Ейбілін дивиться мені просто в очі. І я бачу в них те, що там уловлюю рідко — розчарування, антипатію.

— Міс Скітер, багато чорношкірих жінок мусять віддавати своїх дітей. Мусять відсилати своїх дітей, тому що вони зазвичай працюють у білих сім’ях.

Я опускаю очі. Цікаво, Константін не могла піклуватися про дитину тому, що мала опікуватися нами?

— Але більшість віддає їх у свої сім’ї. Дитячий будинок… це щось зовсім інше.

— Чому вона не відправила дитину до сестри? Або інших родичів?

— Її сестра… вона просто не могла впоратись із цим. Негритянка з білою шкірою… у Міссісіпі, ви невідомо хто. Але не тільки дівчинці було важко. Дуже важко було й Константін. Вона… люди дивилися на неї. Білі люди зупиняли її, з підозрою запитували, чому з нею біла дитина. Поліцейські перепиняли її на Стейт-стрит і вимагали, щоб вона одягнула уніформу. Навіть чорношкірі… вони ставилися до неї інакше, недовірливо, наче вона вчинила щось неправильне. Їй було важко знайти когось, щоби наглядав за Лулабель, доки вона перебувала на роботі. Константін не хотіла виводити Лулабель у люди.

— Вона вже працювала в моєї мами?

— Вона кілька років працювала у вашої мами. Там вона здибала батька дитини, Коннора. Він працював на вашій фермі, жив у Готстеку. — Ейбілін хитає головою. — Ми всі здивувалися, що Константін хоче сім’ю… Окремі люди в церкві не були такими люб’язними, особливо з появою на світ білої дитини. Хоча батько був чорний, як я.

— Я впевнена, мама теж була не дуже задоволена. — Упевнена, мамі про це було відомо. Вона завжди стежила за всіма темношкірими покоївками та їхніми життєвими ситуаціями — де вони живуть, чи одружені, скільки в них дітей. Це швидше контроль, аніж щире зацікавлення. Вона прагнула знати, хто ходить по її власності.

— Це був дитячий будинок для темношкірих чи для білих? — Я гадала, сподівалася, що, можливо, Константін просто хотіла кращого життя для своєї дитини. Може, вона думала, що дитину усиновить біла сім’я, тож вона не почуватиметься іншою.

— Для темношкірих. Я чула, у дитбудинок для білих її не взяли. Можливо, вони знали… а може, вони вже таке бачили.

— Коли Константін подалася з Лулабель на залізничну станцію, щоби відвезти її туди, я чула, білі люди дивилися на платформу й цікавилися, чому маленька біла дівчинка їде у вагоні для чорних. І коли Константін залишила її в Чикаго… чотири роки… досить велика дитина. Лулабель кричала. Ось що розповіла в церкві Константін. Говорила, що Лулабель кричала й пручалася, просила, щоб її мама повернулась. Але Константін, навіть і з цим криком у вухах… вона покинула її там.

Я слухаю, та починаю розуміти, що мені розповідає Ейбілін. Якби я мала іншу маму, то ніколи б не зрозуміла.

— Вона віддала її, тому що їй було… соромно? Що в неї біла дочка?

Ейбілін розтуляє рота, щоб заперечити, але потім стискає його, опускає очі.

— Кілька років потому Константін писала в той дитячий ­будинок, пояснювала, що припустилася помилки; вона хотіла забрати свою дівчинку. Але Лулу вже всиновили. Вона зникла. Константін завжди повторювала, що її найбільшою в житті ­помилкою було те, що вона віддала дівчинку. — Ейбілін відкидається на стільці. — І вона говорила, що якщо колись поверне Лулу, то ніколи більше її не відпустить.

Я сиджу спокійно, та моє серце болить за Константін. Починаю боятися, що це пов’язано з моєю матір’ю.

— Десь два роки тому Константін отримала листа від Лули. Гадаю, їй було двадцять п’ять. Вона сказала, що її прийомні батьки дали їй адресу. Вони почали листуватись, і Лулабель сказала, що хоче приїхати й певний час пожити з нею. Константін, о Господи, вона так нервувала, що навіть ходити рівно не могла. Надто нервувала, щоб їсти, навіть нічого не пила. Її нудило. Я додала її у свій список для молитов.

Два роки тому. Я була в університеті. Чому Константін не написала мені, що відбувається?

