* * *

Останнім часом уся сім’я постійно говорила про те, який хороший помічник Денні — і що ж він зробив? У суботу ввечері повідомив, що вранці їде.

— Вранці? — здивовано запитала Дженні. Мешканці будинку на вулиці Боутон вечеряли у неї вдома, оскільки весь посуд був уже спакований. Дженні щойно поставила буженину перед Г’ю, щоб він її розрізав. Вона плюхнулася на стілець, не знімаючи рукавиць.

— Але тато вранці переїжджає!

— Так, і мені дуже шкода, — відповів Денні.

— А Стім увечері!

— А що я можу зробити? — сказав Денні всім. — Наближається ураган, і це все змінює.

Сім’я була здивована. Про ураган постійно говорили у новинах, але очікувалося, що він їх не зачепить і піде на північ.

— Зазвичай люди тікають від урагану, а не їдуть до нього, — сказав Г’ю, чоловік Дженні.

— Так, але мені потрібно переконатися, що вдома все гаразд, — сказав Денні.

На мить усі приголомшено замовкли і у повітрі зависла тиша. Слово «дім» для них усіх не в’язалося з Нью-Джерсі, і, як вони вважали досі, і для Денні теж. Дженні закліпала і відкрила рот, щоб щось сказати, але слів поки не знаходила. Ред обвів усіх здивованим поглядом, було незрозуміло, чи він почув, що сказав Денні. Першою заговорила Деббі.

— Дядьку Денні, ти казав, що твої речі складені у гаражі.

— Так, — відповів Денні, — у моєї хазяйки у гаражі. Але вона самотня жінка, і я не можу залишити її напризволяще у складний час.

— А ти можеш побути тут хоча б до того, доки тато не переїде?

— Канал погоди передає, що потяги можуть зупинити завтра ввечері, і тоді я тут застрягну.

— Застрягнеш? — ображено повторила Дженні.

— Передають, що можуть перекрити залізничне сполучення на всьому північно-східному коридорі.

— Добре, — сказав Ред і глибоко зітхнув, — я правильно зрозумів: ти плануєш вранці поїхати?

— Саме так.

— До того, як я переїду у нову квартиру?

— Боюся, що так.

— Як же тоді бути з моїм комп’ютером? — запитав Ред.

— А що з ним? — не зрозумів Денні.

— Я думав, ти налаштуєш мені Wi-Fi. Ти ж знаєш, я у цьому зовсім не тямлю. Що як у мене не вийде під’єднатися? Раптом мій комп’ютер завередує і не захоче працювати у новій квартирі? І на екрані висвітиться: «Підключення до мережі відсутнє» і з’явиться цей дурний м’ячик, що крутиться, крутиться і не зникає? Що як воно не підключиться?

Ред звертався не лише до Денні, а до всіх, дивлячись на них переляканими очима.

— Тату, послухай, — сказав Денні, ― Г’ю Аманди розбирається у комп’ютерах краще від мене.

— Хто? Я? — здивовано озвався Г’ю.

Ред усе ще стривожено дивився на них. Тоді Нора взяла його за руку і сказала:

— Батьку Вітшенк, ми про все подбаємо, я обіцяю.

Ред подивився на неї і заспокоївся. Усі вирішили промовчати про те, що у Нори немає навіть власної електронної скриньки.

— Це просто чудово, — із сарказмом сказала Дженні, звертаючись до Денні. Вона вже зняла рукавиці і поклала їх біля тарілки. — Ти з’являєшся і зникаєш, коли тобі заманеться — усе як наш пан забажає. Ми всі красно дякуємо, що ти побув із нами так довго. І ми неймовірно щасливі від того, що ти дозволив нам насолоджуватися твоєю присутністю.

— Блудний син, — спокійно промовила Нора і всміхнулася сину Піту, — правда ж?

Але Піт думав про ураган.

— Дядьку Денні, а раптом ураган тебе підніме і забере, як ту злу сусідку із книжки «Чарівник країни Оз»? Як думаєш, таке може статися? — запитав Піт.

— Усе може бути, — сказав Денні, взяв булочку і весело підкинув її перед тим, як покласти собі на тарілку.

