Ейбілін похитує головою.

— Це просто позиції, як на шаховій дошці. Хто на кого працює — не має значення.

— То я не перетну жодної межі, якщо скажу міс Селії, що вона недостатньо хороша для Гіллі? — Беру свою чашку. Я силкуюся це осягнути, одначе моя рана пульсує в мозку. — Чекай-но, якщо я скажу їй, що вона не варта міс Гіллі… то чи я тим самим не стверджу, що межа є.

Ейбілін сміється. Гладить мою руку.

— Усе, що я хочу пояснити, це те, що доброта не має кордонів.

— Г-м-м, — я прикладаю до голови лід. — Гаразд, може, я спробую розповісти їй. До того, як вона піде на Вечір і зліпить із себе велике рожеве посміховисько.

— Ти цього року підеш? — питає Ейбілін.

— Якщо міс Гіллі перебуватиме в одній кімнаті з міс Селією, розводячи їй брехні про мене, я теж мушу там бути. До того ж Шуґар хоче трішки підзаробити цього Різдва. Непогано було би, якби вона почала навчатись обслуговувати вечірки.

— Я теж там буду, — говорить Ейбілін. — Міс Ліфолт іще три мі­­сяці тому просила, щоб я спекла торт «Дамські пальчики» для аукціону.

— Знову цю несмачну старовину? Чому цей білий народ так любить «Дамські пальчики»? Я можу спекти дюжину тортів, кращих, ніж цей.

— Вони вважають, що це так по-європейськи, — хитає головою Ейбілін. — Мені шкода міс Скітер. Мені відомо, що вона не хоче йти, та міс Гіллі пригрозила їй, що якщо та не піде, то втратить свою керівну посаду.

Я допиваю смачну каву Ейбілін, дивлюсь, як сідає сонце. Із вікна підступає прохолода.

— Напевно, треба йти, — вирішую, хоч я б краще провела решту свого життя в затишній кухні Ейбілін, слухаючи, як вона пояснює мені, як влаштовано світ. За це я її й люблю: вона спроможна найскладніші речі в житті скрутити в щось таке просте та маленьке, що воно тобі до кишені влізе.

— Може, хочеш із дітьми побути в мене?

— Ні, — я знімаю пов’язку, кладу її до кишені. — Я хочу, щоб він на мене подивився, — кажу, розглядаючи свою порожню чашку з-під кави. — Подивився на те, що він заподіяв своїй дружині.

— Телефонуй мені, якщо він буде грубим. Чуєш мене?

— Телефон мені не знадобиться. Тобі аж сюди буде чутно, як він благатиме про милосердя.

Показник термометра на кухонному вікні у міс Селії опускається від сімдесяти дев’яти до шістдесяти, а потім і до п’ятдесяти п’яти градусів менше, ніж за годину. Зрештою наближається холодний фронт, що несе із собою холодне повітря з Канади чи Чикаго, чи ще звідкись. Збираючи холодний горох, замислююсь над тим, що ми вдихаємо те саме повітря, яким дихали люди в Чикаго два дні тому. Розмірковую, що якби раптом мені на гадку спали крамниці «Сірс енд Робук» або сухарики «Шейк енд Бейк», чи було б це тому, що якийсь іллінойсець про це думав два дні тому. Це мене відволікає від моїх клопотів на секунд п’ять.

Я витратила на це п’ять днів і нарешті розробила план. Може, не найкращий, але хоча б щось. Я розумію, що чим довше я зволікаю, тим більше з’являється шансів, що міс Селія зателе­фонує міс Гіллі. Якщо чекатиму занадто довго, то вони зустрінуться на Благодійному вечорі. Мені стає зле лише від самої думки про те, як міс Селія підбігає до цих дівчат, наче вони її найкращі подруги, про те, яким буде вираз її розмальованого обличчя, коли вона дізнається про мене. Зранку я бачу біля ліжка міс Селії список. Те, що вона повинна виконати до вечора: зробити нігті; почистити та попрасувати смокінг; зателефонувати Гіллі Голбрук.

— Мінні, мій новий колір волосся не має дешевого вигляду?

Я просто зиркаю на неї.

— Завтра я вирушаю до Фанні Мей, перефарбовуватись. — Вона сідає за стіл і показує мені кілька смужок із зразками, розкладеними, як гральні карти. — Як думаєш? «Насичене масло» чи «Мерилін Монро»?

— Чим вам не подобається ваш природний колір волосся? — навіть не уявляю, яким він може бути. Проте впевнена, що він не такий, як мідний дзвоник чи бридко-білий, як на цих картках у її руках.

