— Хочеш повечеряти сьогодні у кафе?

Вони рідко ходили у кафе, лише з особливої нагоди. Але Лінні і зараз на нього не подивилася.

— Думаю, ми просто змушені. Я перевезла всю їжу у новий дім.

— Справді? Як так?

— Ну, з дітьми сиділа Доріс, щоб я встигла зібратися, і я подумала: чому б мені самій не з’їздити у новий будинок. Ти ж знаєш, я ж ні разу цього так і не зробила. Тому я зібрала дві торби з їжею і пішла на трамвай…

— Але ми могли завезти їжу завтра вранці, — думки скакали у його голові: «Чи бачила вона гойдалку? Мабуть, так». — Чому ти вирішила, що маєш сама все перевозити? — обережно сказав Джуніор.

— Я подумала: все одно їду, то візьму хоч щось із собою, — відповіла вона. — А так ми зможемо спокійно поснідати у новому будинку самі, без робітників.

Лінні зосереджено вкладала банку з порошком для чищення у куток коробки.

— Ну добре, то як тобі будинок?

— Нормально, — відповіла вона і поставила щітку з великою ручкою в інший куток. — Правда, двері заїдають.

— Двері?

— Так, вхідні двері.

Значить, вона заходила через передні двері, звісно, якщо вона йшла від трамвайної зупинки.

— Двері не заїдають!

— Я натиснула на засув, а двері не піддалися. Спершу я подумала, що неправильно їх відімкнула, але коли потягнула двері на себе і потім натиснула, вони прочинилися, — сказала Лінні.

— Це ущільнювач для дверей, — відповів Джуніор, — через це вони так відчиняються. Але не заїдають.

— Мені так здалося.

— Ні, точно не заїдають.

Джуніор чекав. І вже майже запитав. Отак просто: «А ти помітила гойдалку? Здивувалася, що вона знову лакована? Хіба так не краще?». Але не запитав.

Це означало видати себе, показати, що його цікавить її думка. Точніше, дозволити їй думати, що його цікавить.

А раптом вона сказала б, що гойдалка має дурнуватий вигляд? Що відразу помітно: чоловік з усіх сил намагався зробити, як у багатіїв, хотів видати себе за того, ким він не є насправді?

Тому він лише сказав:

— Узимку ти оціниш двері і подякуєш мені за ущільнювач.

Лінні, не дивлячись на нього, поклала мило поруч з порошком. Джуніор не витримав і вийшов з кімнати.

Коли вони у сутінках йшли вечеряти, усі сусіди — знайомі і незнайомі — з ними віталися.

— Сподіваюся, у новому районі з нами теж так вітатимуться.

— Звичайно, — відповів Джуніор.

На плечах Джуніор ніс Редкліфа, а Меррік мчала попереду на своїй дитячій дерев’яній машинці, швидко перебираючи ногами. Машинка була для неї замалою, але вони не могли купити їй триколісний велосипед через дефіцит гуми.

— Пам’ятаєш, як ця місіс Брілл завжди казала «моя» бакалія і «моя» аптека? — почала Лінні. — Наче вони належали їй. Коли вона привезла нам святковий кошик на Різдво, то сказала, що купила омелу у «свого флориста», — розповідала вона. ― А я собі думала: чи знає той флорист, що він «ваш»? Я сподіваюся, наші нові сусіди не будуть такими.

— Мені здається, що вона мала на увазі зовсім інше, — сказав Джуніор, а потім зробив два великих кроки, розвернувся і пішов задки, дивлячись Лінні в обличчя. — Вона хотіла сказати, що її флорист продає омелу, а у нашого її немає.

Лінні засміялася.

— Наш флорист! — повторила вона. — Можеш собі уявити?

Але дивилася вона на старого містера Ерлі, який поливав сад. Лінні махнула йому рукою і гукнула:

— Як справи, містере Ерлі?

Джуніор здався. Він повернувся і просто пішов поруч.

Найдовше вона не дивилася на нього тоді, коли хотіла дитину, а він був проти.

Вона вже давно хотіла дитину, а він вигадував відмовки: немає грошей, не найкращий час — і Лінні спершу сприймала це. А потім він зізнався:

— Лінні Мей, насправді я просто не хочу мати дітей.

Вона була вражена. Плакала, сперечалася, казала, що він так думає через історію з матір’ю — вона померла під час пологів разом із дитиною.

Але до чого тут вони! А потім Лінні перестала з обожнюванням на нього дивитися. Джуніор одразу помітив, що йому почало чогось не вистачати.

