— Ти так кажеш, бо у тебе лише одна дитина, — сказала Дженні. — Матері не люблять когось одного, вони люблять  усіх…

— По-різному, — закінчила за неї Аманда. — Так, я знаю.

Потім вона дістала фотографію зі Стімом, йому було чотири-п’ять років.

— Як думаєш, Норі сподобається?

Дженні невпевнено кивнула.

— Поклади у її коробку, — запропонувала вона.

— А що робити з цією? Тут Денні.

— А де його коробка?

— Він сказав, що йому нічого не потрібно.

— Треба знайти коробку і для нього, я впевнена, що там, де він живе, самі лише голі стіни.

— Я запитала його вчора, — сказала Аманда, — чи сказав він господарці квартири, що скоро повернеться, а він мені: «Ми це обговорюємо».

— Обговорюють? Що це означає?

— Він завжди все тримає в таємниці, — відповіла Аманда. — Суне ніс у наші справи, а коли ми запитуємо про нього, він шифрується. Це паранойя!

— Мені здається, він пом’якшав після смерті мами, — сказала Дженні. — Я знімала фото зі стіни у його кімнаті, питаю: «Викинути?». Щоб ти розуміла, там були Далтони, невідомі тітки із сорокових років, із накладними плечима і у товстих панчохах. Але Денні сказав, що це буде жорстоко. Я підійшла до нього і постукала по голові: «Тук-тук, це ти там всередині?».

— Добре, — відповіла Аманда, — тоді віддамо йому це, — вона потяглася по газету і запакувала фото.

— Денні став милішим, а Стім, навпаки, грубішим, — сказала Дженні. — А тато! Він взагалі став нестерпним.

— О, тато, — підтримала її Аманда. — Він усім незадоволений, — вона поклала фото у коробку, яку принесла Дженні. — Постійно хвилюється за будинок — як довго його продаватимуть, а якщо нові власники за ним не доглядатимуть? Я навіть запропонувала знайти Бріллів.

— Бріллів? — перепитала Дженні.

— Так, попередніх власників — Бріллів.

— Я знаю, хто це такі, Амандо, але вони уже всі померли до цього часу.

— Їхні сини, думаю, живі. Вони тоді були підлітками, а наш батько малим хлопчиком. Я сказала батькові: а що як вони жили й увесь цей час мріяли знову сюди повернутися? Пам’ятаєш, один із них наче був проти, коли їхня мама сказала, що вони переїжджають. «Ти чого, ма?», — сказав він. Але батько відреагував так, наче я запропонувала будинок спалити. «Чим ти думаєш, коли таке кажеш? Звідки такі дурні ідеї? Ці двоє розбещених хлопців ніколи не отримають цей будинок, зарубай собі на носі!». Я сказала: «Ну все-все, вибач, дурна ідея».

— Це все від горя, — промовила Дженні. — Він втратив кохання свого життя.

— Ти це про маму чи про дім?

— Здається, і те, і те.

— Гм… — сказала Аманда, — ніколи не чула, щоб горе робило з людей грубіянів.

— Інколи так буває, — відповіла Дженні.

Дівчата у пакуванні дійшли до тієї стадії, коли почало здаватися, що вони не очищують простір, а захаращують. Посеред кімнати стояли кілька відкритих коробок — фото для Денні, ковдри для Реда, светри Еббі на благодійність. Кожен светр вони обговорювали окремо. «Ти точно його не хочеш? Тобі він личитиме», — але зрештою, зітхаючи, клали його до купи.

Килим вкрився ворсинками, а на підлозі валялися старі вішалки і чохли з хімчистки. Сіре гнітюче світло, що лилося з вікон, надавало кімнаті понурого і покинутого вигляду.

— Ти б чула, що мені сказав тато, коли я запропонувала залишити його ліжко тут і купити односпальне, — сказала Аманда.

— А я розумію, чому він хоче залишити своє ліжко.

— Ти не бачила ту квартиру, вона малесенька.

— Буде так незвично відвідувати його там, а не тут, — сказала Дженні.

— Учора ввечері я вже збиралася додому і прощалася з ним, а він каже: «Не хочеш забрати рештки?». Зовсім як мама! Каже, тобі не доведеться готувати одну вечерю. Це так дивно, життя триває після смерті…

— Так, навіть хлопчики звикли, — відповіла Дженні. — Якщо подумати, вражає інше: як рано діти дізнаються, що люди помирають.

