Люди у Гемпдені зазвичай були замкнутими, але сім’я, у якій він працював, виявилася досить доброзичливою. Іноді хазяйка залишала йому щось на обід. Сьогодні вона приготувала сандвіч з яйцем, розрізаний по діагоналі. Джуніор з’їв половину, а іншу загорнув у хустинку для Лінні. Так, він хотів її здихатися, але думати про те, що його хтось чекає, було приємно.

Якщо чесно, з дівчатами у Балтиморі Джуніорові не щастило. На півночі з ними складніше. Важкий характер, їх непросто розгадати.

Тож із роботи він пішов на півгодини раніше. Він припаркувався у середині кварталу за пансіоном місіс Девіс — от що значить приїжджати раніше. Поки ставив машину, випадково глянув на пансіон. І що ж він там побачив? Лінні Мей безсоромно сиділа просто на сходах у своєму величезному капелюсі і у куртці Джуніора. Він навіть не знав, що у цій ситуації було гіршим: те, що вона сиділа у всіх на очах чи те, що якимось чином вона роздобула капелюх, хоча зранку виходила без нього, і його куртку, що висіла у шафі, очікуючи теплої пори. Як їй це вдалося? Як вона потрапила у кімнату? Зламала замок, чи як?

Він грюкнув дверцятами машини і пішов до неї. Побачивши його, Лінні засяяла.

— Це ти! — вигукнула вона.

— Якого дідька, Лінні?

Вона встала, кутаючись у його куртку. З-під неї виглядало пальто.

— Джуні, будь ласка, не злися! — заблагала вона, коли він підійшов ближче.

— Ти повинна була чекати мене біля кафе.

— Я так і хотіла, але там не було де сісти.

Джуніор взяв її за лікоть, аж ніяк не ласкаво, і потягнув від входу. Вони зупинилися біля сусіднього будинку.

— Чому ти в моїй куртці? — спитав він.

— Гаразд, — сказала вона, — почну спочатку. Я пішла у те кафе, про яке ти говорив, але мене не впустили до вбиральні, бо я нічого у них не замовила. Тоді я сказала, що візьму гарячий шоколад після того, як вийду. Потім я сиділа і сиділа, пила його маленькими ковточками, мабуть, десь раз на півгодини. Але вони там такі нечемні, Джуніоре. Через якийсь час вони сказали, що я маю звільнити місце. Я вийшла і довго ходила вулицями, потім знайшла дерев’яну лавку, посиділа, розговорилася з однією старенькою. Вона сказала, що за три вулиці звідти роздають безкоштовну їжу і запропонувала піти з нею, чергу там треба займати раніше, бо їжа швидко закінчується. Була десь десята година чи пів на одинадцяту, але вона казала, що вже час бігти і займати місце. «Безкоштовна їжа? Благодійність?» — перепитала я, але все одно пішла. Подумала, що хоч там у теплі посиджу. Ми стояли у тій черзі вічність, а з нами — цілий натовп людей, багато хто з маленькими дітьми. Джуніоре, мої ноги замерзли, перетворилися на дві льодинки. А коли до нас дійшла черга, знаєш що трапилося? Вони не дозволили нам зайти, вийшли до нас і роздали всім по сандвічу, загорнутому у папір. Два шматочки хліба, а посередині сир. Я запитала у старенької: «А посидіти вони нам не дадуть?». «Посидіти? — сказала вона. — Ми маємо радіти, що нам дали їжу. Жебракам обирати не доводиться». Я подумала: «Так, ми і є жебраки». І ще подумала: «Я щойно стояла у черзі по безкоштовну їжу». І заплакала. Залишила ту стареньку і пішла сама не знаю куди. Я йшла, плакала і їла той сандвіч, сухий, як тирса. Я не розуміла де кафе, де твій пансіон, де ми з тобою домовилися зустрітися. Дуже хотілося пити, а ноги боліли так, наче їх лезом ріжуть. А потім раптом дивлюся — твій пансіон, і після всього він видався мені милим домом. Я згадала, як ти казав, що прибиральниця приходить зранку. Але вже був не ранок, тому...

Джуніор застогнав.

— …Тому я зайшла всередину, а там було так тепло! Піднялася нагору, мене ніхто не побачив, підійшла до дверей і хотіла відчинити, але вони були зачинені.

— Ти ж бачила, як я зранку їх замкнув, — сказав Джуніор.

— Справді? Не пам’ятаю, мабуть, не помітила. Ти так поспішав. Ну і я подумала, що посиджу трохи під дверима, бо там було так тепло, — продовжувала Лінні.

Джуніор знову застогнав.

