Ніг я майже не відчував від холоду, але примудрився наносити деревини на кілька годин. Ще я обклав наше багаття камінням, прагнучи захистити від вітру, а з іншого боку зробив один вихід для жару, поблизу якого й поставив свій черевик — так, щоб гума не розплавилась, але було досить тепло і черевик просохнув. Після цього я зняв куртку, заліз у мішок та впав мертвий. Остання моя думка: запальничка Ґровера вичерпалася, так що наше становище погіршилося. Мокрий одяг, мозолі, брак сили. Так, ще було м’ясо пуми, але навіть за такого економного режиму нам його вистачить на два дні. З Наполеоном. Якщо не годувати малого, то й на три. Але я не можу не годувати пса. Мабуть, сидячи десь у м’якому кріслі в своєму кабінеті в якійсь теоретичній бесіді я міг би сказати, що з’їв би собаку, опинившись у безвиході. Одначе тепер, коли я вже опинився саме в такій ситуації, я не зможу його з’їсти. Він лиже мені обличчя, метляючи хвостиком, а коли дме вітер — підскакує та гарчить на незримого ворога. Така хоробрість заслуговує на свій шанс.

Може, хтось інший на моєму місці вже смажив би собачий шашлик, але я просто не міг. Та й навряд чи він смачний, будьмо відверті. А ще кожного разу, дивлячись на того пса, я згадував Ґровера — і цієї причини для мене вже задосить.

Через шість-сім годин перші промені сонця почали підсвічувати біло-сіре верхогір’я перед нами. Я прокинувся від неочікуваного звуку — тріскотіння вогню. Мій мозок почув його крізь сон, і я перелякався, що ми горимо.

Але ні.

Ешлі вже протягом кількох годин підтримувала багаття. Увесь мій одяг добряче висох та дивом зібрався в охайну купку. Сама ж Ешлі щось ладнала у вогні довгою ялиновою гілкою — навіть не знаю, де вона її взяла. Земля навколо саней була наче виметена — вона вже спалила все, що могла, усе, до чого тільки дотягалися її руки. Наразі вона палила останні гілки — від їхнього тріскоту я і прокинувся. Мої черевики стояли іншим боком і теж були вже сухі. І шкарпетки також. А я стояв ошелешений, витріщаючись на все це, і з мене повільно спадали труси, бо вже були на два розміри завеликі.

— Привіт. Купи собі труси на розмір або два менше, коли повернемося, — вона тицьнула в мій бік гілкою, кінчик якої димів. — І краще придбай ті, на яких ґудзик, якщо, звісно, ти не рекламуєш свою сосиску.

Я негайно прикрився спальником, знову протер очі та сів.

— Слухай, якщо ти тут господарюєш, то можна мені каву, булочку з корицею, шість яєць із ріденьким жовтком і стейк по-ньюйоркськи з дерунами? А потім ще кави та помаранчевий сік, а до них шматочок лаймового пирога й одну яблучну — ні-ні, краще персикову — шарлотку.

— А мене пригостиш?

— Ти, мабуть, зовсім не спала? — змінив я тему.

— Не могла заснути. Ти стомився, навіть говорив уві сні. Увесь твій одяг промок. Не те що я багато чого зараз можу, але ось це точно мені до снаги.

— Я дуже тобі вдячний. Правда, — я з радістю взув теплі сухі черевики та схопив сокиру. — Незабаром повернуся.

За півгодини я вже повернувся з цілим оберемком дров. Потім приніс іще три такі. Мені згадалися чутки про жінок якихось африканських племен, які можуть по 3—10 годин на добу шукати паливо на багаття. Тепер я зрозумів, чому так багато.

Ми розпалили добрий вогонь, розтопили снігу та розігріли м’яса, яким і поснідали всі троє.

— У нього вже ребра світяться, — зауважила Ешлі, роздивляючись собаку.

— Еге ж… Думаю, він хотів би забратися звідси.

— І я теж… — Голос її пом’якшав, виказуючи справжні думки.

Якийсь час ми мовчали. Приємно було нарешті зігрітися коло вогнища.

— Як твоя нога?

Ешлі стенула плечима, і я присів поруч та розстебнув її спальник. Набряк дещо спав, і синець нарешті перестав рости. Це добре. Я також заходився оглядати шви, що наклав колись давно.

— Слухай, шви треба зняти, бо невдовзі нитки почнуть вростати у шкіру.

Ешлі лише слухняно кивнула. Я витяг швейцарський ніж та обережно розрізав кожен шовчик. Потім висмикнув усі нитки по черзі, складаючи їх на долоню Ешлі. Вона морщилась, але жодного разу не скрикнула.

— Ну, який я маю вигляд? — поглянула вона на мене, щойно я впорався.

— Нормально. Хороший пластичний хірург легко все виправить.

