А ця блізірка, яка колись і на її Степця затмєніє навела, за носа його водила та з весіллям неодгуляним покинула, і Юрка Книгу з розуму зводила, і з повстанським командиром шури-мури крутила, сама, бач, не зосталася. Хто він, той Змієбор, звідки у тутешньому лісі узявся, Ганя так і не дізналася, але ж то не треба великого розуму, щоб не здогадатися, що від нього, ой від нього, привела Дана свого бахура. Любовальник не так давно загинув, а тут уже нате вам – рідний чоловік: з руками і ногами цілими, з головою не контуженою, з війни вертається, своїми хромовими поблискує – певно, перед самим подвір’ям їх потай надраяв, як два люстерка, щоб його кохана жінка в них дивилася своїми очиськами зеленими відьомськими. Беріг, значить, Бозя Даниного чоловіка, вернув його до неї цілим і неушкодженим.

У тому, що Арсен – Данин чоловік, ніхто в селі й не сумнівається. Авжеж, якщо Михайлик називає його татком, то ким же ще він може бути для Дани? Тільки чоловіком. А якщо Софію Дана називає мамою, то це тому, що вона її свекруха.

Дана нікому не розповідала неймовірну історію свого народження, падіння і спасіння, яку й сама дізналася з таким запізненням. Не говорила і про те, що у неї була сестра-близнючка. А ті, хто знав цю таємницю, вже перейшли у світ інший. Уявити тільки, як би перемивало село кістки покійним мамі Настині, татові Дмитру і Димці! А Дані цього не хотілося. Вона любила цих людей, вони були її родиною.

Арсен приїхав на початку вересня. Мав би раніш, але перед самим Берліном отримав важке поранення, тож чотири місяці лікувався у шпиталі. Ще на два тижні затримався у Києві – йому запропонували посаду перекладача при військовому відомстві. Довелося пройти певну процедуру перевірок. Хоча що ж його перевіряти? Чотири роки війни – з трьома «капітальними ремонтами» після поранень. Хіба це не перевірка? Хтозна, може, саме блискуче знання кількох мов, у тому числі й німецької, допомогло йому вижити у цьому кривавому побоїщі. Такі тлумачі і тепер, у повоєнний час, на вагу золота. Відпросився на тиждень, сказав, що треба забрати сім’ю – дружину, сина.

Михайлика ледь не задушив у обіймах. А про Дмитрика навіть не запитав нічого – підняв малого над головою, погойдав, чмокнув у голу п’ятку, аж той засміявся, бо лоскітно, мабуть, стало, і поклав назад у колиску. Певно, кольнуло Арсена у грудях. Бо хоч Дана і не обіцяла при прощанні чекати, але ж так припадала. І ті сльози… Хіба вони не казали більше, як слова?

Авжеж, кольнуло. І різонуло, і запекло так, наче ще одна куля пройшла за міліметр від серця навиліт. Та нічого не сказав, навіть здивування не видав – не дружиною ж її залишав. Але й підступити ближче до Дани не насмілювався. Першого вечора став на порозі кімнати, сперся на одвірок, подивився, як вона годує Дмитрика (засоромилася, відвернулася), і мовчки повернувся назад. Спав з Михайликом, який аж нетямився від щастя і снувався скрізь за своїм довгожданим татком, як нитка за голкою.

Дана відчувала: Арсен чекає, що вона зробить перший крок. Мовчить і чекає. А що вона має сказати? З ним їй затишно і спокійно. Його кохання не обпікає гарячим полум’ям, не збурює у жилах кров, не мучить ревнощами, воно – як оце лагідне вересневе сонце. Вона ніжиться під його теплим промінням, але водночас аж нетямиться від тривоги за Юрка, з нетерпінням жде ночі, щоб хутчіше мчати до нього, переконатися, що він живий, щоб нагодувати і обцілувати його, а потім самій палати і згорати у його обіймах. Залишала маленького з мамою, вислизала з хати і потай, щоб ніхто не бачив, через поле – на хутір.

Юрко дивом не загинув, коли у схроні розірвалася граната. Хлопці вирішили прорити від криївки боковий тунель, що мав закінчуватися аж за галявиною, у гущавині. Розуміли, що рано чи пізно, але їхню підземну схованку можуть викрити. Тож і готували запасний вихід. Не встигли. Але той вузенький коридорчик, проритий ними, і врятував Змієбора. Він якраз зайшов у нього, хотів подивитися, наскільки він продовжився, коли біля самого дуба почулися голоси. У криївці відлунювало кожне слово – спрацювала слухова система, облаштована у стовбурі дерева. Надії на порятунок не залишалося. Один з повстанців вихопив гранату, поклав її під голову, висмикнув чеку. Другий ледь встиг вчинити так само.