— Вона взяла всі свої заощадження й накупила для Лули нового одягу, шпильок для волосся, замовила нову ковдру на ліжко, на якому спатиме Лулабель. На молитовному зібранні вона сказала нам: «А що, як вона мене ненавидить? Якщо вона спитає мене, чому я її віддала, і якщо я відкрию їй правду… вона зненавидить мене за те, що я накоїла». — Ейбілін відводить погляд від чашки з чаєм, ледь усміхається. — Вона говорила нам, що не може дочекатися, поки Скітер повернеться з університету. Я забула. Тоді я не знала, хто така Скітер.

Я пам’ятаю той останній лист від Константін, що в неї для мене сюрприз. Тепер я розумію: вона мала намір познайомити мене зі своєю дочкою. Я ковтаю сльози в горлі.

— Що сталося, коли приїхала Лула?

Ейбілін простягає мені конверт.

— Я гадаю, вам краще прочитати цю частину вдома.

Удома я піднімаюся нагору. Навіть не сідаю, зразу розгортаю лист Ейбілін. Його написано олівцем на аркуші з блокнота, з обох боків.

Потім я туплюся у вісім сторінок тексту про те, як ходила з Константін до Готстеку, як ми разом вирішували кросворди, як вона великим пальцем притискала мою руку. Я глибоко ­вдихаю й кладу руки на клавіші друкарської машинки. Я більше не можу втрачати часу. Я повинна закінчити її історію.

Я пишу про розказане Ейбілін, про те, що Константін мала дочку й змушена була відмовитися від неї, щоби працювати в нашій сім’ї, — я назвала нас Міллери, на честь мого улюбленого забороненого автора. Я не пишу, що дочка Константін була білою, я просто хочу показати, що любов Константін до мене виникла з туги за власною дитиною. Можливо, саме тому вона була такою унікальною, такою глибокою. Неважливо, що я біла. Вона прагнула повернути собі дочку, а я силкувалася не розчаровувати маму.

Протягом двох днів я описую все своє дитинство, свої студентські роки, те, як ми щотижня листувалися. А потім зупиняюсь і прислухаюся, як унизу кашляє мама. Чую, як до неї іде тато. Закурюю цигарку й одразу ж її гашу, думаю: «Не починай знову». На весь будинок чути злив у туалеті води, а в ній — дрібна часточка маминого тіла. Запалюю ще одну цигарку й повністю її викурюю. Не можу писати про те, що розповіла мені в листі Ейбілін.

Того самого дня я телефоную Ейбілін додому:

— Я не можу про це написати в книжці, — кажу їй. — Про маму та Константін. Я закінчу на тому, як я їду до коледжу. Я просто…

— Міс Скітер…

— Я знаю, що мушу. Знаю, що я мушу пожертвувати так само, як і ви з Мінні й усі інші. Але я не можу вчинити так із моєю мамою.

— Міс Скітер, ніхто не чекає, що ви так зробите. Насправді, якби ви так зробили, я би більше не була про вас такої високої думки.

Наступного вечора я йду на кухню по чай.

— Євгеніє? Ти внизу?

Я повертаюся назад, до маминої кімнати. Тато ще не в ліжку. Я чую, що в кімнаті відпочинку працює телевізор.

— Мамо, я тут.

Шоста вечора, а вона вже в ліжку, біля неї стоїть білий тазик.

— Ти плакала? Люба, ти ж знаєш, від цього старіє шкіра.

Я сідаю в плетене крісло біля її ліжка. Міркую, з чого мені почати. Частина мене розуміє, чому мама повелася так: справді, хто би не обурився тим, що скоїла Лулабель? Але мені потрібно почути мамину точку зору. Чи є щось на виправдання мами, про що Ейбілін не написала в листі. Мені потрібно про це знати.

— Я хочу говорити про Константін, — наважуюсь.

— О, Євгеніє, — дорікає мама та гладить мою руку. — Це було майже два роки тому.

— Мамо, — кажу я та змушую себе поглянути їй в очі. Хоч вона жахливо худа, хоч ключиця під її шкірою довга й вузька, її погляд гострий, як і раніше. — Що трапилось? Що трапилось з її донькою?

Мама стискає щелепи, і бачу: вона здивована, що мені про неї відомо. Я чекала, що вона, як і раніше, відмовиться про це розмовляти. Вона глибоко вдихає, підсовує білий тазик трохи ближче й відповідає:

— Константін відправила її до Чикаго. Вона не могла про неї піклуватись.

Я киваю й чекаю.

— Розумієш, вони інші. Ці люди народжують дітей і не замислюються про наслідки, аж поки не стає надто пізно.