Вона роздивлялася гілки над нашими головами та всміхалася.

— Ноги змерзли.

— Ну, не дивно. Ти ж вештаєшся тут у шкарпетках та білизні.

— Отак, як ми зараз стоїмо, у старшій школі ми танцювали з хлопцями, з котрими гуляли.

— Давненько я вже не чув слова «гуляти» в цьому сенсі.

— Якщо хлопець мав серйозні наміри, то можна було покласти руки йому на плечі — а він клав на талію. Якщо вчителі не дивилися, то хлопець міг навіть обійняти за спину. Погані хлопці мацали дівчат за сідниці чи засовували їм долоні в задні кишені джинсів. Батько не дозволяв мені дружити з такими хлопцями.

— Мав рацію.

— Вінс ненавидить танцювати.

— Ну, я теж не любитель.

— Чому?

— Не маю почуття ритму.

— Слухай, давай мене опускати, бо, напевно, досить.

Я допоміг їй знову вмоститись у мішку.

— А покажи мені кілька рухів, — раптом мовила вона, супроводжуючи це якимось жестом.

— Танцювати, чи що?

Кивок.

— Та ти здуріла, либонь.

Вона покрутила пальцем у повітрі.

— Давай-давай, я чекаю.

— Та я наче олов’яний солдатик. Я навіть танок білої людини не годен зобразити.

— А це що таке?

— То такі дивні посмикування, що їх чорношкірі роблять, кепкуючи з білих. Але, навіть щоб кепкувати, потрібне почуття ритму, а в мене його немає.

— Я чекаю. — Ешлі схрестила руки на грудях.

— А ти не луснеш, ні?

— А це що за вислів? — розсміялася вона.

— Мені так батько відповідав, коли я просив грошей на вихідні.

— Непростий, мабуть, чоловік.

— Є трохи.

— То ти танцюватимеш чи ні?

Я здався. Зобразив Джона Траволту з фільму «Залишатися живим», потім кілька разів намочив швабру у відрі, презентував свою версію рухів YMCA[35] та зробив кілька кроків місячною ходою Майкла Джексона. Наостанок крутонувся навколо себе та схопився за уявного капелюха, як Майкл. Коли я закінчив, Ешлі вже задихалася зі сміху. За кілька хвилин вона нарешті оговталася та прокоментувала:

— Здається, я трошечки упісялася…

Сміятися було приємно. Дійсно приємно. Звісно, понад усе я б хотів супутниковий телефон, гелікоптер, який забрав би нас звідси, та операційну, де я міг би полагодити ногу Ешлі, — але сміх переважив усе те. Наполеон дивився на нас як на божевільних. Особливо на мене.

Ешлі відкинулась на спину, і досі сміючись.

— Рейчел примусила мене вчитися танцювати, — зізнався я, застібаючи куртку.

— Справді?

— Ага. Свінг, танго, вальс. Віденський вальс. Джитербаг. Фокстрот. Навіть один чи два танці в лінію.

— І ти дійсно вмієш це все танцювати?

— Рейчел казала, що через біг у мене надто скуті стегна і внаслідок цього мені важко відчути ритм. Тому мені «прописали» танці. Цілий рік. Частина наших найбільш незабутніх побачень минула саме в танцкласі.

— Так ти вмієш танцювати?

— Тільки з нею.

— А я, якщо пощастить, матиму один танок з Вінсом на весіллі. От і все.

— Я сам дізнався, що мені подобається танцювати, лише тоді, коли почав робити це з Рейчел. Звісно, після того, як опанував рухи та навчився вести. Щоправда, коли вона мені це дозволяла. — Я розсміявся. — Загалом, не так це вже й жахливо, як я думав. Я перестав перейматися тим, який маю вигляд, та почав насолоджуватися процесом. Після тих уроків вона тягла мене танцювати на кожній вечірці.

— І ти погоджувався?

— Танці з жалощів. І в більшості випадків то був жаль до неї. Але за це я отримував винагороду, — я багатозначно підняв брову.

— Слухай, ти просто мусиш поговорити з Вінсом, тільки-но ми вшиємося звідси.

— Побачимо, — я віддав їй свою куртку та застебнув на грудях ремені. — Ворушімося, не треба гаяти сонячне світло.

— Десь я таке вже чула… Звідки ця фраза?

— Джон Вейн, «Ковбої»[36].

— Скільки ж іще у тобі сюрпризів… — Вона щільно закуталася в мішок.

— У моєму капелюсі майже не лишилося кролів.

— Щось сумніваюся.

