Зупиняюся посеред алейки, звідки видно весь будинок. Першої ночі, коли ми тільки приїхали, він здався мені височезним і дуже похмурим. Насправді дім не такий уже високий і зовсім не похмурий. Стіни з червоної цегли закінчуються під дахом рельєфним рядочком, що оперізує будинок по всьому периметру, віконні рами не зовсім білі — ледь-ледь рожевуваті, навколо вікна на другому поверсі — також рельєфний узор, але не з цеглин, а з мозаїчної плитки. Тільки дах — чорний, ґонтовий, і комин чи то з чорних цеглин, чи пофарбований на чорно. Власне, дім навіть не дво-, а півтораповерховий.

Моя кімната нагорі, он за тим круглим, як ілюмінатор, причілковим вікном. На світанку я нічого в ньому не побачила — тільки густу стіну туману, що повільно перекочувався мимо вікна, як морські хвилі. Я навіть уявила себе на підводному судні капітана Немо, десь в океанських глибинах. А потім туман почав розсіюватися і в потаємний ілюмінатор зазирнула гілка розлогої липи, за липою показався сад, а вже за ним сяйнуло невелике озеро. На озері плавали кілька рябих диких качок, потім до них прилетіли два селезні. Отже, поруч із будинком є озеро.

Пробираюся через сад до загорожі — за нею видніється пологий берег, що збігає від садка до сірої поверхні озера. Трава на ньому тільки пробивається, а квіточки мати-й-мачухи вже жовтіють, та так яскраво і свіжо, ніби щойно запалені свічечки. Ліворуч від садка — кілька одноповерхових особняків, а праворуч — п’ятиповерхівка, мабуть, нещодавно збудована, бо стіни ще сяють новою лицювальною плиткою, а на вікнах видно білі сліди від побілки всередині будинку.

Мені хочеться до озера, хочеться ближче подивитися на качок. Але Борис Маркович попередив, щоб я без дозволу поки не виходила за межі садиби: «Ще буде час находитися». Боюся бути неслухняною. Страшенно боюся. Зітхаю, чимчикую додому і підіймаюся сходами нагору.

— Їсти будеш? — гукає з-під сходів Ядвіга.

Запитання пролітає мимо мене — в дитбудинку я звикла до наказів, а не до запитань.

— Іринко! Я ж тебе запитую — їсти будеш? — повторює Ядвіга.

— Буду, — опам’ятовуюся.

Звертання «Іринко» робить Ядвігу трохи доступнішою і теплішою.

— Тоді мий руки й іди на кухню.

Ядвіга готує омлет, підсмажує грінки, ставить на стіл полумисок із квашеними огірками і чашки для чаю. А я думала, що така розкішна пані їсть самі марципани і п’є напій богів — амброзію.

— Борис Маркович сьогодні не приїде ночувати, його запросили на якусь нараду чи консиліум. Щось таке… Що тобі зготувати на обід і вечерю? — запитує Ядвіга.

— Що собі, те й мені, — відповідаю згідливо.

Господи! Та я буду сиру картоплю гризти, аби тільки вона отак зі мною говорила і називала Іринкою!

— Тобі не можна те, що мені, — усміхається Ядвіга. — Ти ж іще дитина. А дітям потрібна здорова і поживна їжа. Як щодо гречаної каші з куркою на обід і сирників зі сметаною на вечерю?

— Згода, — кажу і дивуюся тому, що тут є гречка. Бо нам казали, що гречки ніде немає, тому що на неї з року в рік чомусь неврожай, тож у нашій гречкосійній країні всі змушені їсти тільки картоплю, перловку та макарони.

Після обіду хапаюся за брудний посуд, але Ядвіга проганяє мене з кухні.

— Тебе ж не мийницею посуду сюди взяли. Ще намиєшся за своє життя. Відпочивай, поки канікули, бо після них твоя лафа закінчиться — Борис Маркович хоче тебе ще й до музичної школи записати.

А після вечері Ядвіга йде до спальні. Пропонує лягти сьогодні трохи раніше і попереджає: не турбувати її під жодним приводом, а якщо зателефонує Борис Маркович — а він обов’язково зателефонує! — сказати, що в неї дуже розболілася голова, вона випила ліки, лягла і просила не будити.

Вибираю в шафі книжку про тварин і йду нагору. У книжці багато гарних малюнків, але мало тексту, і я «проковтую» її за півгодини. Спускатися ще раз за іншою книжкою боюся — борони Боже, потурбую Ядвігу. Бібліотека, що під моєю кімнатою, — свого роду передпокій. Точніше, це і є передпокій, двері з якого ведуть до великої кімнати, спальні та кабінету Бориса Марковича. Зазвичай він так довго сидить у кабінеті, що й спить там, каже: це, щоб не тривожити Ядвігу. Мені трохи дивно, що Борис Маркович так засиджується і не поспішає до такої гарної жінки на таке розкішне ліжко.

