А от я не впевнена. Дивлюся на жінку, яка випускає тонким, ніби виточеним з білого мармуру, носом дим і байдуже поглядає у вікно. Здається, вона навіть не чує, про що говорить її чоловік. Чи не хоче чути? А може, я їй зовсім не сподобалася?

Мені страшенно хочеться вирватися з дитбудинку, жити у власному домі. Але чи хочу я такої мами? Ні! В мене була своя, найдобріша, найкраща у світі. Її ніхто не може замінити. Тим більш, ця жінка, така розкішна і холодна, байдужа та неприступна, як Снігова королева. Хм… Жінка доктора Сніга — Снігова королева… Але чи можна про це казати? Що, як доктор Сніг раптом розгнівається? Що, як директриса Лариса потім лаятиме, що я невихована і дурна селючка?

— Тобі дуже пощастило, Христич, — каже директриса, ніби прочитавши мої думки. — Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, дорога моя! Борис Маркович і Ядвіга Михайлівна — такі люди, такі люди… І вони хочуть взяти тебе у свою сім’ю. Саме тебе! Розумієш, що це означає? Ти будеш мати свій дім, будеш навчатися у кращій школі, в тебе буде свій одяг, книжки. Можливо, тебе навіть удочерять. Звісно ж, не зразу, але якщо ти гарно себе зарекомендуєш… Правда ж, Борисе Марковичу?

— А Дана? — кричу злякано.

— До чого тут Дана? — брови директриси Лариси лізуть на лоб. — До чого тут Дана?! Латник тобі не сестра і навіть не далека родичка. Ми не зобов’язані… І взагалі… Може, хтось і її захоче забрати. Колись…

— Не думаю, — тихо, майже нечутно шепоче доктор Сніг. — Там така ситуація…

— Я її не покину! — кажу вперто і відважно дивлюся в палаючі гнівом очі директриси.

— Ну-ну, заспокойся. Заспокойся і подумай, дівчинко! — бере мене за руку доктор Сніг. — Ми ж тебе не підганяємо, нікуди не квапимо. Ти добре подумай. Ми ж із тобою майже друзі. Хіба ні?

Ядвіга мовчить і дивиться у вікно. Вона не тут, не в кабінеті директриси. З тонкої сигарети на кремову спідницю падає попіл. «Невже їй не шкода такої дорогої спідниці? — думаю. — А раптом іскринка пропалить дірку?»

Вони від’їжджають увечері. Ми з Даною не можемо заснути до півночі. Дана плаче. Я запевняю, що ніколи-ніколи її не покину. Ніколи й нізащо! Ми завжди будемо разом, навіть коли станемо зовсім дорослими. Влаштуємося на одну роботу, будемо жити в одній квартирі. Тож хай або удочеряють нас обох, або беруть собі якусь іншу дівчинку з дитбудинку.

— Клянешся? — обнімає мене Дана.

— Клянуся! — кажу гаряче.

— А давай, Ірис, поклянемося на крові!

— Як це? — дивуюся.

— Треба надрізати долоні, стулити їх, щоб змішалася кров, і промовити клятву.

Дістаю з шухляди бритву для підстругування олівців, роблю надріз біля зап’ястя і передаю лезо Дані. Дана робить те саме. Кров цибенить із наших порізів, але ми не відчуваємо болю. Прикладаємо руки — надріз до надрізу, змішуємо кров’яні цівки й урочисто обіцяємо ніколи не зраджувати нашу дружбу й довіку не розлучатися. Тепер ми сестри по крові й ніколи-ніколи не залишимо одна одну — ні в радості, ні в горі.

Наприкінці березня — як новий сніг на наші голови: Дану збираються перевести в інший дитбудинок.

— Чому? — плаче Дана. — Тут же зі мною нічого не трапилося! Тут же все добре! І я нікому нічого не розказувала!

— Поїдеш у спеціальний заклад, для таких, як ти, — спокійно відповідає директриса Лариса.

Прошу і мене перевести разом із Даною. Директриса ніби й не чує, наказує Дані збирати речі. Дана заявляє, що нікуди не поїде, в неї починається істерика. Груня робить їй укол, збирає у валізку Данин одяг. Дана покірно виходить, іде до машини «швидкої допомоги», що має перевезти її в інший притулок. Мене зачиняють у кімнаті. Спостерігаю за тим, як Дану садять у машину. Коли «швидка» рушає, вистрибую з другого поверху у вікно. Але машина вже минає ворота. Кидаюся за нею, біжу, поки стає сил. А коли видихаюся — падаю на врешті нагріту весняним сонцем землю. «Це ж так колись бігли за мною Грицик і Клаповух, — думаю. — Бідний, біднесенький мій песик! Може, я також помру від розлуки, як і він».

