Ми повертаємо до білого будинку міс Гіллі. І ось де вони.

Мей Моблі показує та сміється.

— Глянь, Ейбі, глянь!

Я ще ніколи в життя такого не бачила. Аж три дюжини. Унітази. Посто на газоні міс Гіллі. Усі різного кольору, форми та розміру. Сині, рожеві, білі. В окремих немає покришки чи бачка. Старі, нові, з ланцюжком зверху, з ручкою для змивання. Майже як натовп людей: ті, що з піднятими кришками, говорять, а ті, що із опущеними — слухають.

Ми йдемо до пересохлої канавки, бо рух машин на цій маленькій вуличці стає інтенсивнішим. Люди їдуть, розвертаються навколо маленької клумби з травою наприкінці вулиці, вікна відчинені. Голосно сміючись, вони промовляють:

— Подивіться на будинок Гіллі. Гляньте на них.

Вони витріщаються на унітази, ніби ніколи раніше їх не ­бачили.

— Один, два, три, — Мей Моблі починає їх рахувати. Вона рахує до дванадцяти, і я продовжую. — Двадцять дев’ять, тридцять, тридцять один. Тридцять два унітази, Крихітко.

Ми підходимо ближче й бачимо, що вони не просто по всьому подвір’ї. Два на під’їзній доріжці, мов парочка. Один на сходах, наче чекає, поки міс Гіллі відчинить двері.

— Хіба отой не смішний із…

Але Крихітка відпускає руку. Вона дрібоче на подвір’я до рожевого унітаза посередині й піднімає кришку. Я не встигаю зрозуміти, що відбувається, коли вона знімає штанці й пісяє в унітаз. Я біжу за нею, а мені навздогін лунає із півсотні гудків клаксонів. Якийсь чоловік у капелюсі фотографує.

Машина міс Ліфолт на під’їзній доріжці за машиною міс Гіллі, але їх самих не видно. Мабуть, у будинку, вирішують, що робити із цим безладом. Штори опущені, метушні не видно. Я схрещую пальці в надії, що вони помітили, як дівчинка попісяла на очах у половини Джексона. Час повертатись.

Дорогою додому Крихітка запитує про унітази. Чому вони там? Звідки вони з’явились? Чи можна їй піти до Гізер і ще трошки погратися з унітазами?

Повертаюся до будинку міс Ліфолт, телефон розривається весь ранок. Я не відповідаю. Довго чекаю, поки він замовкне, щоб зателефонувати Мінні. Але коли на кухню приходить міс Ліфолт, то, здається, базікає по телефону вічність. Мені ж не потрібно багато часу, щоб, слухаючи її, скласти всю історію в одне ціле.

Міс Скітер, як і вимагали, надрукувала оголошення міс Гіллі про туалети у віснику. У списку причин вона вказала, чому білі й темношкірі не можуть користуватись одним туалетом, а потім, під ним, продовжила про старий одяг, або принаймні це те, який воно повинно мати вигляд. Однак замість пальт у повідомленні йшлося про щось на зразок «Викидайте свої старі унітази за адресою 228 Мертл-стрит. Нас не буде у місті, але ви можете залишити їх перед дверима». Вона просто переплутала одне слово, оце й усе. У будь-якому разі, я сподіваюсь, що це те, що вона хотіла сказати.

На превеликий жаль, для міс Гіллі жодних інших новин не було. Нічого про В’єтнам чи пункти призову. Навіть нічого нового про великий марш на Вашингтон із Преподобним Королем Кінгом. Наступного дня будинок міс Гіллі з усіма унітазами опинився на першій сторінці «Джексон Джорнал». Я мушу визнати: вигляд сміховинний. Краще б фото дали кольорове, щоб можна було порівняти всі відтінки рожевого, блакитного й білого, і назвали це десегрегацією туалетних унітазів.

Заголовок звучний: «ПРИХОДЬТЕ, СІДАЙТЕ!» Статті немає. Лише картинка й маленький заголовок зі словами «Дім Гіллі та Вільяма Голбруків, у Джексоні, штат Міссісіпі, сьогодні вранці був вартий уваги».

І я не про те, що нічого не відбувалося саме в Джексоні, я про те, що нічого не відбувалось у всіх Сполучених Штатах. Лотті Фрімен, яка працює в губернаторському маєтку, де зберігають усі важливі газети, сказала мені, що бачила це у світському розділі «Нью-Йорк Таймз». І в кожній газеті було написано: «Дім Гіллі та Вільяма Голбруків, Джексон, Міссісіпі».

