— То як ти, Ірис, тут почуваєшся? Не дуже ображають тутешні? — доктор Сніг обертається і знову уважно розглядає мене, ніби поглядом хоче пробратися аж усередину моєї голови. Мені стає трохи моторошно від того погляду.

Голос його рівний, без будь-яких підйомів і спадів, а на обличчі — усмішка. А мене давно ніхто не запитував, як я почуваюся і про що думаю. Тож мені кортить розповісти йому про все. Геть про все! Найперше, звісно ж, про Клаповуха. Бо ніхто не вірить, що мій пес прибігає до мене аж із Ожинки.

Розказую, як мама привезла з міста цуценя — таке маленьке, як моя в’язана жовта рукавичка, як ми з ним гралися, як воно мене захищало і як ми розлучилися.

Доктор Сніг усміхається. О, він мене добре розуміє, дуже добре. В них удома колись також був пес — німецька вівчарка, — якого він страшенно любив. Звали його Шуриком.

— Хіба собак називають людськими іменами? — дивуюся.

— Батько назвав собаку так, як звали його старшого брата, з яким він вічно ворогував, — сміється доктор Сніг. — Старий мій був той іще оригінал! І ду-у-у-же любив випити. Завдяки Шурику не одну пляшку горілки заробив. Як? А ти послухай, от послухай. Вівчарки дуже розумні, одні з найрозумніших собак у світі, а ще вони добре орієнтуються на місцевості.

Поїхав якось мій старий до районного центру, а це за двадцять п’ять кілометрів від села, зайшов до знайомого, почав перед ним вихвалятися: наш Шурик і те вміє, і так може, і служить, і лапу подає, і сховані речі знаходить та приносить, і сліди «читає». Знайомий батька аж загорівся. «Продай, — каже, — собаку». — «Бери. Дві пляшки — і він твій. Тільки зачини десь і постережи, поки я додому доїду, бо він може мене наздогнати». Знайомий не повірив, але про всяк випадок зачинив пса в хаті.

Приїхав батько додому без собаки. Я в сльози: «Де наш Шурик?» А він сміється: «Завтра прибіжить». — «А як не прибіжить?» — «Прибіжить!»

Вранці виходимо з хати — Шурик лежить перед дверима і хвостом помахує. Двадцять п’ять кілометрів пробіг і не заблукав — прийшов прямісінько додому. Потім батько ще не раз такі продажі влаштовував. Я також не раз і не два бився об заклад із хлопцями, і Шурик допомагав мені вигравати. От, який розумний пес був!

— То якби він вас розшукав, якби прибіг здалеку, ви вийшли б до нього? Вийшли б, правда ж? Навіть якби довелося через ворота перелазити? — допитуюся.

— Звичайно, — запевняє мене доктор Сніг. — Собака іноді кращий друг, ніж людина. А друзями треба дорожити.

— От і я до Клаповуха перелізла, коли він прибіг сюди. Бо він теж мій друг, і він єдиний, хто зостався з усієї моєї родини, — зітхаю.

— Коли саме ти перший раз побачила його тут?

Розповідаю про те, як уперше вгледіла Клаповуха біля воріт дитбудинку і як наступного разу перелізла через огорожу і пішла за ним вулицею, як бродила засніженим містом, рятувала його від хлопчаків, заходила до магазину хутра, в кафе, як потім собака побіг собі далі, а я залишилася біля ялинки, бо дуже стомилася, так стомилася, що вже зовсім не мала сил іти за ним, як ледь не замерзла між Дідом Морозом і Снігуркою. Міліціянти мене врятували, а от у дитбудинку звинуватили у втечі і зачинили на всю ніч у холодному карцері.

Доктор Сніг терпляче слухає мене і записує щось у картку. Але це інша картка, не та, в якій роблять записи Дада і Груня. Мені здається, що він вірить мені, не те, що директриса Лариса, Дада й виховательки. Йому можна і про жахи, пережиті в карцері, розказати.

Він більш не усміхається, тяжко зітхає.

