Довжина кімнати в нашій будівлі перевищувала тридцять п’ять метрів, а мені вистачило б і п’ятнадцяти. Я відійшов від мішені, рахуючи кроки, та провів у поросі на підлозі лінію. Відтак заклав стрілу, прицілився та пошепки нагадав собі:

— Дивись на мушку, дивись на мушку… Давай, — і обережно спустив гачок.

Стріла увійшла в тарілку приблизно на сім сантиметрів над діркою. Я узяв наступну стрілу та знову повільно прицілився. Друга стріла увійшла в тарілку праворуч від першої. Третій раз — той самий результат.

Значить, слід трохи опустити мушку. Оскільки я намагався стріляти щоразу однаково з того самого місця, то це мало допомогти.

І дійсно. Я опустив мушку ще нижче — тепер занадто. Підняв назад. Потім ще раз. Загалом, за тридцять хвилин я почав влучати в дірку з відстані у п’ятнадцять метрів. Не щоразу, звісно, але кожен третій чи четвертий постріл поцілював у дірку.

— Що там у тебе за шум? — поцікавилась Ешлі.

— Намагаюся покращити наші шанси на обід.

— А може, допоможеш мені вилізти звідси?

Я підійшов. Вона вже встигла попрати свою білизну та футболку і розвісила їх над раковиною. Коли я допоміг їй вилізти, вона звичним жестом загорнулася в рушник, а потім охопила мене за шию.

— У голові паморочиться…

Ешлі сперлася на мене, щоб не впасти, та з заплющеними очима додала:

— Я чула, що чоловіки кохають очима і що вигляд оголеної жінки має їх збуджувати. Як ти з цим упораєшся?

Я обережно повів її до каміна.

— Не забувай, я і досі твій лікар.

— Точно? Лікарі наче теж люди, — всміхнулась вона, не бажаючи уникати незручної теми. — А мені більше зовсім нема чого знімати.

Шкіра на її руках та ногах вкрилася зморшками від тривалого сидіння у воді, але вона добряче помилася й пахла краще. Ешлі спиралась на мене, поки витиралася. Я посадив її у крісло — спинка відкидалася низько, тому її нога опинилася вгорі. Вогонь розгорівся надто сильно, і в кімнаті стало спекотно. Я на хвилинку відчинив двері, воліючи впустити свіже повітря.

— Бене! Ти будеш відповідати на моє запитання чи ні?

— Ешлі, слухай, я не сліпий, а ти вродлива. Але ти не моя. — Я кинув кілька дровин у вогонь. — І я кохаю свою дружину.

— Я майже постійно наполовину гола — відтоді як ти поклав мене в цей спальник. І чи не з десяток разів я бачила голим тебе. А ще ти тут кожного разу, як мені треба в туалет. Так ось: як ти даєш цьому раду? Тобі складно? Важко?

— Чесно?

— Чесно.

— Ні, не важко.

Ешлі була вражена й наче засмучена.

— Отож, значить, я зовсім тобі не подобаюся?

— Я цього не казав. Ти подобаєшся мені.

— А що ж саме тоді ти казав?

— Слухай, ми всі бачили фільми про двох незнайомців, які опиняються в диких умовах. І всі ті стрічки, як, наприклад, «Офіцер і джентльмен», закінчуються палкими сценами десь на пляжі. Несамовита пристрасть легко розв’язує усі їхні проблеми, і починаються фінальні титри. Однак у нас тут реальне життя, і я понад усе хочу додому. І бажано з цілим серцем. Та частина моєї душі, яку треба чимось заповнити, вже давно повна. Там у мене Рейчел. І тому немає жодного значення, приваблива ти жінка чи ні.

— Так що, за весь цей час — від самої нашої зустрічі в аеропорту до цієї миті — ти ані разу не думав про секс зі мною?

— Звісно ж, думав.

— Нічого не розумію.

— Думати і робити — різні речі. Ешлі, не зрозумій мене хибно. Ти надзвичайна жінка. Ти дуже вродлива. У тебе тіло як у богині. Хоча ноги поголити не завадило б. І ти дуже розумна — розумніша за мене. Щойно ми починаємо говорити, я верзу казна-що. Але десь там далеко є хлопець на ім’я Вінс, який, коли ми зустрінемося з ним, захотів би, щоб я ставився до тебе певним чином. І коли ми зустрінемося, я теж хотів би, щоб так і було. Я бажаю чесно подивитися йому в очі й не хочу нічого приховувати. Бо приховувати щось дуже боляче, це я точно знаю. — Я кинув на Ешлі пильний погляд. — Коли ми звідси заберемося, і ти, і я, ми обоє схочемо згадувати все без сорому щодо моєї поведінки. І я — я теж хочу згадувати ці дні та знати, що поводився як належить. — Я почав нервуватися. — Ми з Рейчел не разом через один мій вчинок. Чи, точніше, через те, що я не вчинив так, як належало. І мені доводиться із цим жити. А секс із тобою чи з будь-ким ще тільки поглибить прірву між нами. Хай би яким гарним той секс був, він не послабить біль від того, що я тепер не з нею. Я нагадую собі про це кожного разу, як я…

— Як що?