У будинку міс Ліфолт багато телефонних розмов цього тижня, і вона втомилася кивати головою на безкінечні плітки міс Гіллі. Одній частині мене хочеться посміятися з унітазів, а іншій — плакати. Міс Скітер надто ризикує, налаштовуючи міс Гіллі проти себе. Сьогодні вона повертається додому з Натчеза, і я чекаю на її дзвінок. Думаю, я розумію, чому вона поїхала.

У четвер уранці я все ще не отримую звістки від міс Скітер. Я розкладаю речі для прасування у вітальні. Міс Ліфолт повертається додому з міс Гіллі, і вони сідають за столом у їдальні. Міс Гіллі була тут востаннє ще до історії з унітазами. Гадаю, нечасто вона тепер вибирається з дому. Роблю телевізор тихіше й прислухаюсь.

— Ось воно. Те, про що я тобі говорила. — Міс Гіллі тримає розгорнутим маленький буклет. Вона водить пальцем по рядках. Міс Ліфолт хитає головою.

— Ти ж знаєш, що це означає, чи не так? Вона хоче змінити ці закони. Для чого ж іще їй носитися з ними?

— Не можу повірити в це, — промовляє міс Ліфолт.

— Я неспроможна довести, що це вона поставила всі ті унітази в моєму дворі. Але це… — Вона піднімає книжку й постукує по ній. — …це серйозний доказ, що вона щось замислила. І я маю намір розповісти Стюарту Вітвортові.

— Але вони вже не разом.

— Йому все ж треба знати. Це якщо у нього є якісь наміри відновити стосунки з нею. Заради кар’єри сенатора Вітворта.

— Але, можливо, вісник справді був помилкою. Можливо, вона…

— Елізабет. — Гіллі схрестила руки. — Йдеться не про унітази. Йдеться про закони цього великого штату. Тепер, я хочу, щоб ти запитала себе, чи бажаєш ти, щоб Мей Моблі сиділа на уроці англійської поряд із темношкірим хлопчиком?

Міс Гіллі зиркнула, як я прасую. Вона заговорила тихіше, але міс Гіллі ніколи не вміла добре розмовляти пошепки.

— Ти хочеш, щоб негри жили просто по сусідству? Лапали тебе за зад, коли йдеш вулицею?

Я підводжу очі й бачу, як міс Ліфолт починає перейматися цим. Вона випростується, уся манірна та благопристойна.

— Із Вільямом сталася істерика, коли він угледів, що вона скоїла з нашим будинком, і я не дозволю, щоб моє ім’я й надалі паплюжили, — тільки не перед майбутніми виборами. Я вже запропонувала Джинні Кодвел зайняти місце Скітер у бридж-клубі.

— Ти вигнала її з бридж-клубу?

— Звісно, що так. І також думала про те, щоб вигнати її з Ліги.

— Ти навіть це можеш зробити?

— Звісно, що можу. Але я вирішила, що хочу, аби вона сиділа в цій кімнаті й розуміла, на яке посміховисько себе перетворила. — Міс Гіллі киває. — Вона мусить затямити, що не може так далі поводитись. Я маю на увазі те, що з нами — це одне, але з певними іншими людьми, вона може мати великий клопіт.

— Це правда. У цьому місті є расисти, — каже міс Ліфолт.

— О, вони тут, — киває міс Гіллі.

Через трохи вони встають і від’їжджають разом. Я рада, що якийсь час не бачитиму їхніх пик.

Опівдні містер Ліфолт прийшов додому на обід, що буває рідко. Він сів за маленький стіл.

— Ейбілін, приготуйте мені чогось поїсти, будь ласка.

Він бере газету, розгортає її.

— Я буду ростбіф.

— Так, сер.

Я приношу підставку, кладу серветку, срібні прибори. Він високий і худорлявий. Незабаром зовсім полисіє. На його голові лише смужка чорного волосся, а маківка — лиса.

— Ви залишитеся, щоб допомогти Елізабет із немовлям? — запитує він, читаючи газету. Зазвичай він навіть не звертає на мене уваги.

— Так, сер, — відповідаю.

— Бо я чув, що вам подобається багато переїжджати.

— Так, сер. — Це правда. Більшість служниць залишається з однією сім’єю впродовж усього свого життя, але не я. У мене виникають власні причини для переїзду, коли дітям випов­нюється вісім або дев’ять років. Я це зрозуміла після кількох робіт. — Найкраще мені працюється з маленькими дітками.

— Отже, насправді ви не вважаєте себе служницею. Найімовірніше, нянька для дітей. — Він кладе газету й дивиться на мене. — Ви знаєте свою справу, як і я.

Я нічого не відповідаю, просто злегка киваю.