— Ну хто ж без ковзанів по льоду бігає? — сміється мій рятівник.

— Роман?! — не можу повірити.

— Ні, здається, святий Миколай, — він спльовує сніг.

— Ти ж учора ввечері поїхав.

— А сьогодні вранці приїхав, — Роман підводиться на ноги, подає мені руку. — Перший рейс через село о п’ятій.

— Коли ж ти спав?

— Краще не питай. Ти не уявляєш, як я злякався, коли вчора автобус від’їхав. Подумав, що ти знову можеш зникнути. Хотів на півдорозі вистрибнути і бігти назад. Ти ж більш не зникнеш? Не зникнеш?

— Ні, — кажу, — не зникну.

Знав би Роман, як злякалася я, коли автобус від’їхав! Але зараз мені не хочеться говорити про страх.

Хтось зупиняється біля нас, обтрушує сніг із моєї шубки.

— Не дуже вдарилася? Нічого не болить?

Варвара Петрівна. Звертається до мене, а сама дивиться на Романа.

— Надовго в наші краї?

— Та… не знаю, — він розводить руками і тупцяє на місці. — Як Іриска скаже.

— Де зупинилися? Бо моя квартира з учорашнього дня без нагляду залишилася. Довелося на деякий час перебратися до давньої товаришки — вона після операції, мусить трохи на лежачому режимі побути, а доглянути, крім мене, нікому. Така от самотня старість. То як, може, виручите, постережете мою шпаківню? А я вже якось віддячу — наразі в холодильнику і плитка шоколаду є, і пляшка доброго вина.

Заскочені такою несподіваною пропозицією, ми не встигаємо і слова мовити. Та Варвара Петрівна не чекає відповіді — дістає з сумочки два пласкі ключі на круглому брелоку, подає Романові.

— Прошу, пане кореспонденте! Ірина мою адресу знає. Не забула, Іринко? Ну то нічого мерзнути на морозі.

Я так і не потрапила цього ранку до інституту.

Ніколи не помічала, що в нашому місті так багато бузку. Білі, яскраво-рожеві, блідо-фіолетові хвилі накрили приватні подвір’я, затопили двори багатоповерхівок, через паркани вихлюпнулися на тротуари. За якісь тижні два-три відквітлі кущі зіллються своїм пришерхлим листям з іншими зеленими насадженнями, стануть скромними, ледь помітними на тлі запилюженої міської рослинності, яка, втім, випнеться поперед них, вибухнувши іншим цвітом і ароматами — ясминовим, бузиновим, горобиновим.

Але зараз — час бузку. Сидимо під розкішним рожевим кущем, як під фантастичним шатром. Роман притягнув до себе нижню гілку і пильно її оглядає — вишукує «щастя». Ковтає п’ятипелюсткові квіточки, кривиться від їхньої гіркоти й тішиться, як дитина.

— Заплющ оченята і відкрий ротик! — просить лукаво.

Здогадуюся для чого: хоче покласти бузкову зірочку мені на язик і змусити скуштувати його «щасливу» трапезу. Е, ні! Мене не надуриш! Роблю навпаки: широко розплющую очі та стискаю губи. Роман цілує мене, я не витримую, розкриваю вуста, і в роті вмить опиняється «щастя», вкладене Романовим язиком. От хитрун! Намагаюся виплюнути ту гіркоту, кажу, що не вірю в бузкове щастя — це ж якісь середньовічні забобони. Він жартує, що забобонний, як зулус.

Від того пам’ятного лютого ми бачимося майже щотижня. Але сьогодні четвер, і в нас усього півдня на зустріч. Мій «зулус» заїхав до мене дорогою до Соснівки. Звідти знову надійшов сигнал SOS. Роман каже: або в сиротинці справді щось негаразд і хтось намагається в такий спосіб бити на сполох, або ж якийсь капосний анонім просто заповзявся насолити директорці і добряче поморочити голову редакції.

Минулого разу бабусю-інформаторку так і не вдалося відшукати, а в сиротинці запевнили, що нічого надзвичайного там не сталося: ввечері діти подивилися «Вія», трохи перехвилювалися, а тоді ще й одне одному страху нагнали містичними страшилками — їх же хлібом не годуй, тільки дай послухати історії, що заморожують кров у жилах, особливо коли вимкнуто світло. От і нарозказувалися, і наслухалися. Найбільш вразливі так і не змогли заснути, а вранці щось не поділили в їдальні, і почалося: в когось сльози, а в когось — агресія на межі психозу. Вихованці, чиї прізвища згадувалися в листі, зокрема й «онук», у якого взагалі не виявилося бабусі, справді побували в лікарні, але хутко повернулися і навіть не пам’ятали, як і чому туди потрапили.