— І тут раптом: «Ой!» — мабуть, я заснула. «Ой» — скрикнули ще раз, я розплющила очі і побачила над собою темно­шкіру дівчину, яка перелякано дивилася на мене. Потім вона як закричить: «Місіс Девіс! Швидше сюди! Тут крадійка!». Хоча вона чудово бачила, що я пристойно одягнена. Прибігла сходами місіс Девіс, уся захекана і каже: «Поясни, що ти тут робиш!». Я подумала, що все-таки вона жінка і повинна мати добре серце. Понадіялася на її милосердя. «Місіс Девіс, — сказала я, — скажу вам чесно: я приїхала до Джуніора, ми з ним кохаємо одне одного. Надворі страшенно холодно, а я за весь день лише випила чашечку гарячого шоколаду і з’їла маленький сандвіч для бідних, а зранку випила трохи молока у Джуніора».

— Лінні! — жахнувся Джуніор.

— А що я могла сказати? Я думала, якщо вона жінка... Ти б так не подумав? Я думала, вона скаже: «Бідолашна, ти, мабуть, дуже замерзла». Але вона повелася зі мною жахливо, я мала здогадатися з її фарбованого волосся, що вона зла. Вона закричала: «Геть звідси! Геть звідси обоє! Я ще думала, що Джуніор Вітшенк порядний і працьовитий молодий чоловік. Я могла брати з нього більше грошей, оскільки він харчується у кімнаті, але ж не стала! Я з ним по-християнськи — і оце така мені дяка? Геть! У мене тут не бордель!». Вона дістала ключі, відімкнула двері і наказала: «Збирай речі — свої і його — і йди звідси!».

Джуніор схопився за голову.

— Потім вона стояла наді мною, наче я злочинниця якась, і слідкувала, щоб я не забрала зайвого. Темношкіра дівчина теж стояла поруч і витріщалася на мене. І що я там могла вкрасти? І навіщо? Я не знайшла у тебе валізи, а тому дуже чемно попросила: «Місіс Девіс, ви не позичите мені картонну коробку? Я потім її поверну!», а вона мені: «Ха! Так я тобі і повірила!». Наче коробка — це щось дуже цінне. Тому я спакувала речі і обв’язала їх твоїми робочими штаньми, більше нічого не було.

— Ти точно спакувала усі мої речі?

— Так, усі. Я була схожою на жебрака з тим вузликом речей…

— Ти забрала банку від тютюну «Принц Альберт»?

— Я забрала все до дрібниць.

— І банку від тютюну «Принц Альберт»?

— Так, Джуніоре, я забрала твою банку «Принц Альберт». Що у ній такого особливого? Я думала, ти куриш «Кемел»?

— Я зараз взагалі не курю, бо це дорого, — гірко сказав він.

— Тоді навіщо?..

— Так, давай прояснимо ситуацію: мені тепер немає де жити?

— Так, і мені теж. Уявляєш? Ти міг подумати, що вона поведеться так грубо? А до того ж я ще мала нести всі ті речі, свою валізу, твій вузлик, хліб... Ой! Джуніоре! Пляшка з молоком! Я забула молоко! Мені так жаль!

— Цього тобі жаль?

— Я куплю! Я проходила повз магазин і бачила, що воно коштує десять центів. Десять центів у мене точно є.

— Значить, сьогодні я сплю на вулиці, — сказав Джуніор.

— Ні, чекай, я ще не все розповіла. Тож я йшла по вулиці з усіма нашими пожитками, плакала і шукала вивіски «Здається кімната», але жодної не знайшла. Тоді постукала у двері до якоїсь жінки і сказала: «Вибачте, будь ласка, ми з чоловіком залишилися без житла і нам ніде переночувати».

— Таке нізащо не спрацювало б,— сказав Джуніор, вирішивши проігнорувати «чоловіка», — півкраїни у такому становищі.

— Ти правий, — відповіла Лінні, — це не спрацювало ні з цією леді, ні з наступною, ні з іще однією. Хоча вони були дуже милі і казали: «Вибач, люба, на жаль, ні». А одна жінка навіть запропонувала мені шматочок імбирного пряника, але я ще не була голодна після сандвічу. Потім я пройшла вулицю Датч і повернула наліво біля кафе — там, я, звісно, не питала, зважаючи на те, як вони повелися зранку. Але жінка у наступному будинку погодилася здати нам кімнату.

— Що?

— Це набагато краща кімната, ліжко більше і тобі не потрібно буде спати на кріслі. Комоду немає, але є тумба біля ліжка і шафа. Жінка погодилася, бо її чоловіка звільнили, і вона вирішила переселити маленького сина до дочки, а його кімнату здавати за п’ять доларів на тиждень.

— П’ять доларів на тиждень? Чому так дорого?