Я також хочу подивитися це кіно. Може, хоч на другу половину встигну. Хутенько забігаю в кімнату, хапаю рушник і біжу. Заходжу в наповнену густою парою лазню, відкручую кран і стаю під залізну лійку душу із частково забитими іржею дірочками, намилююся. І тієї ж миті чую чийсь гидкий смішок. Чи мені здалося? Розплющую очі — вони, всі троє. Встигаю тільки скрикнути. Чиясь долоня затуляє мій рот, друга хапає за горло, і мене грубо виштовхують з-під водяних струменів, тягнуть до роздягальні з низькими дерев’яними лавками.

— Мовчи, бо задушу! — погрожує один із трійці і сильніше стискає пальці на моїй шиї.

— Лучче задушена, ніж целка! — гигоче другий.

Мило щипає очі, затекло в рот, але це така дрібниця, порівняно з тим, що мене чекає. З надією дивлюся на двері, та на них залізна защібка. З жахом усвідомлюю, що в лазню не зайде ніхто. Бо навіть якщо хтось побачив, що в «дівчачий» банний день до неї ввірвалися ці придурки, сказати, швидше за все, побоїться — кому хочеться нажити таких ворогів, яких сама директриса обходить боком? З останніх сил намагаюся вирватися, вислизнути з чіпких хлоп’ячих рук, але намарне. Мене щосили кидають на лавку. Глухий біль у потилиці, жовто-фіолетові кола перед очима. Свідомість покидає мене.

І раптом чую гупання у двері, а за ним — відчайдушний пронизливий крик. Хтось лементує, погрожує трьом виродкам тим, що обов’язково розкаже про їхні безчинства і в міліції, і в суді, і в прокуратурі — хай не думають, що їх тут усі бояться. Голос кличе на допомогу дівчат, чергову виховательку, вахтерку і навіть саму директрису.

— Заткни пельку! От сука нарвана! — лається той, що тримає мене за руки.

Другий б’є по голові, що й так розколюється від болю. Третій штовхає коліном у бік. І всі троє біжать до дверей.

— Курва! Ми тебе з-під землі дістанемо! — чую, як уже за дверима погрожують моїй рятівниці.

Ледве підводжуся. Мене б’є пропасниця, підкошуються ноги, і страшенно болить голова. Крізь пару бачу, як до мене біжить Дана, наша новенька. Її тільки місяць тому поселили в нашій кімнаті, вона спить на сусідньому ліжку, ми обидві лікуємося в доктора Сніга, і тільки Дана називає мене Ірис, як колись називала мама.

— Ну чого ти пішла сама? Хіба тебе не попереджали, що митися треба тільки всім разом? І митися, і їсти, і вчитися. Ох, Ірис, Ірис… Добре, що я побачила, як вони ховалися під сходами, — дорікає і подає мені рушник. — Витирайся, бо задубієш.

Але я жбурляю рушник на лавку, біжу під душ, намилюю губку, тру себе так, що мало шкіру не здираю. Треба змити ці гидкі дотики, треба їх позбутися!

— Ненавиджу цей дитбудинок! Ненавиджу! Ненавиджу! — ніяк не можу вгамувати тремтіння, що переходить в істерику.

— Цей? Думаєш, в інших краще? — Дана нарешті накидає рушник мені на плечі, допомагає витертися, пригортає і гладить по голові. — Я вже у третьому, і скрізь те саме. Якби ти знала… Не плач. Не треба. І не кажи нікому, бо ще тебе винною зроблять, скажуть «малолітня курва». А їм нічого не буде. Це життя. Таке гидке… собаче…

Ніхто так і не прибіг на відчайдушний Данин крик. Ніхто! Поглухли? Не захотіли? Чи геть усі, і вихованці, і дорослі, дивляться кіно? Значить, правильно каже Дана: краще мовчати й остерігатися.

Ми йдемо до кімнати. Я тремчу і цокочу зубами. За вікном чути свист і регіт. Дана затягує штору, лягає поруч і міцно обнімає мене. Обоє плачемо. Сльози потроху змивають переляк, заспокоюють, і ми засинаємо. Але ненадовго.

Мені сниться страшний сон: хтось, весь у чорному, простягає до мене руки, волохаті, як лапи тварини, з гострими пазурами, я відчуваю кінчики пазурів на шиї, чую звіриний запах. Прокидаюся з криком і якийсь час не можу зрозуміти, де я і хто біля мене. Дана лякається, хоче бігти за черговою вихователькою. Але я згадую, що в моїй тумбочці лежить заспокійлива пігулка — «на екстрений випадок». Ковтаю її разом зі сльозами і знову падаю на подушку. Вбігають дівчата і зразу ж «відбій» — гасне світло. Все. Спати. Або тихенько лежати і робити вигляд, що спиш. Так і роблю: зачаїлася і прокручую в голові цей день, дякую подумки Дані — добре мати таку подругу, сміливу, рішучу.

