Містер Вітшенк говоривв про Біллі Голідей. Вона померла кілька днів тому, і містер Вітшенк не міг зрозуміти, чому всі так розтривожилися.

— Мені, наприклад, завжди здавалося, що вона не потрапляє у ноти, — казав він. — Й інколи вона змінює тональність.

Джуніор подивився на усіх за столом, чекаючи від них коментарів. Еббі відчула себе ученицею, яка уважно слухає свого вчителя, чого, очевидно, і добивався містер Вітшенк. Еббі перемкнула увагу й уявила, що вони тут перебирають кукурудзу, як у старі часи після збирання урожаю, і розвеселилася. Коли у неї буде свій дім, вона хотіла, щоб він був таким же привітним, як у Вітшенків, щоб із таць сипалася їжа, а молоді люди балакали на подвір’ї. Дім її батьків здавався таким близьким, а дім Вітшенків таким відкритим, звичайно не через містера Вітшенка. Та хіба не завжди так? Жінка задає тон.

— Мені, наприклад, подобається Джон Філіп Соуса, — продовжував містер Вітшенк. — Ви, мабуть, знаєте, хто це? Редкліфе, ти розумієш, про кого я?

— Про короля маршів, — відповів Ред із набитим ротом, він саме їв смажену курку.

— Про короля маршів, так, — відповів містер Вітшенк. — Вам відомий The Cities Service Band of America?

Ніхто не відповів, усі лише нижче нахилилися над тарілками.

— Передача на радіо, — відповів Джуніор, — музика ― марші. «Зірки та смужки назавжди» і «Вашингтон пост», мої улюблені. Я був просто обурений, коли передачі скасували.

Еббі сиділа та дивилася на цього чоловіка, вона намагалася відшукати ту дику натуру, про яку розповідала Лінні.

Вона була згодна, що він міг бути красенем, із чіткими рисами обличчя, стрункий навіть у свої п’ятдесят чи шістдесят. Але його одяг був таким правильним, наче карикатура на правильність (він вже виправив перекручену лямку), куточки його губ завжди були опущені вниз, що надавало йому розчарованого вигляду.

На руках виднілися фіолетові жили, а все підборіддя було у чорних цятках щетини. Еббі подумала про те, як сильно їй не хочеться старіти! Вона сильніше притисла свою ногу до Дейна і передала Лендісу печиво.

— Мій батько вважає, що Біллі Голідей найкраща, — сказав Дейн. Він зробив ковток чаю з льодом і знову манірно відкинувся на стілець. — Він каже, що це візитівка Балтимора.

— Що ж, тут нам із твоїм батьком слід погодитися, що згоди у нас немає, — сказав містер Вітшенк. — До речі, хто твій батько?

— Дік Квін, — відповів Дейн.

— Той Квін, який «КвінМаркетинг»?

— Саме так.

— Ти працюєш у сімейній фірмі?

— Ні, — сказав Дейн.

Містер Вітшенк чекав пояснення. Дейн люб’язно дивився на нього.

— Як на мене, це шикарна можливість, — сказав містер Вітшенк.

— У нас із батьком різні погляди на все, — відповів Дейн, — крім того, він розлючений через те, що мене звільнили.

Він сказав це спокійно і просто, містер Вітшенк знову нахмурився.

— Чому тебе звільнили? — запитав він.

— Не зійшлися характерами, — відповів той.

— Що ж, я от, наприклад, завжди кажу Редкліфу: «Сину, що б ти не робив у житті, завжди намагайся робити це якнайкраще. Хай це буде вивіз сміття чи щось інше, роби це краще від усіх. Так, щоб ти міг пишатися зробленим». А звільнення — це чорна пляма на репутації на все життя.

— Але я працював у фірмі, яка займалася позикою і зберіганням грошей, — промовив Дейн, — я не збираюся будувати свою кар’єру у цій сфері, повірте.

— Справа у репутації, — продовжував Джуніор. — У тому, яка думка сформувалася про тебе серед людей. Зараз, ти, можливо, і не відчуваєш, що це твоє, але хтозна, як буде далі…

І як цей чоловік міг бути героєм любовного роману місіс Вітшенк? Хай божевільний і вульгарний, але все ж це був роман, з інтригами, скандалами та розлукою. Джуніор був таким «сухим», він сидів за столом і бубонів безперестанку, тоді як усі інші спокійно намагалися поїсти. Лише дружина дивилася на нього зацікавлено, коли він розповідав про тяжку працю і її цінність, про нестачу ініціативи у молодого покоління, переваги досвіду життя у часи Великої депресії. Якби ж молодь пережила ті роки, як Джуніор… Але раптом він зупинився і сказав:

— Ти йдеш зі своїми подругами? — він звернувся до Меррік. Вона пройшла через вітальню до дверей, зупинилася і глянула на батька.

