— Це по мою душу.

Біллі й Голстон засіли у віддаленій частині приміщення, біля замкнених дверей, що вели до пожежного виходу. Юнаки відгородились від решти зали барикадою зі столів і стільців, а тоді зняли з себе ремені й обмотали ними кулаки.

— Щоб ніхто з чоловіків до нас навіть не наближався! — гукнув Стів. — Інакше ми висадимо задні двері.

Лівою рукою він ухопив стілець, тримаючи його перед собою, наче приборкувач левів. Працівники відділення зрозуміли, що не зможуть самотужки впоратися з цією ситуацією, тому оголосили «зелену тривогу». Пат Перрі почула, як повідомлення передали через гучномовці системи оповіщення. Вона очікувала, що через деякий час на допомогу прибіжать вісім-десять охоронців і санітарів із інших відділень, як це завжди бувало в таких випадках.

— Святий Боже! — вигукнула вона, коли двері рвучко розчахнулись.

За ними з’юрмилась ціла орда чоловіків: охоронці, санітари, асистенти психіатрів, куратори, люди з медпункту та з відділення психології, яким тут узагалі не було чого робити, працівники з геріатричного відділення, котрі за звичайних обставин ніколи не відгукнулись би на «зелену тривогу»… Всього збіглось щонайменше тридцять осіб. У Пат Перрі виникло відчуття, що всі вони тільки й чекали на сигнал. Немов зібрались приборкати дикого звіра.

Пат і Ванда стояли зовсім поруч із Біллі й Голстоном, і хлопці навіть пальцем до них не торкались, не кажучи вже про те, щоб заподіяти їм яку-небудь шкоду. Але коли наблизився натовп чоловіків, пацієнти почали загрозливо вимахувати стільцями й показувати кулаки, обмотані ременями.

— Я не поїду до Ліми! — кричав Стів. — Щойно все почало налагоджуватись, як на мене знову хочуть повісити щось, чого я не робив! Тепер у мене немає надії, немає майбутнього!

— Біллі, послухай мене, — озвався лікар Кол. — Ти нічого не досягнеш, реагуючи в такий спосіб. Заспокойся, будь ласка.

— Якщо ви до нас поткнетесь, ми виб’ємо ці двері, візьмемо машину і вшиємося звідси!

— Біллі, ти зараз робиш помилку. Така поведінка тобі не допоможе. Так, проти тебе висунули певні звинувачення, і ця історія може погано скінчитись. Але не можна ж через це викидати такі коники. Ми не дивитимемось на це крізь пальці.

Біллі й чути нічого не хотів.

Тоді його спробував умовити старший психолог Дейв Малавіста:

— Та годі тобі, Біллі. Хіба ж ми коли-небудь тебе підводили? Ми стільки часу й зусиль вклали в твоє лікування! Невже ти гадаєш, що ми так просто дозволимо тебе забрати? Ми хочемо допомогти тобі, а не зробити гірше. Персонал не вірить у всі ці нісенітниці. Ми маємо записи, в яких чітко вказано, коли ти пішов і коли повернувся, а також аналогічні записи про дівчат. Розслідування покаже, що ти тут ні до чого.

Біллі опустив стілець на підлогу й вийшов із закутка. Він угамувався, і юрба розійшлась. Але невдовзі Біллі знову почав схлипувати. Голстон же тим часом продовжував дивитися на всіх вовком. Він без упину ремствував, що їх із Біллі заберуть, чим дедалі більше засмучував свого товариша.

— Нічого хорошого нам не світить, — мимрив Голстон. — Мене вже не вперше несправедливо обмовляють. Ось побачиш: до нас тишком-нишком підкрадуться й нападуть без попередження. Вивезуть нас звідси, і більше ніхто нас ніколи не побачить.

Пат зроду не бачила членів персоналу в такій напрузі, як того дня. У всіх було передчуття, що станеться щось кепське.

О третій годині пополудні відбулась перезміна. Замість молодих медсестер на чергування вийшли літні жіночки — Ейлін Макклеллан і Кетрін Ґіллотт. Пані Ґіллотт дуже здивувалась, почувши про слідство з приводу зґвалтування. Попереджена ранковою зміною, вона старалась заспокоїти Міллігана й Голстона. Проте з кожною годиною хлопці дедалі більше хвилювались. Вони знову почали кидати на всіх підозріливі погляди, нервово міряти залу кроками й заводити балачки про допит і в’язницю. Юнаки вкотре пригрозили видерти з м’ясом телефонні дроти, хай-но тільки хтось спробує викликати охорону, а також пообіцяли висадити двері й утекти через пожежний вихід, якщо за ними прийдуть.

