А два роки тому, такої ж серпневої пори, як і зараз, мама поїхала в місто за покупками — треба було придбати дещо з одягу на осінь, бо я з усього виросла. Мама казала, що я росту як з води, мабуть, справді вдалася в татову родину і не буду такою маленькою, як вона. Повернулася мамуся з пухнастим клубочком — золотаво-рудуватим цуценям. Знайшла його біля ринку і не змогла покинути. Воно було не більше за мою в’язану рукавичку, а вуха звисали аж до землі. Тому ми й назвали його Клаповухом.

Такого песика не було ні в кого. Тітка Калина сказала, що це, певно, якась дуже панська порода, тож користі від такого собаки в господарстві — як із бика молока. Але Клаповух одразу заявив, що не буде дурно хліб їсти, — ще й гавкати добре не навчився, тільки дзеленчав, як дзвіночок, а вже охороняв двір. Коли він підріс, вуха по землі вже не волочилися і не здавалися такими великими. Та він, однак, залишився Клаповухом. Тепер цей собака — вся моя родина, більше в нас нікого немає.

Грицик виймає з кишені складаного ножика і вчить мене, як не дати пропасти добру.

— Треба так-о: порізати яблуко впоперек тонкими кружальцями, щоб у кожному кружальці посередині була дірочка. Але вона обов’язково буде, бо ж усередині яблука, в коробочці, сховані зернятка. Тоді нанизати кружальця на грубу нитку і повісити сушитися на сонці. Потім можна висипати на деко і трохи на плиті чи й у печі потримати — от тобі й сушняк на зиму. Хоч компот вари, хоч кисіль, чи просто запарюй і пиріжки начиняй.

Дивлюся, як Грицик ріже яблука, а вухами ловлю голосне диркання за містком. Ми живемо у присілку, на довгій прямій вулиці, що тягнеться від села аж до лісу. А тому до нас нечасто навідуються машини. Диркання вже перекотилося через місток, від якого й починається присілок. І ось на дорозі з’являється запилюжений сірий «бобик». Він під’їжджає до наших воріт і зупиняється. З нього виходять троє: голова сільради, директор школи та висока жінка з дуже короткою стрижкою, в сірому чоловічому костюмі. Мабуть, та жінка якась начальниця, бо голова поспіхом відчиняє перед нею хвіртку і показує на мене.

— Оце та сама дівчинка.

Жінка підходить ближче.

— Ти Ірина Христич?

Ошелешено дивлюся на її коротку чоловічу стрижку, на костюм із широкими штанями і мовчу.

— Вона, — відповідає замість мене Грицик. — А що таке?

— Мальчік, тебе ніхто не питає, — суворо дивиться на нього жінка і знову до мене: — То ти Ірина Христич?

І чого вона причепилася? Грицик же сказав, що це я. Чи вона «мальчікам» не вірить? Я нарешті киваю.

— Сусанна Кадимівна — представник спеціальної комісії при відділі освіти, вона приїхала, щоб забрати тебе у дєтдом. Ти ж хочеш у дєтдом? — запитує мене голова.

— Ні, — я ховаюся за Грицика.

— Що ж тут питати? — скрушно зітхає голова. — Сирота. Хіба воно знає, що меле. Треба оприділяти.

— Не хоче вона. Хіба не чуєте? — Грицик стискає кулаки. А Клаповух раптом наче з ланцюга зривається — голосно гавкає на гостей і все намагається вхопити Сусанну Кадимівну за сіру штанину.

— Може, хоч речі зберемо? У щось же дівчинці треба буде перевдягнутися, — якось несміливо, ніби провинно пропонує директор школи.

Мені аж дивно, бо в школі він такий суворий і впевнений.

— Там у казьонному ходять, — відрубує жінка. — Дєвочка, йди до машини.

— Хіба в неї немає де жити? — Грицик бере мене за руку. — Подивіться, яка в неї хата. Тут десять людей можуть жити.

— Хата є, але опікуна немає, — знову подає голос директор. — Ми писали до Ірининих родичів, але вони так і не відгукнулися. Чи переїхали кудись, чи не захотіли.

— Я буду опікуном! — заявляє Грицик.

— Ти? — нарешті на суворому обличчі Сусанни Кадимівни з’являється вимучена посмішка, більше схожа на гримасу. — І скільки ж вам років, громадянине опікун?

— Дванадцять… скоро буде, — відповідає Грицик.

