— Дівчино, ви не маєте права говорити зі мною у такому тоні.

Еббі здалося, що серце зараз вискочить із грудей, але вона вирішила, що стоятиме на своєму.

— То я права? — сказала вона.

— Я пишаюся своїми дітьми, — сказав містер Вітшенк холодним тоном. — Більше, ніж твій батько тобою, особливо коли ти так неввічливо поводишся.

— Мій батько дуже пишається мною, — відповіла Еббі.

— Мабуть, це не дивно, зважаючи на те, звідки ти родом.

Еббі відкрила рот, щоб відповісти, але передумала. Вона узяла тарілку з персиковим коблером і пішла на кухню, високо піднявши голову.

Місіс Вітшенк уже перемила весь посуд і почала його витирати, але Еббі забрала у неї рушник.

— Дякую, люба, — сказала Лінні, мабуть, не помітивши, як у Еббі тремтять руки.

Дівчина відчувала себе переможницею, але і переможеною водночас.

Як він, зі своїм сумнівним і ганебним минулим, сміє казати про її походження? Сім’ю Еббі всі поважали, і їм було чим похвалитися. Її прапрапрадід, наприклад, якось урятував короля. Звісно, йдеться не про життя, але він допоміг витягти колесо карети із ями на дорозі. Король особисто йому кивнув, як розповідали. А двоюрідна бабуся із заходу навчалася у коледжі разом із Вілою Кесер,[8] хоча тоді було й невідомо, ким вона стане. У роду Далтонів нічого низького і другосортного не було. І хоча їхній будинок не такий великий, але вони принаймні ладнають із сусідами.

Місіс Вітшенк щось говорила про посудомийні машини. Вона не розуміла, навіщо вони потрібні.

— Деякі мої найбільш приємні розмови були саме під час миття посуду. Але Джуніор вважає, що нам її потрібно купити.

— Що він у цьому розуміє? — різко спитала Еббі.

— Він просто хоче полегшити мені життя, — відповіла Лінні.

Еббі люто витирала тарілку.

— Люди не завжди розуміють Джуніора, — сказала Лінні. — Але він кращий, ніж тобі здається, Еббі.

— Ага, — відповіла дівчина.

Місіс Вітшенк посміхнулася.

— Люба, ти не могла б подивитися, чи не залишився на ґанку якийсь посуд?

Еббі з радістю вийшла, у неї на язику крутилися слова, які вона так боялася сказати місіс Вітшенк.

На ґанку нікого не було, Еббі забрала миску Меррік із залишками пластівців, і подивилася на галявину, на мить обидві пилки замовкли.

Усе навколо здавалося напрочуд яскравим; мабуть, зрубане дерево затуляло світло більше, ніж вона спочатку подумала. Зараз воно лежало верхівкою у напрямку дороги, Лендіс розмотував мотузку, якою обв’язали крону. Дейн пішов на перекур, Ерл і Ворд завантажували рештки дерева на візок, а Ред стояв біля зрубаного пенька, схиливши голову.

Спершу Еббі подумала, що переживає через розмову за ланчем, тому швидко відвернулася, щоб він не помітив її погляду. Але відвертаючись, вона побачила, що він просто лічив кола на зрубі.

Після всього, що пережив Ред сьогодні: велике фізичне навантаження, гучний шум пилки, страшенна спека, сварка із сусідом і неприємний епізод з батьком перед друзями, він просто стояв і рахував кола на зрубі, щоб дізнатися, скільки дереву років.

Чим він так її розчулив у цю мить? Своєю зосередженістю? Тим, що не сприйняв близько до серця образу? Він наче казав: «Та, облиш, у кожній родині свої суперечки, краще дізнаймося, скільки років цьому дереву?».

У душі Еббі посвітлішало, як на цій галявині після того, як зрубали дерево. Дівчина легкою ходою зайшла у будинок, майже беззвучно підійшла до місіс Вітшенк.

— Ну що там, люба? — запитала Лінні, витираючи стіл; остання пательня і каструля вже були вимиті і стояли на місцях.

— Вони вже закінчили, але Мітч досі не прийшов, — повідомила Еббі. — Дейн на перекурі, Ерл, Ворд і Лендіс прибирають подвір’я, а Ред рахує кільця на дереві.

— Кільця на дереві? — перепитала Лінні. А потім подумала, що Еббі, мабуть, не тямить в ботаніці, і додала: «Він хоче дізнатися вік дерева».