Понеділок — день політінформації в школі. Винятків немає навіть для четвертокласників. Цього разу Данина черга готувати для нашого класу огляд політичних подій. Але вона, здається, забула про це. Нагадую: сьогодні неділя, треба піти до бібліотеки, взяти «Зірку» і «Пионерскую правду», вибрати інформацію. Дана мовчить. Я згадую, як дістається від Нелі Миронівни тим, хто погано готується до політінформації. Мені не хочеться, щоб вчителька так репетувала і на Дану. Йду до бібліотеки, беру останні номери газет і приношу до кімнати.

— На, читай.

Дана в крик:

— Не треба! Не треба. Ірис! Забери їх звідси!

Ховається під ковдру. Я торопію. Оце так! Моя відважна Дана, яка не злякалася навіть тих трьох покидьків у лазні, боїться газет, ніби з них мають виповзти якісь страшні зміюки? Але ж це всього-на-всього папір.

— Ти чого? — сідаю до Дани на ліжко, ще сподіваюся, що це якийсь розіграш, артистичний жарт — зараз моя подружка засміється, вискочить з-під ковдри і вмоститься поряд зі мною.

— Нічого, — каже вона тихо. — Бабуся забороняла мені брати газети до рук…

— Забороняла читати?! Чому? — не можу повірити в таку нісенітницю.

— Бо від великого розуму — великі біди. От чому.

— Це неправда! — не витримую я.

— Неправда? — Дана скидає ковдру на підлогу і таки сідає. — Неправда, кажеш? А за що ж тоді моїх маму й тата?.. За що? Аж туди, де білі ведмеді? За газети! За газети…

Не можу повірити в те, що вона говорить. Як можна вислати людей до білих ведмедів за те, що вони читали газети? Мого тата також вислали, але не за газети. Ні, тут щось не те. Обнімаю Дану за плечі. Вона притуляється до мене і мовчить.

— Вони там загинули. Нам написали з табору, що корабель у морі потонув. Той, на якому рибу ловили і зразу переробляли. І вони… обоє… обоє… Бабуся не могла того пережити. Все повторювала: «Нащо ж я її в той університет послала? Нащо вчила? Вона ж у мене одненька, як сонце в небі. Думала, що вивчиться, великою людиною стане. Її ж так усі хвалили, так хвалили… А потім взяли та й убили…» Вона боялася, що й зі мною таке може статися. Казала: «Краще будь, Богданцю, неграмотною, як я, але живою». А мені хіба легко було без мами і тата? Ти ж сама знаєш. А тут ще бабуся… Їй ставало все гірше і гірше. Вибіжить на дорогу і жде, коли поштарка велосипедом буде їхати. Перейме її, вчепиться у сумку і кричить, щоб вона газети викинула, бо від них біда. Кілька разів шпурляла пошту в болото. От поштарка і поскаржилася. Коли мене забирали у притулок, бабуся не хотіла віддавати, кричала, що не мають такого права, на міліціянта накинулася. Не знаю, де вона тепер, що з нею. Мені її так жаль. Хоч вона й була дивною, але дуже любила мене. Тільки вона й любила.

— Я тебе також люблю. Дуже-дуже. І завжди буду любити! — обіцяю.

Готую політінформацію. Кажу Нелі Миронівні, що Богдані в неділю було недобре і вона не змогла. Я не обманюю — Дані справді було дуже зле. Таких, як я і Дана, в цьому дитбудинку чимало. Нас ніби спеціально позвозили сюди з різних притулків. І ми потроху починаємо розуміти, що має на увазі Дада, коли натякає на наші гени.

Ранок затягнутий хмарами, як застояна вода ряскою. Аж не віриться, що десь там, за цим сірим шатром, сяє сонце та синіє небо. Піонервожата у штучній шубці леопардового офарблення і коротких чорних бурках без підборів на ходу обертається обличчям до колони півсонних вихованців, починає енергійно диригувати і бадьоро вигукувати:

— Молодежь страны советов…

Ми, всі в однакових суконних пальтах, шапках-вушанках і черевиках, маршуємо в ногу і мляво, але дружно підхоплюємо:

— Лучезарная, как май!

Не знаю, що означає те дивне слово «лучєзарная», як і не знаю багатьох інших слів із наших речівок. Але це зовсім не обов’язково — знати. Головне — просто повторювати разом із усіма.