— Усе буде добре, Денні.

— Мені влетить, — схлипував той. — Шнурки розв’язались, черевики в багнюці, штани й волосся мокрі… Весь одяг брудний і подертий…

— Хочеш зі мною пройтися?

— Так, — відповів він.

Ванда підняла з підлоги плащ, накинула його на Денні й повела хлопця галереєю до передньої частини будівлі. Жінка зауважила, що звідси крізь дерева добре видно шпиталь, який бовваніє на пагорбі. Певно, Мілліган часто дивився зі шпиталю на цю круглу споруду.

Ванда виявила, що машина охорони знову тут як тут. Авто стояло з прочиненими дверцятами, а всередині не було ані душі.

— Хочеш посидіти зі мною в машині? Ходімо, сховаємось там від дощу.

Денні завагався.

— Усе гаразд, це машина охорони. За кермом буде Клайд Барнгарт, який тобі подобається. Ви з ним добре ладнаєте, правда ж?

Денні кивнув і вже хотів було залізти на заднє сидіння, та побачив заґратовані вікна, що робили цю частину фургона схожою на клітку. Хлопець відсахнувся й затремтів.

— Нічого, — сказала Ванда, зрозумівши, що його непокоїть. — Ми можемо вдвох сісти на переднє сидіння й зачекати на Клайда.

Денні вмостився поруч із Вандою й сидів тихо, як мишка, збентежено розглядаючи свої мокрі штани й вимащені болотом черевики.

Ванда залишила дверцята відчиненими й увімкнула фари як сигнал, що вони в машині. Незабаром на пандусі Центру урочистих подій з’явились Клайд Барнгарт і Норма Дишонг.

— Я повернувся до клініки й привіз Норму на допомогу, — пояснив охоронець. — Ми були всередині, шукали вас із Біллом.

— Це Денні, — сказала Ванда. — З ним уже все добре.

У вівторок, 25 вересня, медсестра Пат Перрі спостерігала за тим, як Біллі розмовляв у загальній залі з Ґасом Голстоном. Голстона прийняли на лікування до Афінського центру психічного здоров’я за кілька тижнів до цього. Вони з Біллі знали один одного ще з в’язниці Лебанона. Повз них продефілювали Лорі й Марша, відчайдушно заграючи з молодиками. Лорі, котра ніколи не приховувала своєї симпатії до Біллі, тепер вдала, ніби цікавиться Голстоном, аби викликати в Біллі ревнощі. Медсестра Перрі, котра була кураторкою Лорі, знала, що та шаленіє від Біллі ще відтоді, як він уперше переступив поріг шпиталю. Лорі, гарненька, проте не надто розумна дівчина, швендяла за юнаком хвостом, писала йому записки й полюбляла розповідати членам персоналу байки про свої з ним плани на майбутнє. Вона навіть розпустила чутки, буцімто вони з Біллі колись поберуться.

Хлопець, варто сказати, насправді ніколи не звертав на Лорі особливої уваги, якщо не рахувати того, що на початку тижня він дав Лорі й Марші на двох п’ятдесят доларів, коли дівчата поскаржились на безгрошів’я. За це вони забрали з друкарні його наліпки «ПРИГОРНИ СЬОГОДНІ СВОЮ ДИТИНУ» й пороздавали їх перехожим у середмісті.

В Ейлін Макклелан, кураторки Біллі у вечірню зміну, того дня був вихідний, і тому за юнаком наглядала її асистентка, Кетрін Ґіллотт.

Невдовзі після того, як Ґіллотт, схожа на турботливу бабусю, вийшла на чергування, Біллі запитав її, чи можна йому піти на прогулянку.

— Треба попросити дозволу в лікаря Кола, — відповіла вона, — бо сама я такі питання не вирішую.

Біллі чекав у залі, де пацієнти збирались, щоб подивитись телевізор, поки медсестра радилась із лікарем Колом. Той вирішив спершу поспілкуватися з Біллі особисто. Розпитавши хлопця про його настрій, психіатр дозволив Біллі погуляти в товаристві Ґаса Голстона.

Не минуло й півгодини, як Ґас і Біллі повернулись. Трохи згодом вони знову вийшли прогулятися. Близько шостої години вечора Біллі вже знову був у шпиталі. Ґіллотт була заклопотана — вона саме реєструвала новоприбулого пацієнта. Втім, вона почула, що Біллі до неї звертається.

— Там дівчина кричала.

З голосу медсестра зрозуміла, що говорить не Біллі, а Девід.

— Що ти сказав?

— Її хочуть скривдити.

Ґіллотт пішла слідом за юнаком до зали.

— Про що це ти балакаєш?

— Там була дівчина. Я гуляв надворі й почув, як вона кричала.

— Яка дівчина?

— Не знаю. Дівчат було двоє. Одна сказала Ґасу відвести мене назад, щоб я не плутався під ногами.