Він завжди знав без слів, що Лінні вважала його привабливим. Не те щоб його це хвилювало! Але він усвідомлював це, і тепер у нього наче щось украли.

Того разу першим здався він. Протримався всього тиждень, а потім сказав:

— Слухай, якщо у нас будуть діти… — і раптом вона подивилася на нього своїми очима. Він відчув себе засохлою рослиною, яку щойно полили.

За вечерею Джуніор розповідав Редкліфу і Меррік, що у них тепер будуть окремі кімнати. Редкліф у цей час був зайнятий квасолею, а Меррік сказала:

— Це чудово! Не можу дочекатися! Я більше не можу жити з Редкліфом, від нього пахне сечею.

—Припини, — втрутилася Лінні, — ти теж колись так пахла.

— Я? Ніколи!

— Коли була малою дитиною.

— Редкліф — дитина! — проспівала Меррік. Сам Редкліф відлущував ще одну квасолину.

— Хто хоче морозива? — запитав Джуніор.

— Я! — крикнула Меррік.

— Я! — сказав Редкліф.

— Лінні Мей? — запитав Джуніор.

— Не відмовлюся, — відповіла Лінні і повернулася до Редкліфа, допомагаючи йому відривати шкірку з квасолі.

У них склалася традиція щовечора слухати радіо після того, як діти ляжуть спати. Лінні у цей час зашивала якісь речі, а Джуніор складав робочий план на наступний день. Але сьогодні у вітальні був страшенний безлад, та і радіо було спаковане.

— Що ж, я піду спати, — сказала Лінні.

— Я прийду за хвилину, — відповів Джуніор.

Він зібрав свої папери, загасив світло і пішов нагору. Лінні вже була одягнена у нічну сорочку, але досі не лягла. Вона виймала речі з комоду та ставила наверх.

— Тобі потрібно завести будильник? — запитала вона Джуніора.

— Ні, я так прокинуся, — відповів Джуніор. Він роздягнувся і повісив свою сорочку у шафу, хоча зазвичай вішав усе на спинку стільчика, щоб уранці швидко одягнути.

— Наша остання ніч у цьому будинку, Лінні Мей, — сказав Джуніор.

— Угу, — вона дістала шарф із шухляди і поклала на комод.

— Наша остання ніч на цьому ліжку, — продовжив він.

Вона підійшла до шафи і забрала всі вільні вішалки.

— Але я зможу відвідувати тебе у новому ліжку, — сказав він і грайливо торкнувся її, коли вона проходила повз.

Вона відійшла від нього і поклала гачки у шухляду комода.

— Джуніоре, — сказала вона, — скажи мені правду: звідки у будинку Бріллів з’явився мішок з інструментами крадіїв?

— Що? Ти про що?

— Про той мішок, який знайшла місіс Брілл на веранді.

— Звідки ж я знаю, — відповів Джуніор, а потім швидко ліг у ліжко, повернувся до стіни і заплющив очі.

Він чув, як Лінні знову підійшла до шафи і зібрала решту вішалок. Десь на вулиці проїхала машина — стара модель, судячи зі звуків. Потім вона лягла поряд, він відчув, як хитнулося ліжко, вимкнула нічну лампу зі своєї сторони і повернулася від нього в інший бік.

Цікаво, як вона відреагувала, коли побачила перефарбовану гойдалку? Охнула, скрикнула чи просто закліпала очима?

Він уявив, як вона йде по вулиці з двома сумками їжі: Лінні Мей Інман у своєму солом’яному капелюсі і бавовняній сукні з короткими рукавами, з-під яких визирають худі бліді руки. І Джуніорові стало боляче.

Боляче за неї. Вона сама йде вгору між величезними деревами по доріжці до ґанку. Це ж вона сама знайшла необхідний трамвай, яким досі не їздила, сама зрозуміла, у яку сторону йти. А підходячи до будинку, гордо підняла голову — раптом за нею сусіди стежать.

Джуніор розплющив очі і повернувся на спину.

— Лінні Мей, — сказав він у стелю, — ти не спиш?

— Ні.

Він повернувся до неї і обійняв ззаду. Лінні не відсторонилася, але напружено завмерла. Він глибоко вдихнув її солонуватий, димний запах.

— Пробач мені, — сказав він.

Лінні мовчала.

— Я так стараюся, Лінні. Здається, аж занадто стараюся. Щоб бути не гіршим. Я лише хочу, щоб усе було як треба, більше нічого.

— Джуніоре! — сказала Лінні і повернулася до нього. — Джуні, коханий, я знаю, я бачу твої старання. Я знаю тебе, Джуніоре Вітшенк, — Лінні поклала обидві руки йому на обличчя.