— Щось таке, де потрібні особливі навички. Я вмію працювати руками. І хочу виконувати роботу, якою зможу пишатися.

Чоловік відірвався від свого заняття і глянув на Джуніора.

— Що ж, є один будівельник у цих краях, і, як на мене, непоганий. Його звати Клайд Ворд, іноді я роблю йому меблі у кабінет. Зараз розповім, як його знайти.

Також він запропонував Джуніорові місце, де можна зупинитися — пансіонат місіс Девіс. Джуніор був цьому дуже радий, адже він зупинився у готелі для моряків, які щовечора змушували його співати гімни.

Після цього він більше Трамбла не бачив. Але він усе ж таки зняв кімнату у триповерховому пансіонаті у Гемпдені і почав працювати у Клайда Ворда. Той був найвимогливішим будівельником, якого будь-коли зустрічав Джуніор. Саме він навчив його насолоджуватися гарно виконаною роботою.

Джуніор надіслав листівку своїй родині, як і обіцяв, але відповіді не отримав. Більше він не писав. Насправді він про них тут навіть не думав. Як і про Лінні Мей. Це був крихітний епізод його життя, про який він намагався забути, як і взагалі про колишнього себе. Колишній Джуніор витрачав гроші на сигарети, дівчат і віскі. Він не мав нічого спільного з новим Джуніором. У нового Джуніора був план: колись він відкриє власну справу. Його життя тепер нагадувало дорогу до мети, і за те, що він став на цю дорогу, мабуть, слід завдячувати Лінні Мей.

 12

Перше, чим відзначилася Лінні у Балтиморі — зробила так, що їх виселили.

Джуніор прокидався вночі двічі. Спочатку у нього забилося серце через те, що він відчув присутність чужої людини у кімнаті, але потім усвідомив, що лежить на кріслі і подумав: «А-а, це ж просто Лінні!» — не найстрашніше у такій ситуації. Удруге він підскочив, раптом зрозумівши, що мала на увазі Лінні, говорячи про повноліття, — вона тепер може вийти заміж. «Наче мавпочка шарманщика, — подумав він, — вчепилась обома лапками за шию!» І після цього довго не міг заснути.

Тим не менше, прокинувся Джуніор рано: так звик, та й до ванної кімнати завжди зранку черги. Він одягнувся і пішов голитися, а коли повернувся, постукав по гострому плечу Лінні:

— Вставай.

Вона повернулася і глянула на нього. Здавалося, вона вже давно прокинулася, широко розплющені очі дивились ясно.

— Тобі не можна тут залишатися, поки я на роботі, — сказав він. — Ти маєш піти, зранку сюди приходить прибиральниця.

— Добре, — відповіла вона.

Лінні сіла, скинула ковдру, спустила ноги на підлогу. Її нічна сорочка більше підходила для літа — тонка, біла, бавовняна і ледь прикривала коліна. Він уперше побачив її без зимового одягу і зрозумів, що вона змінилася набагато більше, ніж йому здалося спочатку. Залишилася такою ж худою, але зникла незграбність, вона стала жіночною.

Лінні встала, Джуніор відвернувся, щоб вона переодяглася, і підійшов до столу, де стояла бляшана коробка від вівсянки. Він вийняв звідти хліб, який ховав від мишей, а потім підняв вікно і дістав молоко.

— Сніданок, — сказав він Лінні.

— Це твій сніданок? Невже твоя хазяйка не готує сніданок?

— Мені — ні. Іншим хлопцям, які можуть це собі дозволити, готує. А я не можу.

Він зачинив вікно, відкрив молоко і зробив ковток. Чомусь приємно було казати, що його не лякають злидні. Не повертаючись, він простягнув пляшку Лінні, відчув, як вона її взяла.

— А коли буде спека? — спитала вона. — Де ми триматимемо молоко? Воно ж скисне.

Ми? Він знову відчув приступ паніки — мавпочка шарманщика! Але спокійно відповів:

— У спеку я п’ю маслянку, — відповів Джуніор. — З нею нічого не стається.

Пляшка торкнулася його ліктя. Він забрав її і простягнув хліб, дивлячись у вікно, за яким диміли труби. Клубки диму зависали у повітрі, неначе застигаючи від холоду, і не розсіювалися. Ввечері молоко треба залишити у кімнаті, інакше замерзне.