Ґіллотт понюхала його подих, перевіряючи, чи він, бува, не напився, але подих був чистий. За декілька хвилин медсестру викликали на перший поверх. Спустившись, вона побачила, що один із охоронців заводить до шпиталю Маршу. Від дівчини тхнуло алкоголем. Ведучи Маршу нагору, до її палати, пані Ґіллотт запитала:

— Де Лорі?

— Не знаю.

— А де ти була?

— Не знаю.

— Ти п’яна?

Марша схилила голову. Її забрали до відділення № 1 — жіночого відділення суворого режиму.

Тим часом Девід пішов і його місце зайняв Денні. Він розхвилювався, побачивши, що Марша повернулась сама, і зненацька гайнув геть зі шпиталю на пошуки зниклої Лорі. Ґіллотт, відсапуючись, потупотіла навздогін за ним. Коли вона порівнялась із юнаком за будівлею школи «Маяк», охоронець на прізвище Ґлен уже вів Лорі їм назустріч. Він розповів Ґіллотт, що знайшов дівчину на траві. Та лежала обличчям у власному блювотинні.

— Могла б так і захлинутись, — сказав охоронець.

Ґіллотт бачила, що Денні непокоїться за дівчат. Вона також чула, як у коридорах люди шепочуть слово «зґвалтування», але була впевнена, що Біллі з Ґасом пробули за стінами шпиталю так недовго, що просто не встигли б заподіяти Марші чи Лорі яку-небудь шкоду. Медсестра не вірила в провину хлопців. Коли об одинадцятій годині вечора вона вирушила додому, у шпиталі, здавалось, запанував спокій: обидві дівчини, переведені до відділення № 1, а також Мілліган і Голстон мирно спали у своїх палатах.

Коли о сьомій ранку Пат Перрі прийшла на роботу, чутки вже розповзлись за межі відділення й поширились по всьому шпиталю. Згідно з ними, двох дівчат знайшли на пагорбі п’яними й непритомними. Одяг на Лорі був подертий. Одні твердили, буцімто вона заявила про зґвалтування, тоді як інші запевняли, що нічого такого дівчина не казала. Коли все це сталось, Біллі Мілліган і Ґас Голстон саме були на прогулянці, тож підозра впала на них. Однак у відділенні РІТ майже всі були переконані, що ніякого зґвалтування не було.

До розслідування цієї справи залучили поліцейських, котрі звеліли тимчасово закрити відділення РІТ, щоб усі особи чоловічої статі були на місці для допиту. Лікар Кол побалакав із деякими членами персоналу. Мілліган і Голстон іще не прокинулись. Поставало запитання: хто сповістить Біллі про те, в чому їх із приятелем звинувачують? Пат Перрі бачила, що лікар не хоче робити це особисто. Інші працівники також відмовились брати на себе таке завдання. Перрі не було на роботі того весняного дня, коли Рейджен знавіснів і почав погрожувати санітарам уламком розбитої склянки, проте ті з членів персоналу, яким випало тоді бути на чергуванні, боялись, що Біллі знов оскаженіє, коли почує новини.

Перш ніж розмовляти з юнаками, лікар Кол наказав замкнути двері відділення. Голстон прокинувся першим, і лікар Кол пояснив хлопцеві, в чому його звинувачують. Потім психіатр зайшов до палати Біллі й розповів йому те саме.

Обидва пацієнти спочатку здивувались і навіть образились, почувши, який злочин їм приписують. Але з кожною годиною хлопців дедалі більше охоплювала тривога, яка зрештою переросла в панічний страх. Вони забелькотіли, що їх тепер відішлють до Ліми або ж з’являться люди з ФБР і запроторять їх назад до в’язниці в Лебаноні.

Увесь день їх намагались заспокоїти. Члени персоналу були обурені висунутими проти хлопців звинуваченнями. Вони не вірили, що їхні підопічні до цього причетні. Ванда Панкейк і Пат Перрі втішали Голстона й Міллігана, запевняючи, що ніхто їх нікуди не забере. Втім, обидві медсестри усвідомлювали, що вони розмовляють не з Біллі, а з кимось із його альтер-его. Ванда була впевнена, що це Стів.

Того дня Пат Перрі дала Біллі чималу дозу аміталу, стараючись тримати поведінку юнака під контролем. Той навіть ліг подрімати, після чого, здавалось, йому покращало. Та десь о другій годині пополудні обидва хлопці знову рознервувались. Біллі почав безладно «перемикатися» зі Стіва на Девіда й навпаки: він то жалівся й плакав, то знову виявляв самовладання й разом із Голстоном міряв кроками кімнату, наїжачуючись, коли хто-небудь підходив до них занадто близько. Щоразу, як дзвонив телефон, Біллі здригався й казав: