— У національному парку Ешлі.

Коли я виходив на вулицю, вона й досі сміялася.

Розділ тридцять третій

Ешлі приймає ванну, а я вийшов надвір. Вітер дещо посилюється. Наші справи… я навіть не знаю, чи вони поліпшилися, чи ми просто відкладаємо неминуче?

Пам’ятаєш, коли ти була на четвертому з половиною місяці? Ти лежала на столі, а медсестра намастила твій живіт слизом (чомусь слово «гель» тебе не влаштовувало) та почала водити по ньому апаратом. Я дав їй конверт і попросив:

— Тільки не кажіть нам поки що стать, добре? Просто напишіть, хлопчик чи дівчинка, і покладіть у цей конверт, а ми за вечерею відкриємо.

Вона кивнула та почала показувати нам голівку, ніжки й навіть ручку. Просто чудовий був момент. І попри те що я бачив десятки цих зображень, мене це неймовірно вразило. А потім сестра розсміялася. Ми ще тоді мали б здогадатись, але ні…

— Що таке?

Вона лише похитала головою, написала щось на аркуші паперу та сховала в конверт.

— Вітаю вас. Мати й дитина абсолютно здорові. Бажаю вам приємної вечері.

Я повіз тебе додому, а ти постійно питала:

— Ну що, як гадаєш, хлопчик чи дівчинка?

— Точно хлопчик.

— Ну, а якщо дівчинка?

— Значить, точно дівчинка.

— Ти ж щойно був упевнений, що хлопчик.

— Сонечко, я не знаю, — розсміявся я. — І мені байдуже. Яку дитину дадуть — таку і візьму.

Увечері ми поїхали до нашого улюбленого ресторану, «У Метью», на розі коло площі Сан-Марко. Нам залишили столик у задній частині ресторану. Ти просто світилася щастям — ніколи доти не бачив тебе такою.

Не пам’ятаю вже, що ми замовили, але, мабуть, щось від шеф-кухаря, бо Метью вийшов привітатися з нами й подарував пляшку шампанського. А ми з тобою сиділи одне проти одного, у келихах тихенько вибухали бульбашки шампанського, сяйво свічок відбивалось у твоїх очах… На столі лежав той конверт. Ти посунула його у мій бік. Я — назад до тебе. Ти — знов до мене, але я накрив його долонею.

— Кохана, відкривай-но. Ти заслужила.

Ти взяла конверт, розпечатала, витягла аркуш і притисла до грудей. Потім розгорнула та повільно прочитала. Думаю, ти прочитала ті слова двічі або й тричі, адже, либонь, минула вічність, перш ніж ти зронила бодай звук.

— Ну? Ну що там? — не витримав я.

Ти поклала аркуш на стіл та взяла мою руку.

— І те, і те.

— Люба, треба обрати. Або хлопчик, або дівчинка. І те, і те не буває…— І тут до мене дійшло. З очей потекли сльози. — Що, справді?..

Ти кивнула.

— У нас двійня?

Ти знов кивнула й затулила обличчя серветкою.

Я підвівся, узяв свій келих і дзенькнув об нього ножем.

— Леді та джентльмени, — звернувся я до п’ятнадцяти пар у залі, — дозвольте поділитися з вами новиною… Моя дружина на Різдво подарує мені двійню!

Я замовив шампанського всім гостям ресторану, а Метью презентував нам свій фірмовий яблучний коблер, що просто тане в роті. А ми усіх пригостили.

Дорогою додому ти не промовила ні слова. У тебе в голові роїлися думки про меблі для дитячої, кольори стін, колискові й таке інше. Ми зайшли додому, і ти зникла у ванній, а за хвильку погукала мене:

— Любий!

— Що таке?

— Мені потрібна твоя допомога.

Увійшовши, я побачив, що ти в самій білизні стоїш перед дзеркалом із пляшечкою олії з вітаміном Е в руках. Ти простягла її мені.

— Ось, тримай. Твоє завдання — від сьогодні й до Різдва опікуватися тим, щоб мене не з’їли розтяжки і щоб мій живіт не висів до колін. Давай, починай мастити.

Ти лягла на ліжко, а я вилив тобі на живіт усю пляшечку.

— Ой, яка мерзота! — заволала ти.

— Ну, мені ж треба намастити кожен сантиметр…

— Бене Пейн!

Я намастив тобі живіт, спину, ноги та взагалі усюди, де була шкіра.

— Господи, я наче порося, яке збираються запікати, — оглянула ти себе.

— І пахнеш теж дивно.

Ми сміялися. А потім сміялися з того, як мої руки ковзають по твоєму тілу. Було весело, еге ж?

А потім, за кілька годин, ти лежала та роздивлялася стелю, гойдаючи однією ногою.

— А ти вже думав про імена? — спитала ти.

— Ще ні. Я ледь почав оговтуватись, якщо чесно.

Ти поклала руки на живіт, підняла у повітря іншу ногу й оголосила:

— Майкл і Ханна.

Раптом у моїй голові щось стало на своє місце. Наче пазл зійшовся докупи. Я перекотився, притис губи до твого кругленького живота й прошепотів:

— Майкл і Ханна.

Аж тут ізсередини хтось дав мені копняка. Нас стало четверо.

Може, оце той самий момент. Може, аби я міг, я повернувся б у той момент і почав усе спочатку. Купався б у твоєму сміхові та тій олії… Шаленів би від думки про дві порції всього… Я ніколи не зміг би стати щасливішим.

Розділ тридцять четвертий

Наполеона довгенько не було, і я почав хвилюватися. Одяг мій вже висох, так що я зібрався, узяв лук, застебнув куртку та рушив надвір. Вітер дув мені у спину, у бік озера. Я посвистів, але пес не відгукнувся. Сліди вели на пагорб, а потім уздовж хребта над озером. Судячи з того, що біг собака зиґзаґом, він за кимось гнався. Сніг швидко засипав відбитки крихітних лап, і йти по них було нелегко. Зійшовши на наступний пагорб, я побачив його коло озера. Сніг навколо собаки мав червоний колір. Я підійшов ближче. Виявляється, не тільки сніг був червоним. Про всяк випадок я заклав стрілу в лук та повільно почав підходити ззаду. Пес загарчав, але не обернувся. Я обійшов його широким колом, щоб він міг мене побачити.

— Гей, друже, це я, не бійся. Ти в нормі? — заговорив я тихо.

Гарчання стихло, і я побачив перед ним криваво-білу грудку шерсті. Я присів коло собаки.

Наполеон був у повному порядку. І навіть більше — ніхто на нього не нападав, бо він сам полював. Той шматок шерсті колись був кроликом, а тепер від нього зосталися лише лапи.

— Молодець, хлопчику, молодець. Слухай, якщо ще кілька вполюєш, поділися з нами теж, добре?

Він поглянув на мене, погриз кролячу лапу, хрюкнув та облизався.

— Ні-ні, я тебе не звинувачую. Я теж зголоднів, друже. Ти сам дійдеш додому?

Йому, вочевидь, здалося, що я надто близько підійшов, тому пес схопив свою здобич та відтяг подалі від мене.

— Ти їж, не бійся.

Дорогою назад я почав міркувати. Так, тут ми в теплі й маємо дах над головою, але нам потрібна їжа та спосіб звідси вшитися. І терміново. Якщо розтягти, то супу нам вистачить іще на день. Якщо їжі більше не буде, то ми просто помремо в теплому приємному місці.

Повертався я інакшим шляхом, подалі від озера. Кілька разів бачив сліди лося — і не одного. Наче двоє: один великий і один менший. Численні заячі сліди — їх легко розгледіти, бо зайці стрибають, залишаючи особливу доріжку. Ну, а сліди лося важко не помітити, бо він важкий та глибоко проминає сніг.

Треба постріляти з лука, бо в такому глибокому снігу, якщо я не влучу, то стрілу вже ніколи не знайду, а їх украй мало. Я повернувся до нашої оселі, підкинув дров у вогонь, спитав, як справи у Ешлі (вона хлюпалася в раковині, наче дельфін, та сказала, щоб я забирався геть) і пішов шукати собі мішень. У одному з будиночків я знайшов шматок килима та склав його кілька разів. Потім прилаштував його на лавку, а до нього притулив паперову тарілку. У центрі тарілки я зробив дірку завбільшки з монетку.