— Не хочу, щоб усе так скінчилось, — повторював Біллі. — Краще вже померти.

Ґіллотт підсіла до Біллі й трохи з ним поговорила. Хлопець попросив дати йому ще одну дозу аміталу, й медсестра погодилась. Він попрямував до сестринського поста, щоб отримати ліки, а Ґіллотт зосередила увагу на іншому пацієнті.

Зненацька жінка почула гуркіт. Озирнувшись, вона побачила, що задні двері вибито, а Біллі Мілліган і Гас Голстон мчать донизу пожежними сходами. Чергова медсестра вдруге за день оголосила «зелену тривогу».

Незабаром до відділення РІТ зателефонувала одна з медсестер і попрохала Кетрін Ґіллотт прийти на другий поверх. Мовляв, Біллі перехопили і він вимагає покликати саме її. Коли жінка спустилась, вона побачила, що четверо чоловіків притисли Біллі до підлоги на майданчику перед ліфтом.

— Кетрін, — заскімлив юнак, — допоможіть мені! Не дайте їм мене скривдити! Якщо вони мене зв’яжуть, прийде Чалмер.

— Ні, Денні. Чалмер сюди не прийде. Але тобі тепер, мабуть, доведеться посидіти в ізольованій палаті. Ти збирався втекти зі шпиталю. Виламав двері й дав драла. Тому тебе й схопили.

— Попросіть їх, щоб вони дозволили мені піднятись, — схлипнув Денні.

— Можете його відпустити, — звернулась медсестра до чоловіків.

Охоронці завагались, не знаючи, чого від цього пацієнта можна очікувати.

— Усе гаразд, — сказала Ґіллотт. — Він піде зі мною. Правда ж, Денні?

— Так.

Кетрін відвела Біллі до ізолятора у відділенні № 5. Вона зайшла до палати разом із юнаком, щоб забрати його особисті речі. Біллі категорично відмовився розлучитися з ланцюжком, який носив на шиї. На ланцюжку висіла прикраса — вістря стріли.

— Вийми все з кишень. І дай мені свій гаманець, я його сховаю.

Жінка зауважила, що Біллі мав при собі досить багато грошей.

Один із санітарів відділення № 5, якому кортіло якнайшвидше зачинити за Мілліганом двері, гукнув:

— Та виходь уже, Кетрін, бо й тебе замкну разом із ним!

Вона збагнула, що тутешній персонал боїться цього хлопчину.

Невдовзі після того, як Ґіллотт повернулась до відділення РІТ, їй зателефонували й повідомили, що в ізоляторі коїться щось підозріле. Мілліган затулив матрацом оглядове вічко, щоб ніхто не міг зазирнути досередини, а члени персоналу не наважуються відчинити двері й поглянути, чим він там займається. Медсестра відділення № 5 запитала в пані Ґіллотт, чи не могла б та знову спуститися до них.

Жінка взяла з собою санітара, якого Біллі добре знав, і гукнула під дверима ізолятора:

— Біллі, це я, Кетрін. Я зараз увійду до твоєї палати. Не лякайся.

Вони зайшли. З горла Біллі лунало булькання, мовби він чимось давився. Його ланцюжок лежав на підлозі, розірваний. Вістря стріли зникло.

Лікар Семмі Майклз наказав перевести пацієнта до палати з ліжком, але коли санітари спробували вивести Біллі з ізолятора, хлопець став пручатися. Перемістити його вдалось тільки спільними зусиллями декількох чоловіків.

Пані Ґіллотт залишилася з Біллі в його новій палаті. Вона дала йому випити кілька кухлів води, і за декілька хвилин він виплюнув вістря стріли. Одна з медсестер зробила хлопцеві укол, і Ґіллотт іще трохи з ним побалакала, запевнивши, що згодом знову до нього зайде, і сказавши, щоб той як слід відпочив. Після цього жінка повернулась до свого відділення, хоч Біллі не йшов їй із голови. Сердешний хлопчина був смертельно наляканий.

Коли наступного ранку Ванда Панкейк, Пат Перрі та Майк Руп вийшли на чергування, вони дізнались, що Міллігана й Голстона перевели. Руп, який тепер працював у ранкову зміну, хотів було навідати Біллі, проте працівники відділення № 5 оголосили, що Мілліган тепер їхній пацієнт і нікого з персоналу відділення РІТ до нього не пускатимуть.

Коли зателефонувала його сестра, Кеті, в якої наступного дня мало бути весілля, їй сказали, що Біллі вскочив у халепу і його перевели до чоловічого відділення з максимально суворим режимом, тож на церемонію його не відпустять.