У Сургуті чоловіка, з яким домовлявся Арсен, не застали – будинок із забитими віконницями засвідчував, що й не живе він уже тут. Але могила Олесі на околиці міста підправлена, навіть бляшаний дашок над дерев’яним хрестом та металева оградка недавно пофарбовані небесно-блакитною фарбою.

– От і зустрілися, сестричко!

Дана поклала на могилу пучок засушених квітів, висипала з вузлика землю.

– Подарунки тобі з Волині.

Арсен упав на коліна, заплакав.

– Прости мене, Олесю!

Дана ніколи не бачила його таким – з опущеними плечима, похиленою головою. Обняла його, погладила по руці.

– Не треба! Думаєш, їй легко було б бачити твої сльози?

– Якби ти знала, Дано, як я себе картаю за той перехід через кордон, як я все життя караюся… Все життя… Кожного дня. Навіть на фронті не міг забути. Ночами не сплю, згадую, як ми перепливали Збруч, як ховалися в тумані, як ступили на той беріг, де сподівалися побачити справжню Україну… Чому я її не відмовив? Хто напустив на нас того туману? Чого я повірив у нього? Як би гарно ми могли жити з Олесею! Якими б щасливими могли бути! Коли б… Господи! Полетіли, як дурні метелики на вогонь. Вона згоріла, а я зостався з обпаленою душею.

– Не муч себе, Арсене. Ми всі жили, як уміли. І робили, що могли.

Вернулися до сусідів того чоловіка, з яким домовлявся Арсен. Може, вони знають, кому він передоручив догляд за могилою Олесі. Виявилося, знають: внукові своєму, Олегові, – він живе неподалік, на сусідній вулиці. Славний хлопець, недавно одружився, разом з жінкою на консервному заводі працюють. Вона у відділі кадрів, а він чи то майстром, чи заступником начальника цеху. Гарна пара, привітна. Зараз вони, певно, на роботі. Але до заводу постійно автобус курсує – всього п’ять зупинок.

Вирішили не чекати вечора, поїхали на завод. Олег зрадів, наче рідню побачив. Відпросився з роботи – люди за тисячі кілометрів добиралися, треба зустріти як належить. Вдома запросив до столу, а коли почув, що збираються переночувати у готелі, аж образився: хіба у нього в будинку місця немає чи, може, ліжко гірше, як у готелі?

Ввечері приїхала Олегова дружина Валя. Вона співає в заводському ансамблі. Минулого року навіть брали участь в огляді-конкурсі в Ханти-Мансійську. Першого місця не зайняли, але гарно виступили. А перше місце дісталося колективу з Перегрьобного. У ньому одна українка співає, немолода вже, десь під сімдесят, але голос просто неймовірний. Казали, що вона із засланих, нібито до заслання актрисою в справжньому театрі працювала. І вона, і чоловік її.

Данине серце раптом зупинилося, а тоді затріпотіло.

– Як її звати? – запитала.

– Здається, Антоніна. Чи Ніна?

– А прізвище?

Прізвища Валя не запам’ятала – якесь воно незвичне. Але у неї є фотографія – вони на фестивалі сфоткалися гуртом на пам’ять.

Дана глянула і вхопилася за серце, що, здається, вже ладне було вискочити з грудей.

– Як туди їхати?

– Куди? У Ханти-Мансійськ? – здивувалася Валя.

– Ні. У це село чи селище.

– Вранці йде автобус до Октябрьського – це районний центр, він набагато північніше Сургута. А звідти вже недалеко до Перегрьобного.

Дані здавалося, що вона не дочекається ранку.

Перших три роки у передмісті Києва, куди Арсен допоміг їм переселитися, а по суті, втекти і заховатися від переслідувань, Дана жила надією. Сподівалася, що розшукає у столиці Певних, що вони допоможуть їй влаштуватися у театр, стати актрисою. Якою б щасливою вона була, якби знову потрапила на сцену!

Перший рік, коли ще дуже боялася за Юрка і намагалася не привертати уваги до себе і своєї сім’ї, ходила містом і розглядала афіші. Куди б не йшла, куди б не їхала, шукала їх очима, вдивлялася у написи та фотографії. Міркувала: якщо Ніна працює на сцені, то її ім’я обов’язково має десь «засвітитися». Обов’язково! Не може ж така актриса залишитися непоміченою. Але на жодній з афіш – ані словечка, ані натяку на Ніну.