— Я вважаю, що «Насичене масло» — більш парадний, святковий. Чи не так?

— Якщо, звичайно, ви хочете, щоб ваша голова скидалася на індичку в маслі.

Міс Селія регоче. Вирішує, що я так жартую.

— Ой, я ще хочу, щоб ти глянула на цей лак для нігтів. — Вона нишпорить у сумочці й виймає пляшечку чогось такого рожевого, що здається їстівним. Вона відкручує пляшечку та починає фарбувати нігті.

— Будь ласка, міс Селіє, не робіть такого безладу на столі, воно ж не відмиється…

— Глянь, те що треба? Я ще знайшла дві сукні, які до нього пасуватимуть!

Вона мчить кудись і повертається із двома ядучо-рожевими сукнями, радісно до них усміхаючись. Вони — довгі, аж до підлоги, вкриті блискітками та стразиками, із розрізом на нозі. Обидві висять на шлейках, тоненьких, як дротики. На тій вечірці її розшматують.

— Тобі яке більше до вподоби? — питає міс Селія.

Я вказую на те, що має не таке глибоке декольте.

— А знаєш, я б вибрала інше. Послухай, як воно шурхотить, коли я йду, — вона метеляє ним із боку в бік.

Я собі уявляю, як вона шурхотітиме в цьому на вечірці. Не знаю, як білі кажуть на шльондру із забігайлівки, та саме так її і називатимуть. Вона навіть не втямить, що відбуватиметься. Просто чутиме шипіння за спиною.

— Знаєте, міс Селіє, — починаю говорити повільно, наче до мене тільки-но дійшло. — Зателефонуйте краще міс Скітер Фелан, замість телефонувати цим усім леді. Я чула, вона — дуже мила.

Кілька днів тому я попросила міс Скітер про послугу: бути люб’язною з міс Селією, відвести її від цих леді. Дотепер я просила міс Скітер навіть не здумати телефонувати міс Селії. Та зараз — це мій єдиний варіант.

— Я вважаю, ви із міс Скітер знайдете спільну мову, — видаю, щиро усміхаючись.

— Ой ні, — міс Селія дивиться на мене широко розплющеними очима, тримаючи ті вульгарні сукні. — Тобі, що, невідомо? Члени Ліги тепер не терплять міс Скітер.

Мої долоні стискаються в кулаки:

— А ви з нею взагалі знайомі?

— О, я все про неї чула, сидячи у Фанні Мей під сушаркою для волосся. Говорять — вона найбільша ганьба, яку бачило це місто. Говорять, що це саме вона понаставляла цих усіх туалетів у міс Гіллі на передньому дворі. Пам’ятаєш фотографію, що з’явилась у газеті декілька місяців тому?

Зціплюю зуби та втримую в собі слова, які я насправді хочу промовити:

— Я кажу, чи ви взагалі з нею знайомі?

— Власне, ні. Але якщо вона не подобається всім дівчатам, то вона, напевно… ну вона… — її слова розсіюються, наче вона лише зараз починає розуміти, що торочить.

Відчуття бридливості, огиди й невіри згортаються у мене, як рулет із шинки. Щоб стриматись і не завершити речення замість неї, я обертаюся до мийки. Витираю руки аж до болю. Я знала, що вона дурепа, та не знала, що вона — ханжа.

— Мінні? — міс Селія озивається за моєю спиною.

— Мем.

Вона притишила голос. Та мені чутно в ньому сором.

— Вони мене навіть не запросили в дім. Змусили стояти за дверима на сходах, як продавця пилососів.

Коли я повернулась, її очі були опущені додолу.

— Чому, Мінні? — шепоче вона.

Що мені сказати? Ваш одяг, ваше волосся, ваші груди в кофтинках нульового розміру. Згадую, що говорила Ейбілін про межі й доброту. Я згадую, що Ейбілін чула у міс Ліфолт про те, чому леді з Ліги її недолюблюють. І це здається найдобрішою причиною, що спадає на гадку.

— Тому що вони знають про вашу першу вагітність. І вони злостяться, що ви завагітніли й вийшли заміж за одного з їхніх мужчин.

— Вони про це знають?

— До того ж міс Гіллі та містер Джонні так довго були разом.

Вона секунду блимає на мене очима.

— Джонні розповідав, що вони зустрічались, але… це насправді було так довго?

Знизую плечима, ніби мені невідомо, та мені відомо. Коли я почала працювати у міс Волтер вісім років тому, міс Гіллі торочила лише про те, як вона та Джонні одного дня одружаться.

Я кажу:

— Здається, вони розійшлись десь у той самий час, коли він познайомився з вами.