Так, на хиткому столі стояв тостер, електричний чайник, і годинник-радіо, усе стояло у рядок під стіною, з коробкою для таблеток у центрі, де звичайна людина поставила б вазу з квітами. У спальні Ред сказав:

— Дивися, телевізор у кімнаті, його можна дивитися прямо з ліжка.

Телевізор був важкий, старого типу, у глибину більший, ніж у ширину. Він стояв на низькому комоді напроти ліжка.

— Чудово придумано: подивився вечірні новини — і одразу спати, — сказав Ред, хоча у його спальні телевізора не було, мабуть, через Еббі. — Знаєте, це дуже зручне місце для самотнього чоловіка, — сказав Ред.

— Так, тату, — сказала Аманда, — але…— вона перезирнулася з Гелен.

— Треба уявити цю квартиру без меблів, — промовила Гелен. — Ви ж розумієте, що телевізор та інші речі заберуть.

— Але я можу поставити тут свій телевізор, — сказав Ред.

— Звичайно можете. Але зосередьтесь на самій квартирі. Вам планування подобається? Вона достатньо для вас простора? Кімнати, як на мене, невеликі. А як вам кухня?

— Кухня нормальна. Доходиш до столу, береш тости відразу з тостера, приймаєш ліки для серця, вмикаєш прогноз погоди.

— Так… Ви, мабуть, помітили, що на підлозі лінолеум, це нічого?

— Що? А… підлога нормальна. Здається, така була у моїх батьків у першому будинку, до того, як вони переїхали, — відповів Ред.

Отже, справу було вирішено. Аманда всім сказала, що ключову роль відіграла уява. Уява Реда? Вона була відсутня, він просто зрадів, що хтось облаштував усе за нього і йому не доведеться над цим ламати голову. Що ж, його дітям це точно полегшувало завдання. А коли він в’їде — завжди можна буде щось підправити.

Гелен займалася і продажем будинку. Тому після огляду квартир вона повернулася з ними до будинку, щоб вирішити всі питання зі Стімом і Денні.

— У вас такий комфортний старий будинок, — сказала вона, оглядаючи вітальню. — І ґанок, звісно, величезний плюс. Його буде дуже приємно показувати.

Її слова всіх підбадьорили, окрім Реда. Він поглядав на газету, що лежала поряд із ним, мабуть, бажаючи почитати її замість усіх обговорень.

— Але ви ж розумієте, що ринок млявий, — казала Гелен, — до того ж, покупці зараз дуже вимогливі. Треба буде навести тут лоску.

— Про що це ви? — втрутився Ред. — Чого ще бажати? У Всіх кімнатах на першому поверсі, окрім кухні, подвійні розсувні двері.

— Так, мені подоб…

— І не скрізь знайдеться двоповерхова вітальня. І вентиляційні решітки з ручною різьбою.

— Це все добре, але у вас немає кондиціонера, — відповіла Гелен.

— О, Боже, — відповів Ред і впав у крісло.

— У наші дні… — почала Гелен.

— Так-так.

— Це не так уже і складно, — втрутився Денні, — зараз є системи з міні-проводкою, і не потрібно руйнувати стіну.

— Кому ти розповідаєш? Та я знаю все про ці системи.

Денні знизав плечима.

— А ще, — відкашлялася Гелен, — звичайно, це ваше рішення, але ви могли б подумати про те, щоб розділити ванну кімнату у головній спальні на дві — «для нього і для неї».

— Подумати про що?

— Я про це не заговорила б, але якщо у вас власна будівельна фірма, то витрати будуть невеликі. А ванна кімната у спальні занадто велика, її легко розділити на дві окремі, з душовою кабінкою посередині, щоб кожен мав доступ. Я, наприклад, бачила фантастичну кабіну із викладеною річковою галькою на підлозі і кількома душовими розпилювачами.

— Коли мій батько звів цей будинок, у ньому була лише одна ванна кімната нагорі.

— Так, але це було ще у…

— Потім він додав ще одну вбиральню внизу, і це здавалося неймовірним.

— Так, звичайно вам була потрібна…

— А от велику ванну кімнату у головній спальні, — знову перебив її Ред, — батько встановив лише тоді, коли ми з сестрою почали ходити у старші класи. Що б він сказав про окремі ванні кімнати, я навіть уявити не можу.

— Але зараз це звичайна практика у хороших будинках, я впевнена, що ви про це знаєте і ви з цим зіштовхувалися.

