— Намилюйся добре! І три себе мочалкою! Не лінуйся! — командує і поклацує великими ножицями.

Навіщо їй ножиці? Що вона має різати?

Витираюся рушником, від якого дуже чути хлоркою, і вже збираюся одягатися. Але жінка каже, щоб я не поспішала: спочатку вона проведе «санітарію» з моєю головою, бо ще бракувало розвести тут воші, та й хто буде морочитися з розчісуванням і заплітанням моїх «патлів».

Ножиці клацають уже наді мною, а на підлогу падає моє волосся. Темні пасемця скручуються кільцями. Поки я, коротко пострижена, одягаюся в казенний одяг, жінка змітає їх віником, збирає на совок і викидає у смітник. Мені так шкода кучериків, що сльози мимоволі течуть із очей.

— Не нюняй! — каже жінка. — Тільки б тої біди, що коси. Вони хутко відростають, їх ще тут стригти — не перестригти.

У спальні нас восьмеро. Після відбою в усьому спальному корпусі вимикають світло. Це сигнал, що пора спати. Надворі ще не зовсім темно, сон не береться. Дівчата прикидаються, що сплять, але за кілька хвилин починають вовтузитися. Одна дістає з-під подушки сухарі і гризе їх так, що на всю кімнату чутно. Інша зривається з ліжка і шпурляє в неї подушкою.

— Щуриха! Щуриха паршива! Не гризи! Знов накрала сухарів у їдальні? — кричить та, що кинула подушку. — Настя-трясця ненажера — полюбила офіцера! Я тобі зараз твої гризаки повибиваю! А завтра розкажу директрисі, яка ти злодійка…

Звук гризіння стихає. Тепер дві подушки летять по тій самій траєкторії, але вже у зворотний бік.

— Донощиця! Підлизниця! Дурнувата Олька — в язикові колька!

Хтось стає на захист Насті, яка сьогодні чергувала в їдальні і запаслася сухарями:

— От будеш ти, Олько, чергувати, то хіба не сховаєш собі щось? А за доноси можна і в морду получити.

Але більшість дівчат підтримує «донощицю», і не тому, що красти погано чи так «весь дєтдом без сухарів зостанеться і з чим тоді чай пити?», а через те, що від того Настиного гризіння в них самих слина в рот набігає і шлунки зводить.

У спальні вже суцільний гармидер. У повітрі літає пір’я з розірваної подушки. Хтось когось б’є, тягаючи за коротке волосся, хтось плаче. У хвилину, коли битва сягає апогею, спалахує лампа і на порозі постає чергова вихователька.

Вранці ми залишаємося без сніданку. Всі восьмеро. Такий закон покарання: один за всіх, усі за одного. Але наступний вечір також не обіцяє миру. Настя й Олька метають одна в одну такі блискавки, що в повітрі пахне грозою. Зрештою вихователька помічає ті постріли очима і переселяє Настю в іншу спальню. Олька залишається з нами.

У класі нас тридцять двоє. Всі дівчатка однаково пострижені, хлопчики також, але більш коротко, всі в однакових піджаках і черевиках. Дехто ще й читати добре не вміє, вимовляє слова по складах, як першачок. Дехто таблички множення не знає. І це в дев’ять років! Мені нудно їх слухати й ніскілечки нецікаво сидіти на таких уроках. По правді, я на них нічого нового не навчуся. Поки вчителька змушує читати і рахувати «відсталих», сиджу й думаю про маму і тата, про братика, якого ми навіть не встигли назвати, про бабусю Ганну та дідуся Платона, якого я ніколи не бачила. Думаю про Ожинку. І чого наше село так назвали? Може, таку назву дав йому сам Бог? Глянув із неба, побачив, що воно схоже на ягоду ожини, і сказав: «Ожинка». А може, тому його так назвали, що в лісах навколо села росте багато ожин? Цікаво, а як там мій Клаповух? Чи ще тужить за мною? Чи вже забув? Чи годує його Грицик? От би хоч разочок побачити свого Клаповушка!

Ми таки побачилися. Це сталося перед Новим роком. Я вийшла з притулку, глянула на ворота й обімліла. Навпроти, по той бік дороги, непорушно сидів Клаповух. Він мовчки дивився на мене. На тлі снігу, оповитого присмерком, аж світилася його рудувато-кавова шерсть. Я тихо покликала Клаповуха. Він не озвався і не ворухнувся. Тоді я закричала на весь двір. Але він тільки дивився — сумно і докірливо, ніби хотів сказати: «Навіщо ти покинула мене самого?»