— А накопичуємо речі весь час, з самого малку знаючи, чим усе закінчиться.

Із цими словами Аманда обвела поглядом усі коробки і гори подушок, купи журналів і ламп зі знятими абажурами. Це була лише маленька частина того безладу, що творився у будинку: вежі книг на веранді, згорнуті килими у їдальні, столовий посуд, що дзвенів щоразу, коли діти гасали повз. А на ґанку чекали відправлення на смітник — купа дріб’язкових не потрібних нікому речей: тринога люлька, зламаний дитячий візок, високий стілець без столика, господарська сумка, забита поламаними пластмасовими іграшками. А поверх усього — маленький глиняний будинок, розфарбований, наче малою дитиною, у червоний, зелений і жовтий.

Частина друга

Що за світ, що за світ

9

Це був красивий, жовто-зелений ранок у липні 1959 року, у цей день Еббі Далтон стояла біля вікна в очікуванні свого кавалера. Вона хотіла вибігти з дому ще до того, як він засигналить. У її матері було правило: хлопець спочатку має подзвонити у двері, зайти до будинку і поспілкуватися з батьками, перш ніж піти з Еббі на побачення. Але спробуйте сказати про це Дейну Квіну! Він не любив усі ці ввічливі балачки.

Якщо мати потім скаржитиметься, Еббі здивовано скаже: «О, він дзвонив, хіба ти не чула?». Звісно, мати не дуже їй повірить, але, може, принаймні, зробить вигляд, що повірила.

Еббі була одягнена за новою модою, яку вона привезла навесні з коледжу — напівпрозора спідниця у квіточках, чорне в’язане трико та чорні панчохи, попри теплу погоду. Вона сподівалася, що у цих панчохах буде схожою на бітника. Це була її єдина пара, і вона знала, що коли зніме їх у кінці дня, то побачить жахливі чорні плями на ногах, де вона зафарбувала дірки чорним фломастером. Її довге світле волосся уже встигло вигоріти на сонці, очі вона підвела чорним олівцем для брів Maybelline, а губи не нафарбувала, і мати сказала, що на обличчі наче чогось не вистачає. Дейн ніколи не робив їй компліментів — і нічого страшного, Еббі розуміла таку поведінку — але іноді, коли вона сідала у машину, його погляд затримувався на ній трохи довше. Можливо, так буде і сьогодні. Вона дуже ретельно готувалася до побачення: довго розчісувала волосся, щоб воно було рівним, і капнула на зап’ястя екстракт ванілі. Їй ще подобалися екстракт мигдалю, трояндова вода чи олія лимона, але сьогодні, вирішила вона, буде ванільний день.

Еббі почула, як мати йде коридором нагорі, і обернулася, але кроки зупинилися, мати сказала щось батькові. Він голився у ванній кімнаті з відчиненими дверима; була неділя, і він прокинувся пізніше.

— Ти не забув… — питала щось у нього мати.

Еббі заспокоїлася і знову виглянула у вікно. Вінсенти — їхні сусіди — сідали у свій Chevy. Добре, що вони їдуть, місіс Вінсент така, що неодмінно спитала б потім у матері: «А що це за хлопець приїжджав до Еббі? Вона аж вискочила до нього з будинку. Сучасна молодь така… зовсім без формальностей, правда?».

Еббі лише сказала матері, що поїде з Дейном допомагати Меррік Вітшенк готуватися до весілля. Вона це описала як просто дружню зустріч, а не побачення. Хоча насправді це було побачення, як вона потай вважала. Їхні з Дейном стосунки була на тій ранній стадії, коли вона, їдучи з ним у буденних справах і просто ходячи за ним, як цуценя, усе одно вважала себе обраною. До цього Дейн і мама Еббі бачилися лише двічі, обидва рази невдало. Матері Еббі могла не сподобатися людина без особливих на те причин. Вона нічого не казала, але Еббі це відчувала.

Машина Вінсентів від’їхала, і її місце відразу зайняла інша. У цьому районі було мало місць для паркування, майже ні у кого не було гаражу. У Далтонів він був, але у ньому батько тримав господарський магазин. Тож Дейну для того, щоб зайти за нею, потрібно було припаркуватися хтозна-де і пройти пішки до будинку. Посигналити значно простіше.

— … Запитувала тебе сотню разів, а не один-єдиний, — чувся голос матері. Батько щось буркотів у відповідь.