— Ух ти! Твоя мама така красуня! Цікаво, які в неї очі? Такі ж сині, як у тебе? На чорно-білій світлині вони просто темні.

Таке просте запитання, таке простісіньке, а я не знаю, як на нього відповісти. Бо не можу пригадати, якими були мамині очі. Іноді мені здається, що карими. А часом із пам’яті зринають темно-сині, схожі на сливи. Мабуть, у мене справді проблеми з пам’яттю. Бо ж діти все запам’ятовують з п’яти років, деякі розумахи і з чотирьох. А коли мама розбилася в палаці, мені вже тринадцять було. Як же я могла забути? Чому не пам’ятаю? Мабуть, це все через спадкову хворобу, про яку говорив тато. Через неї і мама, і Олесь… Але ж я під татовим наглядом, я слухняно лікуюся. Зі мною не повинно нічого статися. Проганяю страх, що раптом накотився, й усміхаюся:

— А я, значить, не красуня?

— Ти зовсім на себе не схожа і смішна.

— Тоді на кого я схожа, як не на себе?

— На японочку, — піддражнює мене Роман.

— На японочку? — вириваю світлину з його рук і роздивляюся її, як сорока кістку.

— Бо в них усі дівчатка мають такі рівненькі чорні гривки до брів. Та й очі… Дивись які — самі щілинки. Може, тебе тоді бджоли покусали?

— Ось як укушу! — замахуюся знімком. — Не бачиш хіба? Я примружилася, бо сонце в очі било. Чи світло…

— А мені подобаються японочки, — сміється Роман. — Та ще й такі модні. Бо цей розкішний бант підказує, що ти вже тоді була справжньою модницею.

— Усі дівчатка люблять банти, — кажу і кладу фото на круглий журнальний столик, поряд із Романовою газетою.

Там же залишаються чашки з-під кави та кришталева цукерниця. А ми йдемо нагору, до моєї кімнати. У вікно-ілюмінатор зазирає липова гілка, і на хвилях її аромату ми відпливаємо з цієї оселі, з цієї реальності, туди, де на весь світ нас тільки двоє.

Як я могла втратити відчуття часу? Куди зник мій інстинкт самозбереження?!

Не почути, як унизу відчиняються двері, як брязкають у великій кімнаті залишені нами чашки та срібні ложечки, як нервово поскрипують східці! Як хтось підходить до моєї кімнати і торсає за ручку! Прокидаюся тільки тоді, коли стулки дверей відчиняються навстіж і гучно ляскають об стіну. Мої очі вихоплюють із надвечірніх сутінків застиглу чоловічу постать із двома порожніми чашками у правій руці — обидва вушка нанизані на вказівний палець — і «Спортивною газетою» в лівій. Мабуть, тато хотів показати їх як речовий доказ того, що я з кимось кавувала, з кимось, хто читає «Спортивну газету». Але найобурливіше те, що тій людині я показувала фото, яке він заховав у шухляді свого стола. Та речові докази не потрібні. Бо кому і що тут доводити? Ось я, а ось і той, хто пив зі мною каву та читав свою газету. І гіршого просто бути не може.

Тато дивиться не на мене, а на Романа. Дивиться так, ніби його щойно вразив струм.

— Ти… вже… тут?

— Вас я також не сподівався тут застати. Ви ж, здається, дідусь, який приїхав у Соснівку з іншої області провідати внучку. Дідусь, дуже задоволений тим, як працює дитбудинок, де про дітей дбають, як про рідних. Я навіть повірив вашим «щирим» свідченням. А ви часом не доктор Сніг власною персоною?

— Даю хвилину, щоб ти звідси зник! — чітко карбує слова тато.

— Але майте на увазі — звідти я не зникну, — в тон йому обіцяє Роман.

Чашки летять на підлогу й розлітаються череп’ям, половинки дверей із виляском сходяться, ледь прочинене вікно рвучко відкривається, кімнату пронизує протяг, із верхньої полички шафи падає маленька солом’яна берегиня, яку мені подарувала однокурсниця.

— Романе, що все це означає? — нарешті озиваюся я.

— Збирайся, люба. Я хотів би, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

— Спочатку до моєї мами, а тоді в Соснівку. Я поставлю крапку в цій заплутаній історії, і ми вирушимо до Києва.

