І ось ця поїздка, ця несподівана розповідь, це фото, на якому літня жінка з печальними очима віддалено, ледь-ледь нагадує колишню прославлену театральну приму. Але ж нагадує.

У Даниній душі таке сум’яття, що годі заспокоїтися. Як би Ніна могла тут опинитися? Чому ніколи не подала звістки про себе? Чому назавжди поселилася тут? Вона мусить побачити цю жінку. Мусить.

– Чи не підкажете, як нам пройти до будинку Ніни Певної? – запитала першого ж перехожого біля автобусної зупинки у Перегрьобному.

– А ви хто будете?

Чоловік, до якого звернулася Дана, уважно розглядає її з-під примружених повік, тоді переводить вивчаючий погляд на Арсена і знову на неї.

– Ми?.. Ми просто люди.

– Бачу, що не олені. Але немає у нас такого будинку, шановні просто люди. Немає, щоб мені провалитися! І не було ніколи.

– Як це немає і не було? – дивується Арсен. – Нам же сказали… Нам адресу дали.

– Не знаю, що вам там сказали. Нема і все. Бо Антоніна, прошу зауважити – Антоніна, ніколи не мала тут свого будинку, щоб мені провалитися! Чвертка бараку – ото всі її апартаменти. Як поселили її там ще перед війною, коли привезли етапом по річці, так і живе досі. Я ще пацаном був, коли вона тут появилася.

– Гаразд, – Дана проковтнула тугий клубок, що підкотився до горла. – А барак той де?

– Ідіть до самого кінця вулиці, аж до пустирища, там самі побачите. Палац номер… А, чорт, забув, який номер палацу графині Певної. Коротше кажучи, вишиті фіранки – ото й є вікно Антоніни.

Вулиця справді вивела їх до краю села і обірвалася перед пустирищем. Від неї відбігла вбік вузька дорога з двома рядами продовгуватих перекособочених почорнілих від часу дерев’яних бараків. «Скільки ж їм років, цим архітектурним шедеврам радянсько-репресивного періоду? – з гіркотою подумала Дана. – І всі, як один».

Розшукали потрібний за підказкою перехожого: з-за маленьких квадратиків шибок біліла фіранка з вишитими синіми квітами – чи то барвінком, чи волошками. Зблизька розгледіли – таки волошками. Зайшли у тісні темні сіни. У них рядочком четверо дверей. Отже, справді один барак на чотирьох поселенців. Постукали у двері.

– Заходьте, відчинено, – почувся жіночий голос.

У тісній четвертинці барака – жінка, худенька, сива, в старенькій, праній-перепраній, але елегантно скроєній чорній сукні з білим мереживним комірцем.

– Хто ви?

Насторожено приглядається – так дивляться сліпі або малозрячі.

Дана хоче заговорити і не може. Солоні сльози скапують у спазмоване горло, перекривають дихання.

– Пані Ніно!..

Жінка робить крок назустріч, повертає голову боком до них, відкидає сиве пасмо з правого вуха, ніби намагається вловити ним знайомий звук.

– Цей голос… Чекайте, не говоріть, я маю згадати. Я пам’ятаю, пам’ятаю. У мене чудова пам’ять на голоси. Обличчя можу забути, але голос – ні.

Дана витирає сльози, що котяться і котяться з очей, тихесенько заводить:

– Богдана! Дана Ясницька! Боже ж ти мій! Як? Звідки?

Вона падає у Данині обійми, така зворушена, така розчулена, проводить руками по її обличчю. І тут же відсторонюється. Радість першого пориву заступає тривога і навіть страх. Вочевидь, Ніна злякалася, що Дана опинилася тут не зі своєї волі, що її привезли сюди, як і її колись. Але Дана заспокоює: приїхала сама, потім розкаже, чому і куди саме, а в це село заїхала спеціально, щоб побачитися з нею. Ну як би це вона не приїхала, дізнавшись, що Ніна Певна живе у цих краях.

– Дано, ти співаєш? Ти стала професійною артисткою?

Дана мовчить. Вона знала, що це запитання обов’язково прозвучить. Але так і не могла підготуватися до нього.

– Але чому? Чому ні? – майже кричить Ніна.