— Ага, — швидко відповіла Меррік, — на вечерю не чекайте.

Її пряме волосся дивовижним чином перетворилося на чорняві кучері, що стрибали від кожного її кроку.

— От, наприклад, наречений Меррік, — продовжив Джуніор, — він пішов працювати у сімейний бізнес. Працює у престижному закладі. Звісно, майстром на всі руки його не назвеш, він не вміє навіть мастило замінити у машині, уявляєте?

— Бувайте, — гукнула Меррік, махнула своїми вишуканими пальчиками і пішла.

Її батько лише кивнув і знову продовжив свою розповідь про «розбещених» і багатих, про те, що вони нічого самі не вміють робити, але Еббі його вже не слухала. Її охопила безнадійність, його самовдоволений і самовпевнений тон, награна вимова, намагання вимовляти слова з північним акцентом, його надмірна увага до походження і класу. Але місіс Вітшенк продовжувала всміхатися, не зводячи очей. Ред узяв собі ще один шматочок помідора, Ерл виклав на тарілці три печива одне на одне, наче збирався забрати їх із собою. До нижньої губи Ворда прилип шматочок курки.

— Усе це, — говорив містер Вітшенк, — доводить, що ти ніколи в житті, чуєш, ніколи в житті, за будь-яких обставин, не будеш поступатися цим людям. Це я тобі кажу, Редкліфе!

Ред перестав солити помідор і глянув на нього.

— Мені?

— Чому ти затанцював під його дудку? Підлизувався? «Так, містере Баркалов», «І, містере Баркалов», «Як скажете, містере Баркалов», «Ми не хотіли турбувати вас, містере Баркалов».

Ред різав помідор, не дивлячись на батька, вдаючи, ніби не чує його, але вилиці стали багряними, наче їх подряпали нігтями.

— О, містере Баркалов, — продовжував глузувати містер Вітшенк. — Це прийнятно для вас?

— А ми повалили стовбур, босе, — втрутився Лендіс, — уклали просто на землю.

Еббі захотілося його міцно обійняти.

Містер Вітшенк хотів ще щось сказати, але замовк і подивився на Лендіса.

— А, — сказав він, — ну добре. Тепер нам залишилося дочекатися Мітча, поки він прийде з обіду у своєї тещі.

— Я б скоро його не чекав. Ви бачили його тещу? Вона готує, як бог. У неї семеро дітей, усі вже одружилися, в усіх свої діти, але щонеділі після церкви вони збираються у неї вдома. Вона подає три види м’яса, два види картоплі, салати, огірки, овочі…

Еббі відкинулася на спинку стільця. Апетит зник, тому коли місіс Вітшенк запропонувала їй ще курки, вона мовчки похитала головою.

— Хотів сказати, — промовив Ред. Чоловіки виходили з їдальні, а він зупинився поряд з Еббі. Дівчина, зібравши брудний посуд, повернулася до нього.— Якщо ти вважаєш, що не повинна приходити на весілля, бо тебе пізно запросили, то це не проблема, чесно. Багато з тих, кого запросила Меррік — друзі Пукі Вандерлін і їхніх мам — відмовилися. Тому там буде багато їжі, от побачиш.

— Матиму це на увазі, — відповіла Еббі і легенько потиснула руку, ніби дякуючи, а насправді даючи зрозуміти, що вона вже викинула з голови балачки його батька, і сподівається, що він зробив так само.

Дейн, який чекав Реда у дверях, підморгнув дівчині. Він любив жартувати над закоханістю Реда, називаючи його «твій шанувальник». Зазвичай її це смішило, але не сьогодні, вона продовжила прибирати зі столу, тому хлопці вийшли.

Срібні прибори Еббі поклала біля рукомийника, де місіс Вітшенк мила склянки, і знову повернулася до їдальні. Там містер Вітшенк пальцями тягнув із тарілки персиковий коблер. Він завмер, побачивши її, але потім підняв підборіддя, закинув пиріг у рот і демонстративно витер руки серветкою.

— Для вас це, мабуть, тяжко, містере Вітшенк? — сказала Еббі.

— Ти про що? — його пальці на серветці заклякли.

— Ви раді, що ваша донька виходить заміж за багатого хлопця, але вам не подобається його розбещеність. Хочете, щоб ваш син потрапив у вищі кола, але вас злить, коли він чемно з ними поводиться. Ні так вам не подобається, ні інакше.