Намагаюся сфокусувати погляд. Міс Селія, вона якось гарчить. Підіймає кочергу вгору й ба-бах! його по ногах під колінами.

Це ж не насправді відбувається, вирішую я. Це, до біса, — вже занадто дивно. Ба-бах! Вона гатить його по плечах, «уфкаючи» щоразу.

— Я… я сказала, ви вже з ним упорались, — промовляю.

Проте, очевидно, міс Селія так не вважає. Навіть крізь дзвін у моїх вухах цей звук нагадує тріск курячих кісток. Я випростуюсь, змушую себе сфокусувати погляд до того, як це перетвориться на вбивство.

— Він не рухається, не рухається, міс Селіє, — повторюю. — Власне, він… — силкуюся схопити кочергу, — …може бути вже мертвим.

Нарешті я хапаюся за ту кочергу, вона її відпускає, й кочерга летить на подвір’я. Міс Селія відступає від нього та спльовує у траву. Її сатинова рожева нічна сорочка вся заляпана кров’ю. Тканина прилипла до ніг.

— Він — не мертвий, — говорить міс Селія.

— Майже, — поправляю.

— Він тебе дуже вдарив, Мінні? — запитує вона, а сама тупиться в нього. — Боляче вдарив?

Я відчуваю, як по моїй скроні стікає кров, але розумію, що це рана від цукерниці знову відкрилась.

— Не так боляче, як ви його, — відповідаю. Чоловік стогне, і ми обоє відскакуємо. Я підхоплюю з трави кочергу й держално від мітли. Їй не даю ні того, ні того.

Він наполовину розвертається. Обличчя — залите кров’ю з обох боків, очі запухлі. У нього вибито щелепу, та він якось таки спинається на ноги. І потім прямує геть; жалюгідна хистка постать. Він навіть не озирається на нас. Ми просто стоїмо й дивимось, як він шкутильгає крізь самшитові кущі та зникає серед дерев.

— Він далеко не долізе, — запевняю, стискаючи в руці кочергу. — Ви його добряче віддубасили.

— Думаєш? — перепитує вона.

Я зиркаю на неї.

— Як Джо Люїс монтуванням.

Вона відкидає біляве пасмо волосся з обличчя й поглядає на мене так, наче їй самій боляче, що мене вдарили. Раптом я розумію, що повинна їй подякувати, але, якщо направду, то не можу дібрати слів. Ми винайшли щось нове. Усе, що я спроможна витиснути, це:

— Ви мали такий могутній вигляд… упевнений.

— Я колись була хорошим бійцем, — вона проводить поглядом уздовж самшитових кущів, витирає піт долонею. — Якби ти мене знала десять років тому…

Вона — ненафарбована, волосся — неполаковане, її сорочка — як дрантя. Вона глибоко вдихає через ніс, і я це бачу. Бачу біле вуличне дівчисько, яким вона була десять років тому. Вона була сильною. І не терпіла нікому. Міс Селія розвертається, і я простую за нею до будинку. Я помічаю ніж у трояндовому кущі та підхоплюю його. Боже, якби той чоловік його знайшов, — ми обидві були би мертві. Я промиваю свою рану в гостьовій ванній, накладаю на неї білу пов’язку. Так болить голова. Коли я виходжу, міс Селія говорить по телефону із поліцейським відділком Медісона.

Мию руки, розмірковуючи про те, що цей поганий день міг би стати ще гіршим. Здається, що якоїсь миті все погане просто вичерпується. Я намагаюся знову думати про реальне життя. Може, мені варто переночувати сьогодні у моєї сестри Октавії і показати Лерою, що я більше із цим не миритимусь. Іду на кухню та ставлю варитись квасолю. Кого я хочу обдурити? Я вже знаю, що опинюсь увечері вдома. Я чую, як міс Селія кладе слухавку по розмові з поліцією. І потім чую, як вона знову виконує свою звичайну жалюгідну перевірку, щоб переконатись, чи лінія вільна.

Пополудні я скоюю жахливу річ. Я проїжджаю повз Ейбілін, яка йде додому з автобусної зупинки. Ейбілін махає до мене рукою, а я вдаю, що не бачу своєї найкращої подруги обабіч дороги, у яскравій білій уніформі. Коли добираюсь додому, роблю для свого ока примочку з льоду. Діти ще не вдома, а Лерой спить. Я не відаю, як із усім цим дати раду, — і з Лероєм, і з міс Гіллі. Я вже мовчу про те, що зранку мені у вухо заїхав білий голий мужик. Просто сиджу, туплячись у свої засмальцьовані жовті стіни. Чому мені ніяк не вдається їх відмити?