– Тому ж, чому й ви…

– Холодно… Боже, як холодно!.. Чи не можете ви, добродію, принести дров? Вони там, за бараком. Зазвичай влітку ми не палимо. Але сьогодні…

Арсен вносить дрова. Вони п’ють чай за крихітним столиком, накритим мереживною скатертиною, ласують варенням із сибірських лісових ягід. Потім Ніна йде до сусідів, просить, щоб прийняли на нічліг Арсена. У неї тільки одне вузеньке ліжко, а готелю в селі немає. Сусідка поступається йому своїм тапчаном, а сама йде до іншої сусідки – у неї такі ж «хороми», як у Ніни.

Дана і Ніна залишаються вдвох. І до ранку так і не лягають спати.

Спочатку забрали Ганну, Олександрову дружину. А за кілька тижнів приїхали за Миколою. Нічого не запитали, нічого не пояснили, наказали збиратися, і то хутко. Ніна зі сльозами кинулася до чоловіка, хотіла обняти.

– Не положено! – пролунало над головою.

– Ну от ми і вернулися з Польщі в рідну Україну, Нінусю! – гірко усміхнувся Микола. – Навіть попрощатися «не положено».

Його вивели з кімнати. Вона пішла слідом. Але знову пролунав різкий окрик:

– Не положено!

Дивилася через вікно, як його вели до «воронка». Його, її Миколу, такого естета, такого гуманіста, такого… Скільки разів він переконував її, що мистецтво виховає справжніх людей і врятує світ, скільки разів повторював, що його театр воскресить Україну. Мабуть, ці людолови, що навіть не дали їм попрощатися, ніколи не ходили до театру і не знають, що означає слово «мистецтво».

Просиділа до ранку на канапі. Може, Микола повернеться? Десь там, у тих темних і таємничих кабінетах, з яких смикають за ниточки історії і де сьогодні вирішуються долі людей, хтось зацікавиться Миколою Певним, здивується, як багато він зробив для української культури, подякує йому за це і відпустить до неї. Бо як же вона без свого Миколи?

Вони не розлучалися майже двадцять років – відтоді, як познайомилися. Завжди були разом – вдома, на сцені, у виснажливах театральних мандрах містами і селами. А тепер вона одна. Їй здається, що в неї забрали половину тіла, половину серця. Лінія розриву болить і кровоточить, думки не слухаються. Боже, яка страшна самотність!

Просиділа так не одну ніч. Поки нарешті не почула стукіт у двері. Схопилася, щоб відчинити і тривожно завмерла. Її чоловік ніколи так не стукав. Ганнуся також не могла так гримати. Навіть не запитувала, хто – все одно увійдуть. Відчинила двері. На порозі – двоє у чорному.

– Щось сталося з моїм чоловіком? – запитала стривожено.

– Разговорчики! – різко сказав один.

– Сталося. Авжеж, сталося. І з вами, громадянко Певна, станеться. За годину зібратися і покинути приміщення.

– Чому?

– Разговорчики!

Тільки тапер вона впізнала: це ж ті самі, що вже були… Навіть не побачила, куди вони вийшли – на кухню, в коридор, взагалі з квартири? Сиділа, наче паралізована, у кріслі і дивилася на портрет Миколи.

– Ну от і мене забирають. Я не знаю, де ти. Ти не знатимеш, де я. Як же ми тепер зустрінемося, любий?

Тоді вона ще не й не здогадувалася, що його вже немає серед живих. Спохопилася, коли за вікном пролунав пронизливий сигнал «воронка». Відкрила валізу, поклала портрет чоловіка, два фотоальбоми, нитки для вишивання, викройки-лекала, які берегла ще з часів навчання на Бестужівських курсах в Одесі, білизну, пару черевичок. Черевички на підборах – вона ж рідко де й бувала поза театром, а в театрі мала тримати марку прими, тож звикла до підборів. У другу валізу поспіхом кинула кілька театральних костюмів. Усе. На порозі постав чорний ангел, нетерпляче поглянув на годинник.

– Ну чого розсілася, як купчиха на базарі? Хутко на вихід! Хутко, кажу!

На станції – величезний натовп людей з валізами і клунками в руках і з малими дітьми на руках. Натовп оточено конвоїрами. Під’їхали ешелони. Всіх повантажили у сорок вагонів. У кожному вагоні страшна тиснява, дитячий плач і невидимий привид страху, страху невідомості. Ешелони чомусь спрямували в обхід Москви, через Тулу, то заганяли їх на якийсь час у тупики, то знову гнали на північ. До Омська їхали кілька тижнів. Звідти їх повезли у Колосівський район, на сільськогосподарські роботи.