У цій кімнаті за весь час жило не так багато людей: містер та місіс Брілл, потім Джуніор із Лінні, й от тепер ― Ред та Еббі. Велика шафа у кутку була ще з часів Бріллів, її залишили, бо вона була занадто великою для їхнього нового дому. Інші меблі належали Джуніорові та Лінні. І лише декоративні предмети ― Еббі: кольорова картинка з її дитинства, на якій був зображений янгол-охоронець позаду маленької дівчинки, та маленька подушечка для голок у формі кришталевого черевичка, що колись належала мамі Еббі, а ще статуетка маленького хлопчика зі скрипкою у руках — подарунок Реда, коли вони ще зустрічалися.

Унизу Еббі почула голос Нори та тихий благальний голос Сема. Через декілька секунд у двері Еббі хтось пошкрябався, вона відчинила і «Кларенс» протиснувся до кімнати.

— Я знаю, любий, — вимовила Еббі, — для тебе там теж занадто гамірно. ― Собака побігав по кімнаті, а потім вмостився на килимку. Старий Кларенс… тобто, Бренда. Чи хто там? Еббі пам’ятала, що це Бренда, але тільки після того, як думала про це.

— Це неначе ви маєте ось-ось заснути, і механізм у голові трохи зсувається, — розповіла б вона лікарю Вісс. — У вас таке бувало? Коли ви дуже ясно мислите, але раптом думки стають нелогічними, заплутаними, і ви не можете повернутися на початок. Я думаю, це просто втома. Колись, років 5–10 тому, коли я була не така стара, я сама на машині поверталася вночі з пляжу, оскільки рано-вранці у мене була запланована зустріч. І раптом я усвідомлюю, що їду жахливим районом Вашингтона, і, клянуся, я не пам’ятаю, як переїжджала через міст! Я не знаю, як так вийшло. І до сьогодні не розумію. Я просто була втомлена. У цьому проблема.

Або грудень минулого року, коли МакКарті запросили їх з Редом на різдвяний концерт разом з іншими своїми друзями. Еббі дуже приязно розмовляла з чоловіком, який сидів поряд, а через якийсь час зрозуміла, що то зовсім чужа людина, яка не має жодного стосунку до МакКартів. Напевне, чоловік подумав, що вона якийсь лунатик. Така от прогалина у плівці. Ви ж знаєте, як це може бути.

— А щодо часу, — сказала б вона лікарю, — ви ж знаєте, який він, цей час. Він тягнеться дуже повільно у дитинстві, але неймовірно прискорюється, коли ти дорослішаєш! А зараз взагалі все як у тумані. Я більше не можу слідкувати за часом! Проте все таки час певною мірою… урівноважується. Ми молоді дуже малий період нашого життя, але нам здається, що молодість триває вічність. Потім ми стаємо старими на довгі-довгі роки, але час тоді пролітає дуже швидко. І все зрештою вирівнюється, розумієте?

Вона почула, що Нора піднімається сходами.

— Ні, дурненька. Печиво на десерт, — сказала невістка.

Було чутно кроки. Вона наближалася до кімнати хлопців, Семі тупотів за нею.

З Еббі щось трапилося, що вона не прагнула проводити кожну хвилину зі своїми онуками? Вона справді їх любила. Вона так сильно їх любила, що відчувала якусь порожнечу у долонях, коли на них дивилася, — страшенно хотілося притиснути їх і обійняти. Троє хлопців були одним сплутаним клубком і завжди сприймалися як єдине ціле, але Еббі знала, що всі вони були дуже різні. Піт був у них за головного, але керував своїми братами не через підлість, а через бажання захистити. Том, як і його батько, був світлою людиною і чудово вмів усіх мирити раптом що.  А Семмі був її дитям, він досі пахнув апельсиновим соком і сечею, досі з радістю притискався до неї, коли вона читала йому казку на ніч. І старші онуки. Сьюзан, така серйозна, мила і дуже чемна — у неї все гаразд? Деббі — копія Еббі у цьому віці, сама допитливість. Бідолашний незграбний Александер, за якого стискалося серце. Й Еліза, зовсім інша, настільки несхожа на Еббі, що вона вважала за честь можливість спостерігати за нею.

Але легше було любити їх на відстані, аніж змагатися з ними за кімнату.

Нагорі знову стало тихо. Еббі повільно повернула дверну ручку, потроху відчинила двері і тихенько вийшла. Собака дужче відсунула двері своїм носом і пішла за нею, голосно сопучи, Еббі покосилася на двері дитячої кімнати.

