Вони, ці люди. Це нагадує мені Гіллі. Мама теж бачить це на моєму обличчі.

— Глянь, я була добра до Константін. Ой, вона багато разів пащекувала, і я мирилася з цим. Але Скітер, цього разу вона не залишила мені вибору.

— Я знаю, мамо. Я знаю, що трапилось.

— Хто тобі розповів? Хто ще про це знає? — Я бачу в маминих очах переляк. Її найбільший страх збувається, і мені її шкода.

— Я ніколи не зізнаюся тобі, хто мені розповів. Усе, що я можу сказати, це не був хтось… хто тобі важливий, — запевняю я. — Мамо, я не вірю, що ти так учинила.

— Як ти смієш мене засуджувати, після того, що вона накоїла. Ти справді знаєш, що трапилось? Ти там була? — Я бачу стару розгнівану й уперту жінку, в якої роками кровила виразка шлунку.

— Ця дівчина, — вона погрожує кістлявим пальцем. — вона з’явилася тут. А в мене в гостях всі Дочки Американської Революції. Ти була на навчанні, безперестану теленькав дверний дзвінок, а Константін стояла на кухні, готувала каву, тому що перші дві порції зі старої кавоварки згоріли. — Мама обмахується від згадки про сморід спаленої кави. — Усі вони їли торт у вітальні — у будинку перебувало дев’яносто п’ять людей. І вона пила каву. Вона спілкувалася з Сарою фон Систерн, ходила будинком, наче вона тут гостя, запхавши до рота шматок торта, а потім заповнила форму, щоби стати членкинею.

Я знову киваю. Можливо, мені й невідомі такі подробиці, та вони не змінюють того, що трапилось.

— Вона здавалася білою, як і всі, і вона це знала. Вона знала напевне, що робить. І тому я спитала: «Як справи?», а вона засміялася та відповіла: «Добре». Я спитала: «А ви хто?», а вона: «Ви не в курсі? Я Лулабель Бейтс. Тепер я виросла та перебралася назад до мами. Я приїхала вчора зранку». І тоді вона пішла й узяла ще один шматок торта. «Бейтс», — кажу я. Є одна деталь, про яку я не знала, хоч і незначна. Вона змінила своє прізвище назад на прізвище Константін.

— Слава Богу, її ніхто не чув. Але потім вона почала розмовляти з Фібі Міллер, президентом ДАР південних штатів, тож я відволікла її на кухню та сказала: «Лулабель, ти не можеш тут залишатися. Тобі потрібно піти», а вона так з погордою подивилася на мене й видала: «А що, ви не дозволяєте темношкірим перебувати у вашій вітальні, якщо вони там не прибирають?» Аж тут на кухню зайшла Константін, така сама ошелешена, як і я. Я повторила: «Лулабель, зараз ти вийдеш із цього будинку, поки я не покликала містера Фелана», але вона не зрушила з місця. Сказала, що коли я думала, ніби вона біла, то ставилася до неї добре й ввічливо. Сказала, що в Чикаго належить до якоїсь підпільної групи. Я звеліла Константін: «Зараз же забери свою доньку з мого дому».

Очі матері здаються ще глибше посадженими, ніж будь-коли. Її ніздрі тремтять.

— Тож Константін попросила Лулабель іти додому, а Лула відповіла: «Добре, уже йду», і попрямувала до їдальні, а я, звичайно, зупинила її. «О ні, — не дозволила я, — ти вийдеш через задні двері, а не через парадні, як білі гості». Я не хотіла, щоби про це дізналися в ДАР. Тож я сказала тій безсоромній дівчині, чиїй мамі кожного Різдва додавала десять доларів, що більше нога її не ступить на нашу ферму. І ти знаєш, що вона утнула?

Так, думаю я, але не виказую себе. Я все ще шукаю ви­правдання.

— Плюнула. Мені в обличчя. Негритянка у моєму власному будинкові. Що намагається поводитись, як біла.

Я здригаюся. Хто б наважився плюнути на мою маму?

— Я сказала Константін, що дівчині краще більше тут не з’являтись. Ані в Готстеку, ані в штаті Міссісіпі. Та я б і не терпіла, якби Константін підтримувала зв’язки з Лулабель, поки твій тато оплачує її оренду.

— Але ж це Лулабель так повелась, а не Константін.

— А якби вона залишилась? Я не могла допустити, щоби ця дівка перебувала в Джексоні та поводилася, як біла, хоч сама вона темношкіра, і розповідала всім, що потрапила на вечірку ДАР у Лонґліфі. Я просто дякую Богу, що ніхто ніколи про це не дізнавсь. Євгеніє, вона прагнула принизити мене в моєму власному домі. А п’ять хвилин перед тим вона заповнювала Фібі Міллер анкету, щоби приєднатись.