Дана згадала, що брат Миколи Певного був (а може, і зараз ще є) актором театру. Ніна розповідала, що у нього дуже гарний голос, завдяки якому він і потрапив на сцену, хоч мав зовсім іншу освіту. Намагалася згадати, в якому саме театрі працював Олександр, але не могла. Тож вирішила обійти всі – десь таки мусить натрапити на його слід. Це єдина ниточка, яка може привести її до Ніни та Миколи.

Здається, нарешті натрапила. Адміністратор, у якого вона запитала, чи не працює у них хтось із Певних, раптом пожвавішав, зацікавлено подивився на неї:

– То кажете, шукаєте Певних? І що, справді були знайомі з ними? З ким саме?

– Я працювала в театрі Миколи Певного.

– Ах, навіть так! У театрі Миколи Певного! І ким же, якщо не секрет?

– Ну який же тут секрет! Грала в оркестрі – мене тато ще в дитинстві навчив грати на сопілці, а потім, уже в театрі, навіть на фісгармонії пробувала. А також співала, мала кілька ролей у виставах. Не головних, щоправда, але якби довше попрацювала…

– У вас театральна освіта чи музична?

Ні, я не вчилася спеціально. Але Ніна Миколаївна багато займалася зі мною. Вона сама запропонувала. Це незвичайна жінка.

– Самородок, значить, відкрила Ніна Миколаївна. Справжній самородок з народу, з глибокої провінції. А яким же таким театральним премудростям вона вас навчала?

– Як голос ставити, як до ролі готуватися, як рухатися, як говорити. Про відомих акторів і співаків розповідала, про історію театру, про композиторів.

Очі чоловіка загадково зблискують.

– О, то ви, вважайте, інститутську програму пройшли. А де зараз живете?

– Я… – Дана, розчулена такою увагою, вже збиралася сказати. Але зупинилася на півслові. Щось підказувало їй, що треба поберегтися. – Я… сьогодні вранці приїхала зі Львова, буду у Києві всього два дні. От якби знайти роботу в театрі, тоді б…

– Можете прийти завтра о цій же порі? Я поговорю тут де з ким. Можливо, вам в організують прослуховування. Якщо вже вас так цінувала сама Ніна Певна, то, може, ви справді нерозкритий талант з народу, золотий самородок, зірка, так би мовити.

З театру не вийшла, а на крилах вилетіла. Але за кілька хвилин крила згорнулися й опустилися аж до бруківки. На сусідній вулиці її наздогнала літня жінка, яка була в кабінеті адміністратора при їхній розмові. Аж захекалася бідолашна.

– Не приходь більш сюди. І нікому, нікому не кажи, що була знайома з Певними – не шукай біди на свою голову.

– Біди? Чому – біди? – здивувалася Дана.

– Розплющ очі і подивися навколо. А Олександра я добре пам’ятаю. Ми майже в один час прийшли до театру. Що то був за голос! Його розстріляли ще перед війною. Жінка його, Ганна Певна-Персіянова, теж була у нас актрисою, – красуня писана, весела, голосиста, талановита. Її після його розстрілу звільнили з театру і кудись відправили. Коли до них приїхали Микола і Ніна, то ще застали Ганну… Але краще б вони не приїжджали. Миколу зразу забрали і теж розстріляли, а Ніну вислали, як і Ганну. Ніхто не знав куди саме. Та недавно я чула, як актори говорили між собою, що нібито в Казахстані Ніна, начебто там вона в якомусь обласному російському театрі працює. Але це, знаєш, розмови пошепки. І ти не дуже голос подавай.

Дана не знала – вірити цій жінці чи ні. Але навіщо літній пані було б бігти за нею, щоб обдурити? Мабуть, добра знайома Олександра і Ганни Певних справді хотіла попередити, застерегти. Подякувала своєму інстинкту самозбереження за те, що не проговорилася про головне. Більш вона не шукала Певних. Тоді ж і назавжди похоронила свою мрію про сцену. Треба просто жити, просто працювати, оберігати сім’ю, ростити дітей. Не можна ризикувати своїми рідними.

Але після 1953-го, коли помер Сталін і страх трохи відпустив людей зі своїх пазурів, узялася писати до Казахстану. Надіслала листи до всіх обласних театрів. Але ніхто нічого про Ніну Певну не знав – ніде така актриса не працювала і не працює. Вона зрозуміла, що Казахстан – чиясь вигадка. Юрко сказав, що в КДБ створені спеціальні відділи дезінформації, які придумують фальшиві історії про розстріляних і репресованих, ретельно заплутують таким чином їхні сліди. Тож давно вважала Ніну мертвою.