— Як я думаю… думаю про щось, про що не мусить думати лікар.

— Тобто ти все ж таки людина?

— Еге ж.

— Я їй заздрю, — мовила Ешлі, помовчавши.

— Ти схожа на неї.

— Чим саме?

— Ну, фізично. Ти теж спортивна та м’язиста. Мабуть, можеш одним ударом відправити мене рахувати зуби.

Вона розсміялася.

— Інтелектуально теж — мені не хочеться з тобою сперечатися. Емоційно — ти так само, як і вона, ні від чого не тікаєш. Ти любиш казати як є, а не ходити довкола. У тебе є якісь неймовірні запаси внутрішньої сили, про що свідчить твоє почуття гумору.

— А яка її найбільша слабкість?

Я не хотів відповідати на це питання.

— Ну добре, не відповідай. Якою була її найбільша слабкість до вашого розлучення?

— Те саме, що було й найсильнішою її рисою.

— Що саме?

— Любов. Любов до мене та наших дітей.

— Як же це так?

— Вона ставила нас на чільне місце. Завжди. А сама залишалася десь далеко позаду.

— І як це може бути слабкістю?

— Може.

— І це стало причиною розлучення?

— Ні. Але й не допомогло.

— А чого б ти хотів?

— Я хотів би, щоб вона була трохи більшою егоїсткою, — спробував я дібрати слів. — Як я.

Я взяв шматок фанери, змахнув з нього порох, поклав їй на коліна, а відтак подав коробку з пазлом.

— Знайшов в одному з будиночків. Зображення вже немає, тому я не знаю, що за малюнок вийде. Може, згаєш за цим трохи часу.

Ешлі миттю відкрила коробку, висипала кольорові шматочки на дошку й заходилася їх перевертати.

— Будеш допомагати?

— Е, ні. У мене голова йде обертом, навіть коли дивлюся на них.

— Та не все так погано, — вона вправно розбирала купку. — Просто треба мати дещицю терпцю, і все вийде.

Я оглянув купу шматочків.

— Ну, а якщо не вийде?

— Вийде. Може, отримаєш не те, на що розраховував, але щось точно вийде.

— Я не такий терплячий.

— Сумніваюся.

— Усе одно не хочу, дякую.

Через снігопад, що ніяк не вщухав, надворі було сіро та холодно. Наморозь розмалювала вікна чудернацькими візерунками.

Розміри ноги Ешлі мене не тішили.

— Якби я була героєм коміксів, мене звали б Людина-Нога.

Узявши велике відро, я пішов на вулицю по сніг. Там я наліпив сніжків, повернувся, сів поруч та почав катати їх по нозі. Вона відклала пазл і простелила під ногу рушника. Я робив невеличкі перерви між підходами.

— Приємного мало, — прокоментувала Ешлі, підклавши руки під голову.

— Зачекай кілька хвилин — нога затерпне, і стане легше.

— Ну, добре. А зараз зовсім невесело.

За чотири сніжки вона кинула скиглити та почала роздивлятися вікно. Я хвилин із тридцять холодив їй ногу, але ефект був нульовий — хіба що шкіра почервоніла.

— Кожну годину холодитимеш знову, добре?

Ешлі кивнула. Очі помітно почервоніли, як і все обличчя. Можливо, причиною того стала ванна, а може, і ні.

— Так що, є якісь думки стосовно того, де ми?

Я приніс ближче «мапу» та показав хрестик. Тут Наполеон пошкрябався в двері, я відчинив йому, і він вскочив, наче був тут господар. Попрямував до свого місця на матраці, нарізав кілька кіл, улігся, сховав морду під лапу та заплющив очі. У нього коло вуха і досі була кров, а живіт помітно покруглішав.

— Де це він вештався?

— Снідав.

— А нам щось приніс?

— Я казав йому, але сумніваюся, що він мене послухав.

— Ти що, не міг у нього хоч трохи поцупити?