Три маленькі рожеві свічечки, прихоплені з дому, лежать у записнику в кишені.

Я дістаю їх, розгортаю восковий папір, у який їх замотала, щоб не зламались. Після цього запалюю та несу кашу з устромленими свічками до дитячого крісла, що стоїть біля білого столу посеред кімнати.

— З днем народження, Мей Моблі два! — кажу я.

— Я Мей Моблі три, — заперечує вона й усміхається.

— Справді! Тепер задмухай свічечки, дівчинко. Бо вони розтануть у твоїй кашці.

Вона розглядає вогники, всміхаючись.

— Задмухай їх, велика дівчинко.

Вона акуратно задмухує їх усі. Потім облизує кашу зі свічечок і починає її їсти. Через трохи всміхається мені й питає:

— А скільки тобі років?

— Ейбілін п’ятдесят три.

Її очі більшають і круглішають. Для неї це ніби одна тисяча років.

— А в тебе є … дні народження?

— Так, — усміхаюсь я. — Шкода, але так. Мій день народження наступного тижня. — Не можу повірити, що мені буде п’ят­десят чотири. Куди все поділось?

— А в тебе є діти?

Я сміюсь.

— У мене їх сімнадцять.

Вона ще не може порахувати, скільки це сімнадцять, але знає, що багато.

— Так багато, що можна заповнити цю кухню, — порівнюю.

Її карі очі знову великі та круглі.

— А де ці дітки?

— Вони живуть по всьому місту. Усі діти, яких я доглядала.

— Чому вони не прийдуть погратися зі мною?

— Бо майже всі вже виросли. Більшість із них уже має власних дітей.

Боже, у неї розгублений вигляд. Вона ніби намагається все підрахувати. Зрештою я пояснюю:

— Ти також одна з них. Усіх дітей, яких я няньчила, вважаю своїми.

Вона киває та схрещує ручки.

Я починаю мити посуд. Сьогодні ввечері буде родинне свято, і я мушу спекти торти. Для початку я збираюся зробити глазурований полуничний. Усі страви були би полуничні, якби їх готувала Мей Моблі. Потім зроблю інший.

— Зробімо шоколадний торт, — запропонувала міс Ліфолт учора. Вона на сьомому місяці вагітності й полюбляє шоколад.

Та я все підготувала ще минулого тижня. Це надто важлива подія, щоби відкладати на останній день.

— М-м-м, як щодо полуничного? Це улюблений торт Мей Моблі, вам відомо.

— Та ні, вона хоче шоколадний. Я піду сьогодні до крамниці й куплю все, що потрібно.

Шоколадний — ще б пак. Тому я вирішила, що зроблю обидва. Принаймні тоді вона зможе задмухати свічки двічі.

Я мию тарілку з-під кукурудзяної каші. Даю маленькій попити виноградного соку. З нею на кухні її стара лялька, яку вона називає Клаудією, з помальованим волоссям і очима, які заплющуються. Вона жалісливо плаче, коли її впустити на ­підлогу.

— А це твоя дитинка, — говорю, і вона постукує ляльку по спині, ніби та має зригнути.

— Ейбі, ти моя справжня мама, — озивається вона згодом. Дівчинка навіть не дивиться на мене й каже це так, ніби розмовляє про погоду.

Я стаю навпочіпки там, де вона грається.

— Твоя мама пішла до перукарні. Дитинко, ти ж знаєш, хто твоя мама.

Але вона хитає головою, пригортаючи до себе ляльку.

— Я твоя дитина, — наполягає вона.

— Мей Моблі, ти знаєш, що я жартую, про всіх моїх сім­надцятьох дітей. Насправді вони не мої. У мене була лиш одна дитина.

— Я знаю, — каже вона. — Я твоя справжня дитина. Інші не по-справжньому.

У мене й раніше були діти, які спочатку плутались. Перше слово, яке вимовив Джон Грін Дадлі, було «мама», і він дивився просто на мене. Але дуже швидко він почав кликати мамою всіх, його справжню маму та свого тата також. Так тривало довго. Нікого це не хвилювало. Ми почали тривожитись, коли він став гратися, перевдягаючись у спідниці сестри та бризкаючи на себе «Шанель № 5».