У неділю небо затягнуло зловісними хмарами, що нікого і не дивувало. Навіть якщо ураган не зачепить їхній регіон, усе ж можливий дощ і сильний вітер, і, як наслідок, відключення електрики у місті. Тож поки погода не погіршилася, Дженні та Аманда привезли у будинок своїх чоловіків, щоб вони забрали важкі речі, а потім Аманда завезла хлопців і їхнього собаку до себе додому, щоб вони не заважали. Дженні мала відвезти Реда у його нову квартиру разом із кухонним приладдям і потім допомогти йому влаштуватися. Реду зовсім не потрібно було спостерігати за остаточним розбиранням будинку. Але він усе відтягував свій від’їзд: зазвичай намагався не вередувати, але сьогодні почав вимагати яєчню, хоча яйця вже поклали у сумку-холодильник, а пательня була на дні коробки.

— Тату… — хотів заперечити Стім, але Нора його зупинила.

— Нічого страшного, я швидко приготую.

А потім Ред дуже довго їв. Дженні довелося чекати, приховуючи роздратування, і дивитися, як батько повільно, шматочок за шматочком, кладе виделкою у рот яєчню і задумливо жує, спостерігаючи за Стімом і обома Г’ю, які переносили його коробки з вітальні у машину Дженні.

— Вона постійно каже, що мусила зрозуміти, яка я людина, коли дізналася, що я не сортую сміття, — жалівся Г’ю Стіму. — Цікаво, а що мусив подумати про неї я, коли вона написала таку записку?

Дженні дзенькнула ключами.

— Тату, — нетерпляче сказала вона, — нам час їхати.

— Минулої ночі мені приснилося, що будинок згорів, — сказав Ред.

— Що? Цей будинок?

— Я бачив голі балки і стійки, яких не бачив відтоді, як батько його будував.

— Що ж, — сказала Дженні і повернулася до Нори з болісною гримасою. — Цілком зрозуміло, чому, — і запитала: «Денні нормально поїхав?».

— Ні, — відповів Ред, — він ще у ліжку.

— У ліжку?

— Я постукала до нього трохи раніше, і він сказав, що прокинувся. Може, знову заснув, — сказала Нора.

— Йому ж так не терпілося поїхати звідси першим!

— Та заспокойся, — сказав Денні, — я вже встав.

Він стояв у дверях одягнений у куртку, на обох плечах висіло по спортивній сумці, третя лежала біля ніг. — Доброго ранку всім.

— Нарешті, — сказала Дженні.

— Бачу, дощу поки немає.

— Нам пощастило, — відповіла Дженні, — я думала, ти поспішаєш.

— Я проспав.

— І запізнився на потяг?

— Ні, ще є час, — Денні глянув на батька, який зосереджено колупався у яєчні. — Тату, як ти почуваєшся?

— Добре.

— Хвилюєшся через переїзд?

— Ні.

— Хочеш кави? — запропонувала Нора.

— Дякую, я куплю на станції, — відповів Денні. Він почекав хвилину. — То мені викликати таксі, чи як?

Він дивився на Дженні, але відповіла Нора:

— Я можу тебе відвезти.

— Здається, ти дуже зайнята, — сказав Денні і знову подивився на Дженні.

— А я не можу. Моя машина повністю завантажена, — нервово відповіла Дженні.

— Мені не складно, — сказала Нора.

— Готовий, тату? — ще раз запитала Дженні.

— Це якось неправильно — взяти і поїхати, залишивши на хлопців усю роботу, — Ред відклав виделку і витер обличчя серветкою.

— Але нас чекає купа роботи у твоєму новому домі. Ніхто, крім тебе, не скаже, куди покласти твої шпателі.

— Чи мені не байдуже, де вони лежатимуть? — занадто голосно відказав Ред. Але все-таки піднявся зі стільця. Нора поцілувала свекра у щоку.

— Побачимося ввечері, — сказала вона. — Не забудьте, ви обіцяли прийти до нас сьогодні на вечерю.

— Я пам’ятаю, — відповів Ред, зняв куртку зі стільця і почав одягатися. Раптом зупинився і повернувся до Денні:

— Слухай, а той хлопець з валторною — то була твоя робота?

— Що? — здивувався Денні.

— Це ти тоді все влаштував? Уявляю собі: ти платиш йому купу грошей, він вмикає музику, і всі ми починаємо сумувати за тобою.

— Тату, я не розумію, про що ти?

Ред посміхнувся сам до себе і похитав головою.

— Так, це справді було б божевіллям, — сказав Ред. — І все таки, хіба часто зустрінеш накачаних хлопців у спортивних майках, які слухають у машині класичну музику?

Денні здивовано подивився на Дженні, але вона ніяк не відреагувала.

— Ти все забрав, тату? — запитала вона.

— Ні, — відповів Ред, — але решту привезуть.