Наступного тижня приїжджають доктор Сніг і Ядвіга, щоб забрати мене до себе. Дани немає, і тепер мені все байдуже.

На мене звалилося стільки волі, що я не знаю, куди її подіти. Моє переселення припало на перший день весняних канікул. Борис Маркович запевняє, що за тиждень влаштує мене у пристойну школу. Так і каже: у пристойну. Досі я не підозрювала, що школи діляться на пристойні і непристойні.

А зараз уроків немає. Немає і «підйому» з «відбоєм», штовхань у довжелезній черзі до туалетів і умивальників, маршування колоною через двір із викрикуванням речівок. Немає суворої сантрійки, що при вході до їдальні змушує показувати руки — миті чи немиті. І навіть якщо ти їх не просто мила, а ще й пемзою терла, але комусь із сантрійки здасться, що вони брудні, — іди гуляй голодна, сніданок чи обід не для тебе, нечупари. Також немає чергувань у їдальні, миття посуду на кухні. Не треба ховатися від пришелепуватих старшаків, утікати від дошкульних насмішок, підніжок і штурханів у спину, запотиличників і щиглів у лоб.

Я в іншому світі, де хоч цілий день можна дивитися телевізор, читати цікаві книжки, гуляти доріжками в саду, що тільки-но почав розпускатися, або ж гойдатися на гойдалці, прилаштованій до залізної поперечини під дротяною аркою, обвитою виноградом. Зараз на арці видно тільки руде ажурне плетиво міцної, хоч іще голої виноградної лози. А от улітку арка, вочевидь, перетворюється на зелений тунель, так густо обплетений зеленими пагонами та листям, що крізь нього не може пробитися жоден сонячний промінь. У такому затінку, мабуть, дуже приємно пересиджувати спекотні дні. Все це так несподівано мені дісталося, що я досі не можу повірити в його реальність.

Вибираю друге і третє: книжки і сад. Гойдалка — для малих. У нас у дитбудинку також була гойдалка, хоч і не така гарна та зручна: саморобна, дерев’яне сідельце на довгих мотузках, але на ній хіба першачки гойдалися. Цікаво, а для кого тут встановили таку дорогу гойдалку? Може, у Сніжницьких колись була дитина? А може, доктор Сніг повісив її для своєї Ядвіги? В усякому разі, її приготували не для мене — вона тут давненько, бо на металевій конструкції, фарбованій на блакитно, подекуди видно плямки ерозії, скоро іржа поповзе далі. Ні, зовсім не маю бажання гойдатися.

А от подивитися телевізор я, звичайно, не відмовилася б. Він такий великий і гарний, не те що сірий ящичок із замацаним екраном у дитбудинку. Тільки ж телевізор у великій кімнаті, а я не насмілююся туди зайти. І не наважуся, бо там, на широкому дивані з високою спинкою, оббитому зеленим оксамитом у тонку золотаву смужку, зараз сидить Ядвіга. Вранці я випадково почула, як вона запитала Бориса Марковича: «До чого цей черговий вибрик? Навіщо ти взяв цю дівчинку? Навіщо?!» А він: «Щоб тобі було веселіше, серденько. Ти ж увесь час одна й одна. До того ж ти сама бачиш, як вона схожа на нашу…» Але Ядвіга не дала йому договорити: «Від цієї схожості мені ще більше болить!»

Щоб було веселіше… Дивний доктор Сніг. Звідки мені знати, як її розвеселити? Розважатися я могла тільки з Даною, а тепер мені без неї дуже сумно, так сумно, що аж плакати хочеться. До того ж я трохи побоююсь Ядвіги. Вона така вишукана і… замкнута, ніби й не помічає мене. Ні, Ядвіга ніколи мене не полюбить. Ніколи і нізащо, бо я їй зразу не сподобалася. І чому Борис Маркович вибрав для неї саме мене?

Книжку почитаю трохи пізніше, а зараз — у сад. Він не дуже великий, але чого тільки тут немає! Яблуні, груші, сливи, кремезний горіх, що кроною накрив альтанку з різьбленим дашком. А ще: кущі смородини та малини, бузок із набряклими китицями, вже готовими до цвітіння… Навколо дерев і кущів — вічнозелений живопліт, а за ним — туго натягнута металева сітка огорожі, пофарбована в зелений колір. Сітка тягнеться по всьому периметру двору і збігається до двох боків чорної кованої брами з якимись дивними елементами: на кожній стулці — по трикутному щиту, з-під якого визирає меч. Зверху над щитом — гостре лезо меча, а знизу — руків’я у вигляді зміїної голови. Таку змійку я бачила в медпункті дитбудинку, але там вона звивалася навколо чаші.