— Після всієї метушні він просто стоїть і рахує, скільки років дереву, — повторила Еббі. Несподівано для самої себе вона відчула, що зараз розплачеться від розчулення. — Він дуже хороша людина, місіс Вітшенк.

Лінні здивовано подивилася на неї, а потім усміхнулася — безтурботно, задоволено і радісно.

— Звісно, люба, — відповіла вона.

Еббі встала, вийшла з будинку на ґанок і сіла у гойдалку. Це був гарний вечір, вітряний і жовто-зелений, із надзвичайним синім небом. Через хвилину вона підійде до Реда і погодиться поїхати з ним на весілля. Але поки вона тримала це рішення біля серця, як маленьку таємницю.

Вона легенько відштовхнулася ногою і закачалась у гойдалці. Із жалем подивилася на Дейна. Він викинув сигарету, підійшов до дерева, узяв сокиру, почав рубати залишки гілок. Що за світ, що за світ. Як там далі? «Хто б міг подумати, що така мила дівчинка зруйнує мої прекрасні чари?».

Еббі зупинилася, швидко встала і пішла до Реда, з кожним кроком сповнюючись щасливою впевненістю.

Частина третя

Блакитна фарба

10

У кожній кімнаті на першому поверсі, окрім кухні, були розсувні двері, а над ними — різьблені решітки для вентиляції влітку. Вікна були встановлені так міцно, що навіть під час найсильніших вітрів шибки не торохтіли. Зала на другому поверсі була огороджена округлими перилами, сходи вишуканим поворотом виводили вниз, до головного входу. Підлога дерев’яна, зі старого каштану. Фурнітура у будинку мідна: ручки на дверях і шафах і навіть гачки для льняних штор. У всіх кімнатах вгорі і внизу на стелі встановлені дерев’яні вентилятори, а на ґанку — цілих три. Вентилятор у залі мав майже два метри у діаметрі.

Місіс Брілл хотіла повісити у залі велику кришталеву люстру — такий собі перевернутий весільний торт. Дурна жінка. Джуніор відмовив її, вказуючи на непрактичність такої покупки: через найменшу павутинку їй доведеться викликати робітника з п’ятиметровою драбиною. Джуніор промовчав про те, що для іншого клієнта розробив механізм, завдяки якому люстру можна було підіймати і опускати, коли захочеш. Його насправді не влаштувало інше — така люстра була не «у дусі» будинку. Будинок був дуже простий. Але при цьому бездоганно збудований — це Джуніор знав точно. Він передбачив кожну деталь, власноруч робив усе, що міг, а для складніших робіт запрошував найкращих спеціалістів.

Так, дрібні чорно-білі кахлі у ванній кімнаті клали брати-італійці, які навіть не говорили англійською. Сходами разом із балясинами і перилами та розсувними дверима, які відкривалися майже безшумно, займався Джуніор.

У житті він був квапливим і нерозважливим. Він проїжджав знаки «Стоп», не торкаючись педалі гальма навіть пальцем, умить поглинав їжу і жадібно пив напої, а ще — просив дитину, яка заїкається, говорити швидше. Але коли йшлося про будівництво і проектування будинку, він ставав найспокійнішою людиною у світі.

Місіс Брілл ще хотіла оксамитові шпалери у вітальні, килими у спальні та червоно-синій вітраж над вхідними дверима. Нічого з цього не отримала. Ха! Джуніор переміг! Він наводив свої аргументи. Найчастіше він (як із люстрою) вказував на непрактичність, але якщо треба було, то і натякав, що це несмак.

— Навіть не знаю, — казав Джуніор, — але Ремінгтони такого не робили, і Ворінги також.

— Що ж, — відповідала місіс Брілл, яка дуже поважала ці дві родини, — напевно, ти знаєш краще.

І Джуніор продовжував робити все так, як він того хотів. Усе ж таки це був дім його мрії (як у інших чоловіків — жінка мрії), і всупереч усьому, він вірив, що колись житиме у ньому. І навіть коли Брілли в’їхали у будинок і розставили свої позбавлені смаку речі, Джуніор не втрачав надії. А потім, коли місіс Брілл почала говорити, що почуває себе у цьому будинку ізольовано, занадто далеко від центру, коли влаштувала істерику, знайшовши на веранді інструменти, Джуніор відчув, що час настав. Нарешті будинок буде його.

8

Віла Кесер — американська письменниця, яка здобула популярність завдяки романам про життя американського Фронтиру на Великих рівнинах.