— Господи, які невігласи! Бідна дівчинка! Біднесенька Ірис! Але ж і ти повинна розуміти, що на світі не один вухатий пес світло-рудої масті. Вже ж немаленька. Кажеш, мама підібрала цуценятко на вулиці і привезла додому. Але ж деякі собаки так і живуть на вулиці. Вчора я зустрів цілу бродячу зграю. Думаю, що до дитбудинку також приходить бездомний пес. А тобі просто дуже хотілося на волю, тому ти й утекла. Нібито за Клаповухом пішла. Це — твоє підсвідоме рішення, дорогенька. Собака — тільки привід. Скільки ж ти пережила! Ну не хвилюйся — все буде добре. Тільки в майбутньому спочатку думай, що робиш. Я Груні залишу пігулочки, продовжуй їх акуратненько пити — раз на добу. І не дуже ділися з іншими тим, що з тобою відбувається. Люди не завжди розуміють, точніше — далеко не завжди намагаються зрозуміти. Але я буду навідуватися. І тоді ти зможеш говорити зі мною про все.

Уже біля дверей чую, як доктор Сніг тарабанить пальцями по столу і повторює моє ім’я. «Ірис! Ірис! Недарма! Це знак!» Ну яким таким знаком може бути моє ім’я? А доктор Сніг розумний. Авжеж, до дитбудинку міг приходити інший собака, просто дуже схожий на мого. Може, я справді блукала містом за нічийним бродячим псом. Блукала, бо хотіла вирватися на волю. Бо інші поїхали до рідних, а я залишилася сама в кімнаті і на Різдво хотіла побачити хоча б Клаповуха.

Отже, це був не Клаповух. Але як той пес міг опинитися в комірчині? Як він туди пробрався? Я ж не тільки його бачила, а й чула його запах. А може, я вже була хвора? Може, мене з температурою зачинили в карцері? Ніхто ж навіть не запитав, як я почуваюся після цілоденного блукання та сидіння між Дідом Морозом і Снігуркою. Тільки сварили, сварили, сварили…

Вони почали діставати мене з перших днів: три нерозлучні старшаки, завжди розхристані, задерикуваті, нестримні, як ртуть, і липучі, як смола. Переймають і у школі, і в їдальні, і в дворі. Один підніжку ставить, другий ззаду штовхає, а третій збоку регоче, чи двоє тримають за руки, а третій жабу в кишеню або й за пазуху пхає, а іншим разом утрьох із усіх боків водою обливають або сніжками шпурляють, женучи аж до спального корпусу… Бачиш в їдальні на своєму столі пиріжок — хутчіш запихай до рота, бо видеруть і крихти не залишать. Дали тобі яблуко на полуденок — ховай і ходу з їдальні, бо й надкусити не встигнеш — заберуть. І не думай рюмсати чи скаржитися комусь — собі гірше. Тут б’ють і плакати не дають.

Від них за кілометр несе дешевими цигарками, брудними словами та явною небезпекою. Втеч на їхньому рахунку не менше, ніж у всіх інших сиріт разом узятих. Але директриса Лариса ніколи не дорікає їм «ходками на волю», навіть не нагадує. І на матюки, паління та всілякі витівки чомусь дивиться крізь пальці.

Дівчата кажуть — боїться. «А що ви думаєте? Якби ж то один, а їх троє. А вона теж людина, та ще й жінка. А вони, як виростуть і будуть жити в цьому місті, — перейдуть колись дорогу…» Може, справді директриса, яка якнайсуворіше карає всіх саме за втечі, рада була б, аби вони пішли звідси і ніколи більше не повернулися: втопилися в річці, провалилися крізь землю чи просто поїхали світ за очі. Якими б комісіями та перевірками це потім не обернулося, для неї було б краще, ніж є.

Та втікали хлопці, мабуть, недалеко, бо міліція щонайбільше за тиждень знаходила і повертала їх назад — обдертих, прокурених, в якомусь лахмітті замість дитбудинівського одягу. Разом із ними міліціянти привозили довгий перелік гріхів, що їх хлопці встигали вчинити. Розмовляти з ними, настановляти на шлях істини директриса Лариса і не думала — забагато честі для трьох «пришелепуватих бовдурів». Їй залишалося тільки одне: терпляче чекати випускного, щоб хутчіше спекатися цього потрійного лиха. А чекати було недовго: після восьмого класу трійцю випхають у профтехучилище, що взяло шефство над дитбудинком. Там із норовливих вихованців притулку намагатимуться зробити слюсарів, сантехніків або будівельників. Але до останнього дзвоника ще чотири місяці, а мені з ними щодня зустрічатися. І при кожній зустрічі в мене тремтять коліна та цокотять зуби.

За графіком, п’ятниця — «дівчачий» банний день. Я після уроків чергувала в їдальні. Поки повитирала столи, поскидала у відро залишки їжі з тарілок, допомогла помити посуд, — дівчата вже побанилися, перевдягнулися та й побігли в «червону» кімнату дивитися «Людину-амфібію».