Судячи зі звуку, Лінні відкривала валізу. Джуніор склав свій шматок хліба учетверо, щоб з’їсти його швидше, і відкусив якомога більше, прислуховуючись до звуків за спиною. Раптом скрипнули двері, і він різко повернувся — Лінні намагалася вийти з кімнати. Він миттю кинувся до неї і загородив двері. Лінні обережно відійшла назад, наче злякавшись, що він її вдарить. Він, звісно, цього не зробив би, але добре, що вона зрозуміла ― це не жарти.

— Куди це ти зібралася?

— У туалет, — відповіла вона.

— Не можна. Тебе побачать.

— Але, Джуніоре, я дуже хочу в туалет.

— Напроти є кафе, а там туалет. Одягай мерщій пальто, ми вже йдемо. Я покажу тобі, де кафе, — сказав він.

Вона одяглася у літню сукню з поясом і короткими рукавами. У них там, що, зиму скасували? І знову ці туфлі на високих підборах.

— Одягни тепліші туфлі.

— У мене немає інших.

Господи, і чим вона лише думала?

— Добре, йди вже у цих, — сказав він. — У туалет зараз занадто ризиковано, зранку там повно людей.

Лінні почала дуже повільно одягати пальто, ніби хотіла навмисне його подратувати, потім узяла з полички сумку. Джуніор поки поставив молоко за вікно, накинув куртку і підійшов до ліжка, де лежала розкрита валіза Лінні. Він закрив її і засунув подалі до стіни під ліжко. Ще раз оглянув кімнату.

— Усе, можемо йти.

Він обережно визирнув із дверей, упевнився, що там нікого немає, випустив першою Лінні і зачинив за собою двері. Вони пройшли по коридору і вниз сходами, нікого не зустрівши.

Потім проминули вестибюль, найнебезпечнішу зону, на щастя, двері у вітальню були зачинені. Звідти чувся брязкіт посуду і запах кави.

Джуніор каву не любив, але від запаху йому теж хотілося випити філіжанку.

А може й не кави хотілося, а просто поснідати разом з усіма, і щоб промінь сонця падав на скатертину.

Холодне свіже повітря надворі спершу здалося блаженством. На третьому поверсі завжди душно. Джуніор зупинився і показав вивіску кафе на перехресті вулиці Датч.

— А якщо там ще зачинено? — запитала Лінні. Вона більше не намагалася говорити тихо, хоча вони стояли прямо під вікном місіс Девіс.

— Там відчинено, це робочий район.

— А потім що? Куди мені йти?

— Це вже твоя справа, — відповів Джуніор.

— А можна мені піти з тобою на роботу? Я могла б допомогти. Я трохи вмію забивати цвяхи і пиляти.

— Ні, це погана ідея.

— Тоді можна я почекаю на тебе у машині? Я ж не можу простояти на морозі цілий день.

Вона стояла дуже близько, піднявши до нього обличчя, і він відчував її тепле дихання. Волосся не зачесане, ніс уже почервонів.

— Ти мала про це подумати, коли сюди їхала. Посидь на вокзалі чи ще десь. Покатайся на трамваї. Зустрінемося біля кафе о п’ятій.

— О п’ятій?

— Тоді і поговоримо про твої плани.

Із виразу обличчя Джуніор зрозумів, що вона подумала про їхні плани. Але пояснювати і заперечувати він не захотів.

Того тижня Джуніор працював у літньої пари з Гоумленда. Настилав підлогу на горищі і міняв вікна.

Він знайшов це замовлення, як і всі інші останнім часом: приїжджав у благополучний район і стукав людям у двері. З собою він возив рекомендаційний лист від Ворда, виданий після того, як закрилася його фірма, але люди зазвичай вірили Джуніору на слово. Він ретельно слідкував за собою: носив чистий одяг, щодня голився і намагався грамотно говорити. Отримавши замовлення, він їхав за матеріалами, йому відкрили кредитну лінію у будівельному магазині у Локаст-Пойнт. Загружав свою машину і привозив усе замовникам. Як добре, що він купив той Essex! Багато робітників змушені були перевозити матеріали трамваєм, додатково платити за негабаритний багаж — довгі труби чи дошки і просити кондуктора прив’язати їх зовні. Але не Джуніор.

Конкретно ця робота була нецікавою, зате більш потрібною зараз, ніж вручну вирізані дошки для каміну чи вбудовані стелажі для різних дрібничок, якими він займався у містера Ворда. Дочка цієї літньої пари переїжджала до батьків із чотирма дітьми та чоловіком, який втратив роботу. На горищі мала бути дитяча кімната. До того ж, Джуніор знав, що колись ситуація покращиться, ці люди теж захочуть дошок для каміну і стелажів для дрібничок, і тоді вони обов’язково згадають про нього.