Вона спустилася вниз сходами і знову вийшла на ґанок, а потім різко зупинилася. У неї з’явилася ідея. Еббі повернулася додому і взяла повідець, що висів біля дверей. Кларенс радісно заскавчав і підбіг до хазяйки, з кімнати почувся заздрісний гавкіт Гейді. Помри від заздрощів, Гейді. Еббі не любила занадто активних собак.

Еббі зупинилася на кам’яній доріжці і пристебнула Кларенса, його повідець був старим і коротким, він не дозволяв регулювати відстань, як сучасні повідці, якими зараз усі користуються. Хоча Кларенсу новий повідець і не потрібен. Собака був дуже повільним, неповоротким і напрочуд слухняним. Проте він уперто потягнув Еббі уперед, коли побачив маленьких собак. Він завжди був не проти погратися з маленькими тер’єрами.

— Ми недалеко, — сказала йому Еббі, — так що і не надійся.

У будь-якому разі, зважаючи на його вразливі суглоби, собака не пройде більше одного-двох кварталів.

Вони повернули наліво і вийшли на вулицю — у інший бік від будинку її подруги Рі. Не те щоб Еббі не хотіла її бачити, але після останнього разу (коли Еббі заблукала), подруга почала проводжати її додому. А Еббі любила іноді гуляти на самоті. Так добре відчувати себе вільною, як пташка, без цих «Що ми робитимемо з мамою?», що завжди крутилися в її голові! Еббі сподівалася, що не зустріне нікого із знайомих.

Іноді під час прогулянок вона усвідомлювала, що зі своєї сім’ї уже залишилася лише вона. Хто міг подумати, що вона продовжуватиме жити без них? Вона згадала картину у своїй кімнаті: дитина йде сама по дорозі під величезними навислими над нею деревами, а за нею — її янгол-охоронець. Але Еббі не вірила у янголів, ще відтоді як їй виповнилося 7 років. Ні, вона дійсно була самотньою.

Зазвичай вона брала когось із дітей, якщо кудись ішла. Це було і приємно, і втомливо водночас. «Руку! Дай мені руку!» — казала вона, коли вони переходили дорогу. Зараз вона чітко згадала ту картину, стара рука потягнулася до пустого місця в надії, що якась маленька ручка вхопить її.

Кларенс помітив білку, але навіть не ворухнувся.

— Так, я згодна, — сказала йому Еббі, — білки — не твій рівень.

Раптом вона потягнулася до грудей. Вона повісила собі на шию ключі від будинку, коли виходила? Ні. Але чого хвилюватися — будинок не зачинений, до того ж, удома Нора, вона впустить, раптом що.

Вона знала ще одну таємницю, але не з тих, про які їй розповідали. Вона згадала пісню, яку, як казав Стім, йому співав батько, коли він був малим, — «Коза і потяг». Це була пісня ще з її дитинства і співав її Берл Айвз. Сказати про це Стіму? Йому могло б бути приємно, почути цю пісню через стільки років. Але раптом він подумає, що у такий спосіб вона нетактовно нагадує йому, що він не Вітшенк. А, може, вона йому не каже про це через власний егоїзм. Може, Еббі хоче, щоб він забув про те, що вона йому не рідна мати.

Стім і Денні поводилися чемно один з одним після тієї бійки. Можна було подумати, що нічого між ними і не сталося.

— Денні, хочеш останній шматок курки? — питав Стім.

— Ні, забирай, смачного, — відповідав Денні.

Але вони не могли надурити Еббі. Вони поводилися, наче незнайомці у залі очікування, і вона починала думати, що це ніколи не зміниться.

Здавалося, тоді на пляжі сталася криза. Саме тому вона завжди боялася відпустки!

— Що трапилося з нами? — запитала вона Реда дорогою додому. — Раніше ми були такою щасливою родиною! Хіба ні?

— Так, наскільки я пам’ятаю, — відповів Ред.

— Пам’ятаєш, як ми всі реготали у кіно ?

— Ну…

— Це був вестерн, і кінь головного героя дивився прямо на нас, величезна голова жувала сіно з надутими щоками. Це було так смішно. Ти пам’ятаєш? Ми всі разом так сміялися, що інші люди почали повертатися і дивитися на нас.

— І я там був? — спитав Ред.

— Так, сидів з нами і теж сміявся.

Можливо, Ред забув про цей випадок через те, що він сприймав сімейне щастя як належне. І ніколи цим не переймався. Тоді як Еббі… О, вона постійно переймалася. Їй страшно було і подумати, що їхня сім’я буде нещасливою або звичайною.