— Вона двадцять років не бачила своєї дочки. Ти не маєш права… забороняти людині зустрічатися з власною дитиною.

Але мама продовжувала свою історію.

— І Константін, вона гадала, що змусить мене передумати. «Міс Фелан, будь ласка, нехай вона зостанеться, вона більше сюди не прийде, я так довго її не бачила».

— А Лулабель — руки в боки й: «Так, тато помер, а мама була надто хворою, щоби піклуватися про мене малу. Їй довелося віддати мене. Ви не можете роз’єднати нас».

Мама стишує голос. І далі говорить, наче просто констатує факт:

— Я подивилася на Константін, і мені стало так соромно за неї. Спочатку завагітніти, а потім брехати…

Мене нудить, мені душно. Я хочу, щоб це закінчилось.

Мама мружить очі.

— Євгеніє, час тобі дізнатись, як усе було насправді. Ти надто ідеалізуєш Константін. Завжди ідеалізувала. — Вона показує пальцем на мене. — Вони не такі, як звичайні люди.

Я не можу на неї дивитись. Я заплющую очі.

— Мамо, а що сталося далі?

— Я запитала Константін, просто взяла й запитала: «То ось що ти їй сказала? Це так ти приховуєш свої помилки?»

Це саме та частина, що, я сподівалася, була неправдою. Це те, в чому, я сподівалася, Ейбілін помилилась.

— Я сказала Лулабель правду. Я сказала їй: «Твій тато не помер. Він пішов наступного після твого народження дня. І твоя мама жодного дня не хворіла. Віддала тебе, бо ти занадто світла. Вона не хотіла тебе».

— Чому ти не дозволила їй повірити у слова Константін? Константін була такою наляканою, що дитина на неї не схожа, тому вона так їй пояснила.

— Тому що Лулабель потрібно було знати правду. Вона мусила повернутися до Чикаго, де їй і місце.

Ховаю обличчя в долонях. У цій історії немає жодних виправдань. Я розумію, чому Ейбілін не хотіла мені цього розповідати. Дитина ніколи не повинна знати такого про власну маму.

— Євгеніє, я не думала, що Константін поїде з нею до Іллінойсу. Справді, я була… мені було шкода, що вона їде.

— Не було, — заперечую. І уявляю, як Константін, яка п’ят­десят років прожила за містом, сидить у маленькій квартирці в Чикаго. Яка вона, мабуть, самотня. Як у неї болять коліна, коли холодно.

— Було. І хоча я просила її не писати, вона б, мабуть, написала, якби мала більше часу.

— Більше часу?

— Скітер, Константін померла. На її день народження я надіслала їй чек. На адресу її дочки, що я знайшла, але Лула… відіслала його назад. А ще — копію некролога.

— Константін… — Я плачу. Я мусила знати. — Мамо, ну чому ти мені не сказала?

Мати втягує носом повітря, дивиться вперед. Вона швидко витирає очі.

— Тому що я знала, що ти звинуватиш мене, а це не моя ­провина.

— Коли вона померла? Як довго жила в Чикаго? — запитую я.

Мати підтягує тазик поближче, обіймає його.

— Три тижні.

Ейбілін відчиняє задні двері, впускає мене досередини. Мінні сидить за столом, ложечкою помішує каву. Коли бачить мене, обсмикує рукав сукні, але я помічаю край білої пов’язки на руці. Вона буркає: «привіт», потім повертається до своєї чашки.

Я гучно кладу рукопис на стіл.

— Якщо я відправлю його вранці, залишиться ще шість днів, щоби він надійшов. Ми це зробимо. — Попри виснаження, я всміхаюсь.

— Господи, це щось. Поглянь на сторінки. — Ейбілін усміхається та сідає на стілець. Двісті шістдесят шість сторінок.

— Тепер ми просто… чекаємо та надіємось, — підсумовую я, і ми всі троє втуплюємося в купу паперу.

— Нарешті, — промовляє Мінні, і я бачу натяк на щось, схоже не так на усмішку, як на подобу задоволення.

У кімнаті стає тихо. За вікном темно. Поштове відділення вже зачинено, тому я принесла рукопис сюди, востаннє показати його Ейбілін і Мінні, перш ніж відправити поштою. Зазвичай я брала тільки один розділ.

— А що, як вони дізнаються? — тихо питає Ейбілін.