Вибухами рознесло криївку, присипало вхід до бокового тунелю, тож «стрибки» не помітили його – забрали трупи, яких так і не опізнали, бо голови було спотворено, і повезли селом. Можливо, хтось із сільських і впізнав своїх – за одягом, за якимись особливими прикметами, але ніхто не підійшов, не видав свого болю, поніс його додому, щоб уже там, за зачиненими дверима, викричати, виплакати. Опізнати рідних перед «стрибками» означало б приректи на каторгу всю свою родину, навіть маленьких дітей.

Юрко вибрався з-під землі уночі – із рваною раною на обличчі і потрощеною лівою рукою. Стікаючи кров’ю і час від часу непритомніючи, доповз до хутора і заховався у шопі, де вже одного разу рятувався. Там його і знайшла Дана.

Цього разу на те, щоб відлежатися у сіні, навіть надіятися не можна було. Тож як тільки Юрко трохи оклигав, взявся однією рукою копати у шопі погрібець. Прилаштував над ним ляду, притягнену Даною від Димчиного льоху. Дана ж прикрила нову схованку сіном. Вдень Юрко лежав у цій тісній криївці, а вночі Дана відсовувала ляду і він виходив на поверхню.

За літо рука майже зрослася. На лівій половині обличчя залишився глибокий рубець. Треба було вибиратися з хутора – ось-ось на нього могли прислати колгоспного трактора, щоб знести хату і зрівняти все обійстя покійної Димки із землею. Такий намір був, коли ще Димка жила: їй пропонували переселитися в село, бо чомусь хутір колгоспному голові – як більмо на оці. Якби не цей чортів палець посеред поля, бурчав Купріян Рабенюк, то можна було б прокладати прямі борозни аж до лісу, а так тракторист мусить робити кола, об’їжджати вересові зарості. А це затримує польові роботи.

Вдосвіта Дана поверталася від Юрка. Вже взялася за клямку, як міцна чоловіча рука стиснула її зап’ястя.

– Може, поговоримо нарешті?

– Про що, Арсене? – здригнулася від несподіванки.

– За день мушу їхати. Хотів би забрати вас… Тебе, Михайлика, Дмитрика. І маму, якщо вона погодиться.

– Мама, може, й погодиться. Я ні.

– Так і будеш усе життя бігати ночами від села до хутора?

Дана аж відсахнулася від Арсена.

– Звідки ти…

– На війні я звик спати, як заєць під кущем: найменший порух, найтонший звук – і сну як не було. Думала, не почую, як ти крадешся з дому і додому? А простежити, куди ти направляєшся, – то вже простіше простого.

– Арсене! Благаю тебе!..

– Цс-с-с… Хто він?

– Не питай. Все одно не скажу.

– Дмитриків батько? Юрко? Авжеж. Міг би й зразу здогадатися. Ти ж не любовальниця, як сказала ота твоя тілиста сусідка, ти – однолюбка. Та все ж мала б у першу чергу подумати про дітей. Що з ними було б, якби тебе раптом підстерегли і вистежили? Що? Ти ж мама.

– А що було б із ним, якби не я?

– Не хочу тебе лякати, але… Він приречений. Розумієш, Дано? Його все одно знайдуть. Подумай про себе, про хлопчиків.

– Чому це знайдуть? Чому?! Ти видав його? Ти?! І ти такий же, як Федько?! – вона вдарила Арсена кулаками в груди. Він аж заточився – не чекав від неї такого сильного удару.

– Божевільна! За кого ти мене маєш? Як ти навіть подумати таке могла? Та я, навпаки, попередити хотів.

Вчора Арсен ходив до сільської ради. Там єдиний у Туричах телефон, а йому треба було поговорити з Києвом. Поки секретарка замовляла розмову, поки телефоністка у райцентрі набирала потрібний номер, до сільради на сірому всюдиході підкотився «стрибок» з району. Дізнався, що товариш капітан чекає на зв’язок з Києвом і зразу прийняв його за свого – не буде ж Київ розмовляти з ким попало. Був уже трохи напідпитку, але ще не добрав до кондиції. Арсен дістав з портфеля трофейний коньяк, попросив у секретарки дві чарки. Випили за знайомство, потім за перемогу, тоді за дружбу. Коньяк розв’язав «стрибкового» язика. Той похвалився, що служба безпеки ось-ось проведе зачистку села від націоналістичних елементів – може, післязавтра, а може, й завтра. Найбільший шмон мають робити по хуторах і віддалених садибах – є підозра, що саме там переховуються деякі повстанці, вигнані з лісових криївок. Арсен попросив нового знайомого посприяти з вантажівкою – перевезти сім’ю до Луцька. Той поплескав його по плечу: «Без проблем, браток! Колись ти мене виручиш, як у столицю приїду».