Похапцем одягаюся, кидаю кілька одежин у сумку і збігаю східцями за Романом. Внизу стоїть тато. Він хапає мене своїми чіпкими пальцями за руку — як завжди, за праву, трохи вище ліктя, впинається в мене поглядом, — очі побіліли і, здається, ось-ось випадуть із очниць.

— Навіть не думай! — він тремтить, як у лихоманці, розвертається до Романа. — Вона не поїде з тобою! Не поїде! Я не дозволяю!

Мене охоплює дивна кволість, сковує все тіло, в голові паморочиться. Я вже ладна залишитися. Але Роман забирає в мене сумку, стискає долонею ліву руку.

— Відпустіть її!

— Бо що? — голос у тата трохи невпевнений, але він не збирається мене відпускати, ще міцніше здавлює моє праве передпліччя.

— Бо… — Роман кидає сумку і хапає його за зап’ястя, чіпкі пальці вмить випростуються і відпускають мене.

— Біжімо! — наказує Роман. — Переночуємо у Варвари Петрівни. А вранці поїдемо.

— Енна! Зупинися! — кричить тато. — Ти не можеш піти. Не можеш отак просто піти!

Господи! Що це з ним? Яка Енна? Хто така Енна?

…Обабіч миготять дерева — такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У їхніх кронах виспівує птаство — репетиція народного пташиного хору перед нашим весіллям…

…Ми з Романом цілуємося так довго, що птаство встигає закінчити репетицію…

…Він роздягає мене і знову цілує, цілує, цілує… Ми освячуємося в озері Святому…

…Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами…

…Подушки у вишитих пошивках, місяць, зачеплений ріжечком за яблуню…

…Дорога до Соснівки. Чорне авто на мосту…

…Кам’яні істоти під мостом оживають, піднімаються, щоб поглинути нас…

…Хто ж тепер викопає бульбу на маминому городі?..

…Політ триває так довго, що я встигаю згадати все своє життя. Чи то моє життя таке коротке, що вмістилося в кількох секундах польоту? Там, куди ми прилетіли, царює ніч. Глуха, безпросвітна, без жодного зблиску на землі й на небі.

…Прокидаюся і не розумію, який зараз час доби — ранок чи вечір. Наді мною крізь грубе матове скло ледь вичавлює краплі блідого світла конусоподібне бра. У кріслі біля ліжка сидить якийсь чоловік — очі заплющені, голова відкинута назад, на спинку, аж кадик на шиї випнувся, руки, поцятковані рудим ластовинням, складені на животі і зчеплені пальцями в замок. Здається: він мертвий. Але ні, ось пальці повільно розмикаються, долоні сповзають із живота і впираються в бильця крісла, повіки різко піднімаються, чіпкий пронизливий погляд встромляється в моє обличчя, мов дві колючки кактуса. В ньому — ні втоми, ні тривоги, ні страждання, ні радості. Просто білий гіпнотичний погляд.

— Де Роман? — кричу.

Це мені тільки здається, що кричу, бо чоловік не чує — хутко підводиться з крісла, нахиляється до мене.

— Що ти сказала?

— Де Роман?

Він обертається, бере зі столика шприц. Гостре жало пронизує мені руку, я відчуваю, як по венах, у протилежні від передпліччя напрямки — до плеча і до кисті, — просувається його палюча отрута.

— Його вже немає.

— Де Роман? — повторюю запитання, бо те, що почула, не сприймаю, не можу сприйняти, не можу повірити.

— Ти все забудеш, — заспокоює мене чоловік. — Забудеш все те, що тебе тривожить, що болить. І знову будеш щаслива, як досі. Ми обоє будемо щасливі. А зараз спати, спати, спати…

Корюся його наказові. Тривога відступає, біль притуплюється. Густі хвилі туману підхоплюють моє невагоме тіло, як маленьку трісочку, якийсь час погойдують на своїх високих гребенях, а тоді раптом занурюють, затягують у свою сиву безодню. Спати, спати, спати…

…Прокидаюся вдруге. Обдивляюся кімнату, в якій лежу. В ній жодного вікна, на стіні бра з білим матовим склом, біля ліжка — бордове крісло, добряче потерте, з високою спинкою, за кріслом, трохи далі, — стіл із вимкненою настільною лампою, заставлений якимись скляними посудинами, під стіною навпроти — шафа з картонними теками. Підземний кабінет чи лабораторія… А може, те і те разом.