вважає їх чудово сформульованими, і погодився з тим, що це мінімальні вимоги.

Після Гардинґа на трибуну свідків піднялась психолог Дороті Тернер, котра засвідчила, що до початку судового процесу бачилась із Біллі майже щодня. Вона сказала, що за її вказівкою деякі з особистостей Міллігана пройшли тест на коефіцієнт інтелектуального розвитку.

— І якими були результати? — запитав Ґолдзбері.

— У двох із них був IQ шістдесят вісім і сімдесят балів. Ще один мав середній показник. Але була також особистість із незаперечно високим інтелектом — її IQ становив сто тридцять балів.

— Чи міг пацієнт умисно підлаштувати таку різницю в результатах? — запитав Белінкі.

— В жодному разі, — обурено заперечила Тернер. — Я запевняю, що зшахраювати в цих тестах було неможливо.

Лікарка Стелла Каролін засвідчила, що свого часу вона незалежно від Дороті Тернер, Корнелії Вілбур і Джорджа Гардинґа дійшла висновку, що Мілліган страждає на синдром множинної особистості. Каролін бачила Міллігана у квітні, червні й липні цього року і зрозуміла, що він усе ще перебуває у «розщепленому» стані.

— А що, як у нього є й інші психічні вади? — запитав Белінкі.

— Передусім необхідно вилікувати синдром множинної особистості, — відповіла Каролін. — У пацієнта можуть бути й інші розлади психіки — різним особистостям могли бути притаманні свої відхилення. Проте основну проблему потрібно усунути в першу чергу.

— Ви вважаєте, що в Афінах Міллігана лікували правильно?

— Безумовно.

Ґолдзбері показав їй лист лікаря Кола. Вона кивнула й погодилась, що там описано базові, мінімальні вимоги.

Після того як Гардинґ, Каролін і Тернер закінчили давати свідчення, їм дозволили залишитись і стежити за ходом слухання з зали.

Того дня, за десять хвилин до четвертої, Біллі Міллігану вперше в житті дозволили виступити на свій захист.

У наручниках йому важко було покласти ліву руку на Біблію, а праву підняти. Хлопець схилився над трибуною і ніяково посміхнувся, намагаючись зробити все як належить. Заприсягнувшись казати тільки правду й нічого, крім правди, він сів і подивився знизу вгору на суддю.

— Пане Міллігане, — почав суддя Кінворті, — я попереджаю вас, що ви маєте право давати свідчення, та при цьому не зобов’язані відповідати на запитання проти своєї волі. Ви можете зберігати мовчання.

Біллі кивнув.

Алан Ґолдзбері почав розпитувати юнака спокійним і впевненим тоном:

— Біллі, чи пам’ятаєте ви свій виступ у цій залі суду 12 жовтня?

— Так, пам’ятаю.

— Я хотів би запитати, як вас лікують у Державному шпиталі Ліми. З вами проводять сеанси гіпнотерапії?

— Ні.

— А групової терапії?

— Ні.

— Як щодо музичної терапії?

Біллі глипнув на суддю.

— Мене і ще декількох пацієнтів привели до кімнати, де стояло фортеп’яно, і звеліли сидіти там. Лікаря не було. Ми просто стирчали там годинами.

— Ви довіряєте лікареві Мілкі? — запитав Ґолдзбері.

— Ні. Він наказав давати мені стелазин. Мені від цього було дуже зле.

— Чи не могли б ви описати, як до вас ставляться?

— Коли мене привезли до Ліми, я потрапив до відділення номер двадцять два. Тамтешній психолог поводився зі мною дуже грубо. І я заснув.

— Біллі, коли ви дізнались, що у вас розщеплення особистості?

— У шпиталі Гардинґа. Я тоді повірив лікарям на слово, але остаточно в усьому переконався, коли побачив відеозаписи в Афінському центрі психічного здоров’я.

— Як гадаєте, чому з вами таке сталось?

— Через те, що робив зі мною мій вітчим. Я більше не хотів бути самим собою. Не хотів бути Біллі Мілліганом.

— Чи могли б ви навести нам приклад того, що з вами відбувається, коли ви в «розщепленому» стані?

— Ну, була ось така історія. Стою я одного разу вдома перед дзеркалом і голюсь. У мене тоді були проблеми. Я щойно переїхав до Колумбуса, й на душі в мене було кепсько, бо з дому я пішов, посварившись із рідними. Отож стою я собі й голюсь, аж раптом у мене перед очима все потемніло, мовби світло згасло. І чомусь мені одразу так спокійно стало. Але тут розплющую я очі й розумію, що сиджу в літаку. Ох і злякався ж я! Я й гадки не мав, куди лечу, і тільки після приземлення з’ясував, що опинився в Сан-Дієґо.

У залі суду запала тиша. Суддя пильно слухав. Жінка, яка записувала свідчення на аудіоплівку, підвела очі від свого обладнання й вирячилась на Біллі Міллігана, роззявивши від подиву рот.

Девід Белінкі встав зі свого місця, щоб провести перехресний допит.

— Біллі, чому ви довіряєте лікареві Колу, але не лікарям у Лімі?

— Дивно, але я повірив лікареві Колу з першого ж дня, як його побачив. Поліцейський, який перевозив мене рік тому з Колумбуса до шпиталю в Афінах, надміру туго затягнув на мені наручники. — Юнак підняв скуті руки, показуючи, що зараз браслети прилягають не надто щільно. — Лікар Кол нагримав на поліцейського й примусив його зняти з мене наручники. Я одразу зрозумів, що лікар на моєму боці.

— Чи не думаєте ви, що краще було б примиритись із лікуванням у Лімі? — запитав Белінкі.

— Не можу ж я сам себе лікувати, — заперечив Біллі. — У відділенні А з пацієнтами поводяться, мов із отарою овець: загнали — вигнали. В Афінах у мене бували зриви, та мене вчили давати їм раду. Тамтешній персонал знав, як цього домогтися, — не покараннями, а лікуванням, терапією.

У своїй завершальній промові Белінкі зауважив, що він як представник штату мусив лише довести, що відповідач психічно хворий і підлягає шпиталізації. Підтверджувати той чи інший діагноз обвинувач не зобов’язаний. З усіх свідків тільки лікарі Кол і Мілкі надали не застарілу інформацію, провадив Белінкі. Лікар Кол гаряче запевнив, що Біллі Мілліган і досі психічно хворий, а лікар Мілкі сказав, що Державний шпиталь у Лімі — це заклад із найменш суворим режимом, допустимим для такого пацієнта.