— Що, все так кепсько?

— Неоспорин чи олія з вітаміном Е теж допоможуть. Шрами стануть менш помітними.

— Олія з вітаміном Е?

— Саме так. Рейчел, бувши вагітною, просила мене мазати тією олією її живіт, щоб зменшити розтягнення на шкірі.

— Думаю, вони сумують за тобою.

— Я за ними сумую.

— До речі, не знаю, чи встиг ти це обміркувати, але який у нас подальший план? — Ешлі змінила тему.

— Сховок та їжа, — я рефлекторно поглянув на годинник — забуваю, що він тепер не працює. — Ми зараз на якомусь плато, що тягнеться ще десь півтора кілометри. А потім різко спадає униз, якщо я правильно пам’ятаю. Я сьогодні збираюся дійти до того боку плато. Якщо воно спадає долі, то там унизу щось є. Може, якесь озеро чи річка. Можливо, ми затримаємося тут на кілька днів — я хочу знайти нам ще харчів.

— А вистачить шість стріл? — спитала вона, поглянувши на лук Ґровера.

— Вибору в мене немає, — я потер груди. — Ребра наче болять менше, але коли напинаю тятиву, все одно відчутно коле. У Ґровера довжина натягу була більше, тому мені важче, аніж йому.

— Яка довжина?..

— Довжина натягу. Людина добирає лук під свої фізичні параметри. Це як із взуттям: можна носити не свій розмір, але зручно не буде. — Я поглянув на темні хмари, що купчилися навколо верхівок гір навпроти нас. — Гадаю, сьогодні впаде сніг, і чимало. Треба встигнути дістатися того боку плато, поки не почалося.

— Я тільки за, — кинула Ешлі.

Ми швидко спакувалися — вже звикли, мабуть, — і я запрігся, перш ніж устиг згадати, як це тяжко. За кілька кроків ззаду почувся її голос:

— Бене?

— Так, — спинився я не обертаючись.

— Бене! — цього разу тихіше.

Я повернувся та рушив до неї, плутаючись у ременях.

— Що таке?

Ешлі дивилася на мене зі свого мішка. Над оком червонів шрам — рана загоїлась, але там точно не завадило б обробити усе антибіотиком. Витягши з-під мішка руку, вона схопила мою долоню, замотану у джинсові ганчірки. У мене були рукавиці, але з них давно почали визирати пальці. Ешлі опустила очі й щільніше обгорнула мою долоню клаптем брудної тканини.

— Ти в нормі? — спитала вона, роздивляючись мій живіт.

Я присів та зітхнув.

— Я доти в нормі, доки не доводиться думати про наступний крок. Так що рухаймося крок за кроком.

Відповідь її влаштувала. Ешлі кивнула та приготувалася до кількох годин постійних штурханів.

На сніг не довелося чекати довго. Уже десь за годину на нас почали падати сніжинки завбільшки з середню монетку. Ті півтора кілометра по лісу ми йшли понад три години. Відтак схил почав круто забирати вниз у долину. Тобто мені здавалося, що це долина, бо дізнатися напевно, коли геть усе біле, не було ніякої змоги.

Ми спустилися під гілля розложистої ялини, і я дістав свою саморобну мапу місцевості. Наразі ми, згідно з моїми відчуттями, були десь за тринадцять кілометрів від місця аварії. Загалом ми йшли тим курсом на 125 градусів, який я обрав, але нам постійно доводилось обминати невеличкі скелі, пагорби та повалені дерева, тож-бо можна припустити відхилення від обраної лінії десь у три-п’ять кілометрів. Із цим годі щось удіяти — у горах прямо не ходять. Між прямою лінію та напрямком є суттєва відмінність, і хоча напрямок ми зберігали, лінія наших пересувань була далекою від прямої.

Люди, котрі серйозно вивчають орієнтування на місцевості та вправно послуговуються компасом, уміють компенсувати ці відхилення та йти більш-менш прямо — щоб зрештою прийти саме в потрібну точку. Але я був не настільки досвідчений, тому можна очікувати, що наш фінішний пункт теж не збігатиметься з тим, що я намітив.

Хочу трохи пояснити. Коли ми рушили, я обрав певний напрямок, 125 градусів. Дуже скоро перед нами з’явився пагорб. Ми обійшли його, і з іншого боку я знов узяв орієнтир у тому самому напрямку. Одначе цього разу моя висхідна точка була на півтора кілометри збоку. Як на шаховій дошці: ідеш по лінії, потім повертаєш праворуч, проходиш три квадрати, знов повертаєш та вирушаєш у той самий бік. Тільки тепер на три клітинки праворуч. Отже, якщо рахувати по прямій, ми віддалилися приблизно на тринадцять кілометрів від літака, але насправді пройшли вдвічі більше через постійні відхилення.