— Не заважай, Грицю, не заважай, — чи то наказує, чи просить директор школи і відтягує Грицика вбік. — Тут діло серйозне. Можна сказати, доля людини вирішується. Ти ж розумієш, скоро осінь, а там і зима не за горами. А дівчинку треба і нагодувати, і одягнути, і обігріти. В дитбудинку вона буде доглянута.

— Я буду сам у грубці палити. А готувати Ірис навчиться. Усі дівчата вміють готувати, — переконує Грицик.

Сусанна Кадимівна хапає мене за руку і силоміць тягне до «бобика». Її долоня — наче залізна. Я відчайдушно впираюся. Клаповух гавкає і відважно кидається на мій захист, нарешті хапає представницю спеціальної комісії за штани. Вона кричить, дриґає ногою і послаблює затиск. Вириваюся, нахиляюся до Клаповуха і беру його на руки. Пес радісно скавучить, крутить хвостом і облизує мені обличчя. Цілую його в руду мордочку. Жінка гидливо кривиться і з відразою дивиться на нас.

— Фе-фе-фе! Яке дикунство!

— Без Клаповуха нікуди не поїду! — заявляю.

— Не положено! — сердиться вона. — Не положено брати собаку в приют для дітей!

Але я тільки міцніше притискаю до себе Клаповуха. Чую, як голосно б’ється його серце, бачу, як злякано він дивиться на мене, ніби просить: «Не покидай мене!»

— Та заберіть же цього дурного собаку! — кричить представниця комісії до голови сільради.

— Клаповух не дурний! Він найрозумніший собака на нашій вулиці, а може, і в усьому селі! — сердито дивлюся на жінку з чоловічою стрижкою і притискаю песика до себе.

Але мене ніхто не слухає. Ми виходимо за хвіртку. Біля «бобика» зібралося кілька жінок із вулиці. Тітка Калина витирає фартухом очі і засовує мені під пахву вузлик із пиріжками, каже: «Хоч у дорозі підкріпишся, бо ж, певно, їхати далеко». Хтось тільки співчутливо дивиться. Хтось зітхає: «Отака вона, сирітська доля».

Голова сільради силою нарешті вириває в мене Клаповуха, шпурляє у двір — пес голосно кавкає. Чоловік хутко зачиняє хвіртку, щоб собака не вискочив на дорогу. Мене садять у машину. «Бобик» зриває хмарку куряви і викочується за місток.

Сиджу попереду, біля водія. Троє людей за моїми плечима — наче суворі вартові. Щоразу, коли машина повертає сільською вулицею й у вікно стає видно дорогу позаду, бачу, як нею біжать двоє: Клаповух і Грицик. Потім Грицик відстає від машини, нахиляється і віддихується, а Клаповух усе біжить і біжить, біжить і біжить. На міжрайонній шосейці «бобик» набирає швидкість. Дорога тут пряма, без жодного зигзага, і я вже не бачу свого собаки. Мабуть, ніколи й не побачу. Хоч би Грицик про нього подбав — Клаповух може жити в буді на нашому подвір’ї, а їсть він небагато, можна один раз на день приносити йому щось у мисочку і буде досить.

Я думала, що «дєтдом» — це один дім, хай великий, але один. А за мурованою огорожею, де я опинилася, — кілька будинків. Той, в якому живуть діти, називається спальним корпусом. У другому, в протилежному кінці довгого двору, — школа. А між ними є ще невелика двоповерхова споруда, де знаходяться кабінет директорки, медичний пункт і харчовий блок. Мабуть, це правильно, що їдальня саме там, біля начальства. Бо якби її облаштували у спальному корпусі… Ой, що то було б! Та ми від самих запахів їжі подуріли б.

Усі будівлі стоять на невисокому горбочку, а на схилі, що збігає від нього до видолинку, — старий і доволі запущений садок, в якому хаотично насаджено всього потроху. Дівчата кажуть, що колись цей сад належав якомусь багатому панові, в ньому й досі збереглися піщані доріжки, а поміж кущами, що ближче до огорожі, на початку літа можна надибати трускавки. Ягоди — давно здичавілі, маленькі, мало схожі на полуниці, вони й зачервонітися не встигають, бо на них чигають вже від появи пуп’янків і обривають зеленими — кому пощастить. Зараз кінець літа, трускавок немає, зате поміж липами, висадженими по одному краю саду, із землі вилазять печериці. Настя навіть пробувала їсти їх — сирими.

Моє знайомство з садом відбудеться трохи згодом. Спершу мене відправляють у лазню. Я ще ніколи не була в лазні і не роздягалася перед чужими людьми. Але жінка, яка доправила мене сюди, навіть не думає виходити.