— Мій батько виріс з одним туалетом надворі, — знову сказав Ред, звертаючись до дітей, — ви, мабуть, не знали про це?

Звісно, вони цього не знали, як і всього іншого про свого діда.

— Туалет надворі, — засміялася Гелен, — це було б важко продати!

— Тож про ванну кімнату «для нього і для неї» ми забудемо, — сказав Ред. — То як скоро ви зможете знайти покупця?

— Щойно ви встановите кондиціонер, а ще — модернізуєте кухонні шафи…

— Кухонні шафи? — скрикнув Ред, але нагадав собі, що слід поводитися простіше.

— Однак ринок, здається, почав оживати, — сказала Гелен. — Були часи, коли будинок міг стояти рік, а то й більше. Зараз у середньому від чотирьох до шести місяців, це якщо хороший будинок.

— Але за чотири-шість місяців будинок розвалиться, — сказав Ред. — Він стоятиме порожнім, з’явиться пліснява, це розіб’є мені серце.

— Тату, — втрутилась Аманда. — Ми ніколи цього не допустимо. Ми будемо приходити сюди… Я не знаю, влаштовуватимемо сімейні пікніки, як тобі ідея?

Ред подивився на дочку нещасними і такими згаслими очима, що, здавалося, він взагалі осліп.

— Скажи чесно, — звернулася Дженні до своєї сестри Аманди, — ти відчуваєш полегшення — зовсім трохи — що мама загинула так раптово?

— Ти про її так звані прогалини? — відповіла Аманда. — Ти ж розумієш, що далі ставало б лише гірше. Батько доглядав би її, і Нора, а Денні придумав би якусь відмовку і поїхав.

— А може, там не було нічого страшного, а, наприклад, якісь проблеми з кровообігом. І лікарі їй допомогли б.

— Не схоже на те, — відповіла Дженні.

Дівчата сиділи у спальні Реда з коробками і у старому одязі. Підборіддя Аманди вже вимазалося газетною фарбою. Була неділя і надворі лив дощ, а всі сиділи внизу і дивилися бейсбольний матч. Уже цілий тиждень вони пакували речі, кожну вільну хвилинку. У будинку, за різними проханнями, деякі речі залишалися на місцях: швейне приладдя і машинка — у вітальні нагорі для Нори, хороший фарфор — у їдальні для Аманди. Ред залишив собі китайський сервіз, тому він до від’їзду стояв у шафі. На меблі чіпляли стікери, куди що відправляти: щось — у нову квартиру Реда, деякі речі — для Стіма і Дженні чи Аманди, але більшість — до «Армії спасіння». Заповнивши ще одну коробку, Дженні й Аманда витягли її у коридор, щоб хтось із чоловіків забрав її. Дженні відкрила ще одну коробку, заклеїла скотчем дно.

— Наскільки я знаю нашу маму, — сказала вона, — операції не було б, вона відмовилася б.

— Це точно, — сказала Аманда. — Найменша недуга — значить, усе, у морг.

Аманда дістала фото-рамки, які Еббі робила власноруч. Вони саме лежали на комоді.

— Мабуть, я їх спакую і віддам батькові, — сказала вона Дженні.

— А в нього буде для них місце?

— Може, і не буде.

Вона розглядала найстаріше фото: четверо дітей, Аманда вже майже підліток, інші зовсім малі.

— Здається, що нам було весело.

— Так і було насправді.

— Так… але було і погано: і тоді, і зараз.

— Знаєш, на похоронах до мене підійшла Марлі Годжс, — промовила Дженні, — і сказала, що завжди заздрила нашій родині. Як ми всі разом сиділи на великому ґанку і грали у покер, і які у нас високі і красиві брати, і наш червоний пікап, у який нас закидав тато і віз кудись.

— Марлі просто дурепа, — відрізала Аманда.

— Ну чого ти?

— Тому що їздити у кузові того червоного пікапа було небезпечно і, мабуть, незаконно. І я впевнена, що у дітей мають бути окремі спальні. А мама іноді проявляла до нас неймовірну байдужість, абсолютно нас не розуміла, доходило до безглуздя. Як тоді, коли вона відправила Денні на психологічний тест і потім усім розповіла його результати.

— Я цього не пам’ятаю.

— Чорнильна пляма на папері показала, що у ранньому дитинстві його злякала якась жінка. «Що це була за жінка? Він не знав ніяких жінок!» — розповідала вона.

— Я такого не пригадую.

— Ясно було, що вона любила Денні більше від усіх, — сказала Аманда, — хоч він і псував їй нерви.