Я довго працювала в сім’ї Дадлі, більше як шість років. І ці роки тато тягав сина до гаража й лупцював його шлангом, намагаючись вибити з хлопця дівчину, допоки я більше не могла терпіти. Прийшовши додому, так міцно обійняла Трілора, що син мало не задихнувся. Коли ми почали записувати історії, міс Скітер запитала мене про найгірший день моєї роботи служницею. Я відповіла, що це було народження мертвої дитини. Але насправді ні. Такі дні були щодня від 1941 до 1947 року, коли я чекала за скляними дверима, поки вони припинять бити хлопчика. Я благала Бога, щоб він переконав Джона Дадлі в тому, що він не потрапить до пекла. Бо він не виродок тільки тому, що йому подобаються хлопці. Як би я хотіла, щоб він чув щось хороше, те, що чує зараз Мей Моблі. Але тоді я просто сиділа на кухні в очікуванні, коли зможу змастити кремом рубці від шланга.

А потім ми почули, як міс Ліфолт під’їжджає до гаража. Я трохи нервую, як учинить міс Ліфолт, коли почує всі ці розмови про маму. Мей Моблі теж неспокійна. Вона розмахує ручками, як курчатко крильми.

— Тихенько, не кажи їй! Вона відлупцює мене, — просить.

Так, вона вже говорила це мамі. І міс Ліфолт це не дуже сподобалось.

Коли міс Ліфолт заходить із новою зачіскою, Мей Моблі навіть не вітається, а біжить до своєї кімнати. Вона ніби боїться, що мама почує думки в її голівці.

Вечірка до дня народження Мей Моблі вдалася гарною, при­наймні так розповіла мені міс Ліфолт наступного дня. У п’ятницю зранку бачу на кухні три четвертих шоколадного торта. Полуничний з’їли. Того дня з’являється міс Скітер, щоб віддати якісь папери міс Ліфолт. Тільки-но міс Ліфолт виходить перевальцем до туалету, міс Скітер опиняється на кухні.

— Зустрічаємось увечері? — запитую я.

— Так, зустрічаємось. Я буду там. — Міс Скітер нечасто усміхається відтоді, як у них із містером Стюартом погіршилися стосунки. Я чула, як міс Гіллі та міс Ліфолт багато про це пліткували.

Міс Скітер узяла собі кока-колу з морозилки й тихо каже:

— Сьогодні ми закінчимо інтерв’ю з Вінні, і у вихідні почну все впорядковувати. Але потім ми не зможемо зустрітись аж до наступного четверга. Я обіцяла мамі, що відвезу її до Натчеза, на подію у ДАР. — Міс Скітер примружує очі, вона це робить, коли розмірковує про важливі речі. — Мене не буде три дні.

— Добре, — відповідаю я. — Вам треба відпочити.

Вона виходить у їдальню, але озирається й повторює:

— Запам’ятайте, я їду у понеділок зранку й мене не буде три дні, добре?

— Так, мем, — погоджуюсь я, дивуючись, чому вона вирішила, що це треба повторювати двічі.

Понеділок, іще тільки о пів на дев’яту ранку, проте телефон міс Ліфолт уже розривається.

— Резиденція міс Лі…

— Покличте Елізабет до телефону!

Я йду кликати міс Ліфолт. Вона встає з ліжка, у нічній сорочці та бігуді йде на кухню, бере слухавку. Міс Гіллі говорить так голосно, ніби через гучномовець. Я чую кожне слово.

— Ти була біля мого будинку?

— Що? Про що ти гово…?

— Вона написала у віснику про туалети. А я ще й на­голосила, що біля мого будинку можна залишати старі пальта, а не…

— Дай я почитаю свою… пошту, я не знаю, що ти …

— Коли знайду її, то вб’ю власними руками.

Розмова переривається. Якусь секунду вона стовбичить, витріщившись, а потім накидає пальто на нічну сорочку.

— Мені треба йти, — кидає вона, нишпорячи в пошуках своїх ключів. — Зараз повернусь.

Вона, вагітна, вибігає у двері, сідає в машину та швидко від’їжджає. Ми з Мей Моблі дивимось одна на одну.

— Не питай мене, дівчинко. Я сама не знаю.

Я знаю лише те, що Гіллі із сім’єю поїхала на вихідні до Мемфіса. Оскільки міс Гіллі немає, міс Ліфолт постійно торочить про те, коли вона повернеться.

— Давай, дівчинко, — кажу я згодом. — Пройдімося та дізнаємось, що відбувається.

Ми йдемо до Дівайн, повертаємо ліворуч, потім праворуч, потім простуємо по Мертл, вулиці міс Гіллі. Прогулянка приємна, навіть у серпні тут не дуже спекотно. Навколо пурхають і виспівують пташки. Мей Моблі тримає мене за руку, тож ідемо, розмахуючи руками, весело проводимо час. Дивно, що сьогодні так багато машин, бо ж Мертл — це глуха вулиця.