Тоді я полізла на ворота, щоб вибратися з території дитбудинку. На бетонній стіні, що оперізує двір, немає жодного виступу, а на воротах можна зачепитися ногами за поперечки. Хтось із дітей сказав черговій виховательці. Вона прибігла і стягла мене. Я просила її відчинити ворота хоча б на одну-єдину хвилинку, бо там сидить мій песик, мій Клаповух, він же стільки пробіг від села аж сюди, щоб мене побачити. Вихователька сказала, що ніякого собаки там немає, а я або брехуха, або з бзиком у голові, але тоді мені місце в дурдомі.

Наступного дня я отримала лист від Грицика. Він написав, що директор школи дав йому адресу притулку і сказав, що добре було б привітати мене з Новим роком. Грицик дуже зрадів, бо давно хотів написати, але не знав куди. Його мама навіть до голови сільради ходила, але той сказав, щоб відчепилася і не шукала біду на свою голову. Бо Шкалик уже розказав, де треба, про мого тата, що він буцімто втік із тюрми, добрався додому і що це його вистежили в лісі. А якщо тато такий, то, значить, і я — ненадійний елемент, бо ж яблуко від яблуні недалеко котиться, а як і відкотиться, то хоч корінчиком обернеться.

На нашій вулиці всі живі і здорові, чого й мені бажають. От тільки Клаповух уже на тому світі — його не стало невдовзі після того, як я поїхала. Того дня, коли мене повезли в «бобику», Клаповух мчав слідом аж до Кущівців. Грицик так довго бігти не міг, але він ішов і йшов дорогою, бо знав, що Клаповух десь та й зупиниться і його треба буде забрати додому. Ввечері Грицикова мама принесла Клаповухові їсти, але він нічого не хотів. Не їв ні другого, ні третього дня. Навіть на кроляче м’ясо не дивився.

«…Бабуся каже, що Клаповух помер, бо дуже перетрудився, коли довго біг. Він же раніше ніколи не бігав так далеко від дому. От серце й не витримало. А мама каже, що коли голова кинув Клаповуха через ворота у двір, то щось йому відбив усередині. А я думаю, що він не витерпів розлуки. Я теж тебе люблю. Але я все витерплю і буду жити. А колись, коли ти виростеш і повернешся додому, ми з тобою поженимося.

У вашій хаті тепер буде сільська бібліотека. Але як ти приїдеш, то ми її заберемо. А якщо схочеш, то я тебе заберу до себе. Я вже говорив з мамою, вона каже, що це нормально, коли молодий приводить молоду до своєї хати.

До побачення і бувай здорова!

З новорічним привітом Гриць».

На території дитячого будинку незвично тихо. Розпочалися канікули. Зразу після новорічного ранку та привітань Діда Мороза і Снігурки більшість вихованців покинули свої притулківські кімнати. Когось забрали близькі родичі, когось — далекі, когось — узагалі сьома вода на киселі, але сироті будь-яка увага — за щастя. Наближається Різдво. А на Рождество Христове, як говорила колись бабуся Ганна, найбогоугодніше діло — обігріти сироту.

Думаю про Різдво. У нашому селі будуть колядувати, на Василя — щедрувати та посівати. Потому всіх малих колядників і щедрувальників, які втраплять на очі вчителів, мабуть, знову сваритимуть у школі. Як завжди: біля дошки, перед цілим класом, голосно, проте не дуже сердито. Усі розуміють, що так треба, бо ж директор має відзвітувати про роботу вчителів з атеїстичного виховання. Але в нашій Ожинці більшість сільських педагогів і самі святкують, тільки тихцем, у сімейному колі, далі від чужого ока. А що то, скажіть, були б за господині, якби на таке велике свято не наготували шинки і ковбаски, не наварили холодцю та не напекли пиріжків?! А хіба вчительки не господині? А от у дитбудинку, особливо ж у школі при ньому, навіть говорити про Різдво заборонено. Ніби його ніколи не було, нема й не буде на білому світі. Тож я тільки думаю про нього, але мовчу.

Зате залізну пружину дисципліни, закручену в нашому притулку по саме нікуди, нарешті трохи послаблено. Підйом і відбій, звісно ж, навіть під загрозою атомної війни ніхто не відмінить. Лінійку і зарядку — також. Однак не треба маршувати колоною в ногу через увесь двір: від спального корпусу до школи. Не треба вигукувати дружним хором речівки, що їх кожного дня перед уроками змушує повторювати наша директриса Лариса. Ці речівки, мабуть, нічим з нас не витравити, вони вже не тільки в головах, але й у крові — перекочуються жилами і вистукують, як пульс: «Октябрята — Ленина внучата!», «Пионеры — дети новой эры!», «Кто счастливей всех на свете? Мы, страны советской дети!»…