— Якби ти міг загадати одне бажання, — запитала якось Реда Еббі, коли вони обоє не могли заснути, — що б це було?

— Не знаю.

— Я попросила б чудового життя для наших дітей, — сказала Еббі.

— Хороше бажання.

— А ти що попросив би?

— Що ж, — відповів Ред, — мабуть, щоб фірма Герфорда збанкрутувала і припинала обвал цін.

— О, Реде!

— Що?

— Як ти можеш не ставити щастя своїх дітей вище свого?

— Воно у мене на першому місці. Але ти вже подбала про дітей у своєму бажанні.

Еббі хмикнула і повернулася спиною до Реда.

Що ж, він також старішав, не лише вона. Він опускав окуляри на носі і ставав дуже схожий на свого батька. А його «га?», коли він недочував — де він цього набрався? Виглядало дуже театрально. Може, він думав, що саме так має робити людина його віку. А інколи він казав щось зовсім не у тему — «багряний тінейджер», наприклад, про червону пташку, яка прилетіла до їхньої годівниці. Це, мабуть, було пов’язано з його слухом, але Еббі не могла не хвилюватися. Вона помітила, як почали розмовляти з ним продавці — поблажливо, занадто голосно, вимовляючи слова по складах. Вони сприймали його як недоумкуватого старого чоловіка. Їй ставало дуже боляче, коли вона це бачила. Чому нікому не спадає на думку, що колись ці літні люди курили марихуану, носили бандани та пікетували біля Білого дому? Аманда докоряла Еббі за вживання слова «круто» («Ненавиджу, коли старе покоління намагається копіювати молодь», — казала вона). Вона не розуміла, що слово «круто» використовували, ще коли Еббі була молодою і навіть раніше.

Еббі не заперечувала, що схожа на бабцю. Насправді її це не хвилювало. Її обличчя трохи обрезкло, вона погладшала і тіло обвисло. Але на своїх фотографіях у старому альбомі вона здавалася собі занадто худою і виснаженою. І Ред був на фото якимось хворобливим, з дуже гострим кадиком на довгій шиї. Зараз він важить не більше, ніж тоді, але виглядає солідніше.

В Еббі був один невеликий трюк на той випадок, коли Ред поводився, як примхливий старий дивак. Тоді вона згадувала день, коли закохалася у нього. «Був красивий, вітряний, жовто-зелений вечір», — починала вона, і всі спогади миттю з’являлися у голові — новий світ, який магічно відкривався перед її очима. Саме у той момент вона зрозуміла, що людина, яку вона майже не помічала всі ці роки, — справжній скарб. Він був ідеальним, так їй завжди здавалося. Перед нею з’являлись ясні очі і спокійне обличчя молодого хлопця замість зморшок і мішків під очима, замість пом’ятих повік і впалих щік, замість складок біля рота. Вона забувала про його тупість і впертість, його дратівливу впевненість у тому, що всі проблеми можна вирішити лише холодним розумом, і почувалася неймовірно щасливою від того, що він поряд із нею.

— Я купив козу, — співала Еббі дорогою, — її звали Джиммі.

Раптом вона замовкла, побачивши, що хтось іде їй назустріч. Але цей хтось повернув ліворуч, і Еббі знову заспівала.

— Я купив її для… — Кларенс тихо плівся поряд, час від часу врізаючись їй у коліно.

Дивовижно, наскільки краще ми пам’ятаємо римовані слова пісень, аніж звичайну прозу!

Вона пам’ятала не лише пісні з молодості — «Том Дулі» і «Майкле, пливи до берегу», а й з дитинства — «Білі дзвоники», «Доброго ранку, ясне сонечко» і «Ми раді погуляти». Ще її мати співала: «Я спущуся і впущу тебе…», і навіть дитячі лічилки — «Джоні за океаном, Джоні за морем…». Усе, що римується, осідає у пам’яті. Треба час візиту до лікаря запам’ятовувати у формі віршів, а ще — важливі дати. Взагалі, усі важливі події у житті мають римуватися. А коли ти щось забув — починаєш співати і все пригадуєш.

Еббі завжди хвилювалася, що почне все забувати, оскільки її бабуся (по батьківській лінії) померла від слабоумства. Але у неї немає з цим жодних проблем. Вона мала кращу пам’ять від усіх своїх подруг. Наприклад, минулого тижня їй зателефонувала Керол Данн. Коли Еббі підняла слухавку, на тому кінці дроту мовчали.