У лютому Роман повірив директорці на слово і не став докопуватися. Може, ще й тому, що тоді він більше цікавився мною, ніж чиїмись проблемами, — наш медовий тиждень у «хрущовці» Варвари Петрівни пролетів як одна мить. Тепер він сумнівається: а що, як директорка просто не хотіла виносити з хати сміття і напустила йому туману в очі? Бо зазвичай так і буває: аби врятувати начальницьку честь, керівні пані та пани й не на таке здатні.

Цього разу в листі до редакції та сама Катерина Василівна повідомляла, що за останній рік вихованці сто двадцять сім разів утікали з дитбудинку. Хм, яка точність, яка поінформованість. Вражає? Ще б пак! Чому діти втікають? Хай це з’ясують працівники редакції, для того в ній і створено спеціальний відділ. Вона ж, небайдужа до дитячих доль людина, може тільки підказати, як вийти на потрібну стежку. По-перше, певній групі дітей дають якісь невідомі препарати, по-друге, цю групу постійно контролює приїжджий лікар, по-третє, саме з цими дітьми найчастіше трапляються всілякі неприємності, в тому числі нервові зриви та втечі. Хіба цієї підказки мало, щоб розібратися, що й до чого?

— Не бабуся, а радистка Кет, що разом зі штандартенфюрером Штірліцом окопалася в самому лігві ворога і посилає свої шифровки морзянкою, — жартує Роман. — Ну чого б цій конспіраторці не вийти з підпілля і не розказати все?

Роман повернувся за два дні, трохи стривожений і спантеличений: пані інтуїція вперто нашіптує йому, що в листі — не вигадка. Але як підтвердити факти, коли в дитбудинку їх одноголосно заперечують? А питання дуже специфічне — тут би не наламати дров. Треба буде проконсультуватися в Києві зі спеціалістами, посидіти в бібліотеці й архіві, поспостерігати. Такі матеріали поспіхом не пишуть.

Він приїхав після мого випускного. Знову кілька днів пропадав у Соснівці. Зателефонував звідти: чи не було в мене сестрички? Ні? Ну, може, прийомної? Може, мої батьки вдочерили когось? Коли я відповіла, що ні, полегшено зітхнув. Чи це мені здалося?

Зустрічаємося на нашій алеї в парку, біля атракціонів. Від бузкового цвіту вже й сліду не зосталося, в побілілих кронах лип бенкетують бджоли, клумби палахкотять червоними сальвіями. Ми перестрибуємо через металевий парканчик і вмощуємося на дерев’яному сидінні каруселі «Ромашка». Цілуємося, а потім просто сидимо, пригорнувшись одне до одного.

— Цікаво, — каже Роман, — на якому атракціоні ти найбільше любила кататися в дитинстві?

— Мабуть, на всіх, — сміюся. — Я ж така, терпіти не можу одноманітності.

— Значить, була великою непосидою. Тобто я хотів сказати маленькою, але непосидючою. Покажеш дитячі фото?

Пояснюю, що після маминої смерті тато кудись заховав її портрет і всі сімейні знімки.

— Як це — заховав? Хіба вони належать тільки йому? Це ж і твоя пам’ять. І взагалі, сховати таку симпатичну мармизку… Це неправильно. Я хочу бачити! Хочу бачити маленьку непосиду! Хочу! Хочу! Хо-чу!

— Я тебе вже ревную до неї.

— Не треба — я буду кохати вас обох.

— Багатоженець….

— Тільки дво… — він треться носом об моє плече.

Згадую про світлину в шухляді татового кабінету. Метикую: до закінчення робочого дня ще години дві — поки тато приїде, ми встигнемо і кави випити, і фотку подивитися. Їдемо до мене додому. Вмикаю телевізор у великій кімнаті і прошу Романа почекати. Він розгортає газету, куплену на тролейбусній зупинці, і вмощується на дивані.

Так і знала: татів кабінет замкнений. Але я давно навчилася його відчиняти. Висовую зі стола шухляду — там, як завжди, нічого, крім однієї фотографії. Чоловік, світлоокий, світлобровий, із чималими залисинами, жінка, вродлива брюнетка з розкішним волоссям, і маленька дівчинка уважно дивляться на мене, ніби хочуть щось сказати. Може, те, що їм набридло перебувати в цій схованці? Що вони хотіли б опинитися на столі, де світлина з ними стояла колись? Проводжу пальцем по білому бантові на чорнявій голові, зітхаю, зачиняю двері і притискаю рамку зі знімком до грудей. Треба ще зайти на кухню, заварити каву.