— Мінні Джексон. Ти занадто прекрасна, щоби підвезти стару Ейбілін?

Зітхаю та повертаю свою зболену голову так, щоб їй було видно.

— Ох, — видихає вона.

Я знову повертаюся до стіни.

— Ейбілін, — вимовляю та чую, як зітхаю. — Ти не повіриш, який у мене був день.

— Пішли до мене. Зроблю тобі кави.

Перед виходом я відриваю пов’язку, запихаю її до кишені разом із пачкою льоду. Для місцевого контингенту побите око навіть не вартує обговорення. Але у мене хороші діти, автомобіль із шинами та холодильник із морозильною камерою. Я пишаюся своєю родиною, і сором за око для мене гірший, ніж біль. Я тупцяю за Ейбілін задніми та бічними дворами, щоб не нахромлюватися на людські погляди. Я рада, що вона мене так добре знає. У себе на кухні Ейбілін ставить кавоварку — для мене, а чайник — для себе.

— То що ти із цим робитимеш? — запитує Ейбілін, і я знаю — вона про око.

Не варто й заїкатися про те, щоб я пішла від Лероя. Багато чорних чоловіків кидають свої сім’ї, як сміття на звалищі, але чорна жінка так не вчинить. Ми повинні думати про дітей.

— Міркувала про те, щоби поїхати до сестри. Але не можу взяти дітей, їм — до школи.

— Нічого страшного, якщо діти пропустять кілька днів навчання. Якщо це заради твоєї безпеки.

Знову чіпляю пов’язку, прикладаю лід, щоб не так напухло, коли мене діти ввечері побачать.

— Ти сказала міс Селії, що знов у ванній послизнулась?

— Так, але вона знає.

— Справді? Що вона сказала? — питає Ейбілін.

— Важливо, що вона зробила. — І я розповідаю Ейбілін, як сьогодні зранку міс Селія побила голого чоловіка кочергою до каміна. Здається, це сталося десять років тому.

— Якби той чолов’яга був чорним, то вже лежав би в землі мертвим. Поліцію підняли би по тривозі в усіх п’ятдесяти трьох штатах, — говорить Ейбілін.

— Уся ця її дівчача поведінка, високі підбори, й тут раптом — вона його ледь не вбила, — розмірковую.

Ейбілін регоче:

— То як він це називав?

— «Пиріжок-пісюнок». Скажений білошкірий дурень, — намагаюся стриматись, щоб не всміхатись, бо рана знову відкриється.

— Ото, Мінні, в тебе пригоди.

— Як же так, що вона спроможна захистити себе від скаженого мужика, але бігає за міс Гіллі, наче сама напрошується на образи? — дивуюсь я, хоча душевними образами міс Селії маю перейматися найменше. Просто приємно потеревенити про когось іншого з поламаним життям.

— Звучить майже так, ніби тобі не байдуже, — зауважує Ейбілін, усміхаючись.

— Вона просто їх не бачить. Тих «меж». Ні між мною та нею, ні між нею та міс Гіллі. — Ейбілін відпиває великий ковток чаю. Нарешті я на неї дивлюсь. — Ти чому замовкла? Я знаю, що на це все у тебе є своя думка.

— Ти звинувачуватимеш мене, що я тут філософію розвожу.

— Ну давай, — підштовхую, — я не боюсь філософії.

— То неправда.

— Ти про що?

— Ти говориш про те, чого немає.

Я хитаю головою.

— Ці межі є, і ти так само добре знаєш, як і я, де їх проведено.

Ейбілін собі хитає головою.

— Колись я в них вірила. А зараз не вірю. Вони в нашій голові. Такі люди, як міс Гіллі, намагаються нас переконати в тому, що вони там є. Та їх немає.

— Я впевнена, що вони там, бо коли їх переступаєш, то за це карають, — кажу. — У крайньому разі мене — карають.

— Багато хто думає, що коли ти сперечаєшся з чоловіком, ти переступаєш межу. І це виправдовує покарання. Ти віриш у цю межу?

Я схиляюся над столом.

— Ти сама знаєш, я тієї межі не бачу.

— Тому що її там немає. Хіба що в Лероєвій голові. І меж між білими та чорними також немає. Дуже давно якісь люди вигадали їх. Це стосується і «білого сміття», і високосвітських дам.

Якщо згадати про міс Селію, що вийшла з тією кочергою, замість заховатися за дверима, то я вже й сама не знаю. Мені заболіло. Я хочу, щоб вона зрозуміла, як воно є з міс Гіллі. То як це пояснити такій дурненькій, як вона?

— То, гадаєш, немає меж і між прислугою та господарями?