— Слухаю, — сказала Еббі, а Керол відповіла:

— Вибачте, я забула, кому телефонувала.

— Це Еббі.

— О, привіт, Еббі. Як ти? Господи, у мене щось із головою, але я мала зателефонувати іншій людині, — сказала жінка і поклала слухавку.

Або Рі, яка забувала назви предметів.

— Наступного літа я висаджу… Ці, як їх… мерілендські квіти, — сказала Рі.

— Ти маєш на увазі рудбекію? — казала Еббі.

— Так, саме так.

Здавалося, що це якраз Еббі заповнює прогалини у пам’яті. Саме так вона повинна сказати лікареві Вісс.

— Щодо дечого моя пам’ять стала кращою, ніж була у молодості, — скаже вона лікареві. ― Запам’ятовуються найменші деталі! Я детально пам’ятаю поворот руки для того, щоб встановити ручку від сотейника, подарованого нам на весілля. Нам тоді подарували набір посуду з однієї ручкою, що кріпилася до кожної каструлі. Це було майже п’ятдесят років тому! Я не часто використовувала цей посуд, бо у ньому все пригорало. Хто ще пам’ятає такі деталі?

Вона могла раптом згадати гіркий і неприємний запах, коли її мати смажила цибулю і зелений перець на вечерю. Еббі тоді була дитиною, яка плакала від голоду і втоми або просто хникала під вечір.

Вона могла вмить почути давно забуте гудіння дротів, коли тролейбус № 29 проїжджав по проспекту Роланда не зупиняючись. А якось без жодної причини вона згадала свого собаку Бінкі, який любив спати на двох лапах, гріючи ніс між ними. Це була наче подорож у минуле. Вона ніби їхала машиною часу, спостерігаючи з вікна за різними сценами свого життя. Одна історія, інша. А в її житті було так багато історій! Вітшенки кажуть, що у їхній сім’ї лише дві визначні історії. Еббі не могла зрозуміти, чому так мало? Чому слід обирати лише кілька історій, щоб розповісти про себе? У самої Еббі їх було набагато більше.

Довгий час вона хвилювалася через те, що її життя тече крізь пальці, як вода. От якби у неї був ще один шанс, вона прожила б своє життя уважніше, помічаючи всі деталі. Однак тепер вона зрозуміла, що і так завжди їх помічала, просто у якийсь момент забула, і от, будь ласка, усе знову почало повертатися до неї.

До речі, що це за вулиця? Вона якось не звернула уваги.

Вона зупинилася на тротуарі і подивилася навколо, Кларенс сів поряд. Зліва стояв будинок Гатченсонів із великим красивим деревом магнолії, наче з картинки. Це ж треба, як далеко вони зайшли, Кларенс уже мав би запротестувати. Еббі поклацала язиком, собака важко піднявся, здавалося, на плечах він ніс увесь світ — він так низько нахилив голову, що носом майже торкався землі.

— Зараз відведемо тебе додому, — сказала йому Еббі, — і ти зможеш подрімати.

І у цю мить — звідки лишень? — маленький комарик, тобто чихуахуа, пробіг на іншій стороні вулиці. Господаря не було видно, собака біг без повідця і навіть ошийника. Кларенс одразу підскочив, наче він лише вдавав, що втомився, і голосно гавкаючи стрибнув уперед, вирвавшись із рук Еббі. У неї враз пронеслося перед очима його життя: м’яке, пухке черевце і великі лапи цуценяти, те, як він любив бігати за м’ячем і приносити його у зубах, його щира радість, коли діти поверталися зі школи.

— Кларенс! — крикнула Еббі, але пес не звернув на неї жодної уваги. Вона кинулася за ним на дорогу, та у цей час щось, чого вона не помітила, щось велике, блискуче і металеве, їхало просто на неї.

«Ох, — подумала вона, — та це ж…»

Усе.

7

Вітшенки не помирають» — таке було сімейне вірування. Звісно, вони ніколи не казали про це вголос, адже це звучало б надто самовпевнено. Не кажучи вже про те, що не-Вітшенки могли б зауважити, що Лінні і Джуніор усе-таки померли. Але це було так давно. Ред залишився єдиним у сім’ї, хто пам’ятав цю подію (Меррік ніхто не брав до уваги). Але зараз Ред був сам не свій. Це була лише його оболонка — він ходив довкола у старих капцях, неголений, із порожнім поглядом. Усі подумали, що йому на один день взагалі мову відібрало, але потім з’ясувалося, що він забув одягнути слуховий апарат.