Спати мені ще не хочеться: поки не прийде час дитбудинівського «відбою», все одно не засну. Вмощуюся біля круглого ілюмінатора і дивлюся на озеро. Восьмеро руденьких диких качок і два селезні повсідалися на колоді, що застрягла біля очерету, і не ворухнуться. Якби не бачила, як вони плавають, подумала б, що це вирізьблені чи виліплені кимось фігурки. На осокорі, що росте трохи далі від води, сидять ворони — висока крона буквально обліплена чорними нічліжниками.

Раптом у дворі щось тихо диркає. Ніби хтось увімкнув електродриль і зразу ж вимкнув. За мить звук повторюється. Та це ж машина! Авжеж, машина. Може, Борис Маркович несподівано повернувся? Кидаюся до вікна. З мурованого гаража, що тулиться до бічної стіни будинку, виїжджає невеличка, схожа на жука, зелена автівка. Я ще не бачила такої ліліпутки, — мабуть, у ній може поміститися тільки двоє людей. Автівка зупиняється, з неї з’являється Ядвіга, відчиняє браму, перекочує за неї зелену «кузьку», знову виходить з машинки, зачиняє за собою браму і їде геть.

Тієї ж миті у великій кімнаті дзеленчить телефон. Я збігаю вниз і злякано зупиняюся. Якщо це Борис Маркович, то що мені робити? Що казати? Скажу правду — видам Ядвігу, повторю те, що вона наказала, — збрешу Борисові Марковичу.

Це й справді він.

— А чого Ядзя не підійшла? — запитує стримано.

— У неї дуже розболілася голова, — відповідаю.

— Хай прийме кофальгін, — каже він і полегшено зітхає.

Чи мені здалося, що полегшено? Бо хіба можна зітхати полегшено, коли в рідної людини щось болить? А якщо він дізнається, що я збрехала? Але ж хіба я збрехала? Ні! В Ядвіги, мабуть, справді болить голова. А про те, де вона зараз зі своєю болящою головою — у спальні чи в дорозі, — він не запитав, а я й не сказала.

І все ж мені чомусь прикро. Дуже прикро, що втаїла правду, прикро, що Ядвіга так обдурює Бориса Марковича. До прикрості додається неприязнь: така вишукана, випещена пані і така лицемірка! Як же їй не соромно?! Живе в гарному будинку, одягається, як справжня королева, і обдурює того, хто для неї так старається.

«Кузька» прикотилася додому десь опівночі. Мені було незвично і лячно самій у великому будинку, і я ніяк не могла заснути. Тож тільки-но почула скрип воріт — знову кинулася до вікна.

Ядвіга ставить авто в гараж, але сама прямує не до будинку, а в сад. Доріжка — навпроти мого вікна-ілюмінатора на другому поверсі, тож мені добре видно, як вона ходить нею: нервово, іноді зриваючись на біг. Потім звертає на бокову стежку, заходить в альтанку, сідає на лавочку, спирається ліктями на столик, обхоплює голову руками. Її плечі в розкішному демісезонному пальті здригаються. Ядвіга плаче? Але чого їй плакати? Може, той, до кого вона їздила, образив? А може, зовсім не прийшов на побачення?

І хай не приходить. Хай не приходить! Навіщо він їй? Ну навіщо? В Ядвіги ж є Борис Маркович, який так її любить. А тепер ще й я. І я також намагаюся її полюбити. Та що там намагаюся? Уже люблю! Але поки не можу зрозуміти. А щоб любити, треба розуміти.

Вранці забула випити ліки. Борис Маркович завжди нагадує мені, але сьогодні його немає, а Ядвіга, мабуть, і не помітила моєї забудькуватості. Хутко ковтаю пігулку, запиваю водою з чайника й іду до бібліотеки. Шукаю якусь фантастичну книжку, будь-яку: завтра треба розказати на позакласному читанні.

Фантастику я не дуже люблю, але якщо це домашнє завдання… Ядвіга радить американського фантаста Айзека Азімова — ну дуже цікаво, вона зовсім недавно купила збірку його повістей та оповідань і «проковтнула» їх буквально за два дні. «Можеш прочитати «Я, робот» або «Марсіанський шлях», чи ще щось із оповідань — вони невеликі, до вечора подужаєш. Шукай у шафі з іноземною літературою».