Я взув свої снігоступи та потяг уперед сани. Вони плавно поїхали по замерзлій сніговій кірці. За кілька кроків знов почувся голос Ешлі:

— Слухай, а можна ще раз той твій танок?

Я хитнув стегнами, помив підлогу шваброю, підкинув піцу, покрутив ватну паличку та знов показав літери YMCA. В Ешлі від реготу ледь не почалась істерика. Вона навіть била повітря здоровою ногою. Під звук її сміху я потягнув сани вперед.

Розділ двадцять п’ятий

До обіду ми пройшли десь два з половиною кілометри. Я був просто як вичавлений лимон. Ліва нога задубіла — особливо неприємно на тлі того, що останні півкілометра я йшов угору і лямки люто вгризались у плечі. Пальці в мене теж почали терпнути. Добре, що сьогодні не треба нікого оперувати.

Ми влаштували годинний спочинок на березі струмка з засніженими берегами. Я затягнув Ешлі під велику ялину, а сам зняв футболку й розвісив на гілках. Звісно, на морозі вона не висохне, але принаймні піт замерзне і я зможу його вибити.

Тут під деревом теж утворилася своєрідна чаша, де ми з Ешлі і влаштувалися. Я трохи посунув гілки, щоб стало світліше. Потім заліз у свій спальник та проспав майже годину, після чого виліз, одягнувся, пожував трохи м’яса та знову запряг себе в сани. Щоб вилізти з-під дерева, довелося зробити щось на кшталт рампи. Нагорі я кілька разів гупнув ногою по снігу — вона була мокра. Це вкрай недобре, бо мокре означає холодне, а холодне — це зле. М’яко кажучи. Особливо для пальців ніг. Із цим треба обережно.

По обіді визирнуло сонечко та трохи притопило сніг. Стало ще вологіше. Кожні кілька кроків я провалювався, падав, вилізав, ступав іще кілька кроків та все наново. Так я йшов ще майже години зо дві.

Надвечір ми лишили позаду приблизно чотири кілометри. Від місця аварії наразі нас відокремлювали десь шість—шість із половиною кілометрів. Я став трохи відпочивати, перш ніж робити наступний крок, але цього було мало. З-за гір нагнало хмар, і світло швидко згасало. Я заледве міг рухатись, а одяг змок і замерз. Сили розпалити вогонь у мене не було. Лихий голос у голові почав шепотіти, що я не зможу так довго. Терміново треба шукати якийсь прихисток на ніч і брати собі вихідний.

Ешлі теж зморилася. Увесь день вона боролася з отими думками «а що, як». На неї це погано впливало. Ми зупинились на ночівлю біля якоїсь невеличкої скелі. Тут за багато років утворилося щось на взір маленької печери, яка добре захищала від вітру та снігу, але не псувала краєвид. Я вмостив Ешлі коло дальньої стіни — у неї була просто п’ятизіркова панорама. Вона розплющила очі та захоплено мовила:

— Це ж треба, яка краса!.. Ніколи в житті такого не бачила.

— Я теж, — буркнув я, сівши поруч, геть-чисто ошелешений. — Слухай, може, не будемо сьогодні вогонь запалювати?

Вона кивнула.

Я роздягнувся та розвісив свій одяг на камінні. Попри мороз градусів у десять, моя термобілизна до рубця промокла від поту. Її я теж зняв і натомість убрався в єдину пару трусів. Варто було мені залізти у мішок та заплющити очі, як я згадав про черевики. Лівий був мокрий. Якщо я його не висушу, завтра на мене чекає паскудний день.

Змусивши себе вилізти з мішка, я назбирав купку сухих голок і гілочок. З них я збудував такий собі вігвамчик сантиметрів тридцять заввишки. Суха глиця всередині, галуззя назовні. Мав я тільки одну спробу — сили на другу не стало б.

Я видобув запальничку Ґровера, потер її долонями (навіть не знаю навіщо), засунув у свій вігвам та чиркнув. Іскра вилетіла, але полум’я не було. Я потрусив запальничку.

— Давай, останній раз, будь ласка.

Знов лиш іскра.

— Будь ласка, востаннє, прошу тебе.

Цього разу на мить з’явилося полум’я, підхопило кілька голочок і зникло. Добре, що глиця добре горить — навіть того вогника їй вистачило. Якщо у вас удома колись палала різдвяна ялинка — це не новина для вас. Я обережно підклав у крихітний вогонь ще кілька шпильок. Потім ще. Відтак гілочку. Вогонь добре розгорявся. Щойно він виріс до суттєвих розмірів, я підклав галузку. Добре було б, якби тут знайшовся якийсь пеньок.