– Там двоє хлопців із лісу… На фурманці… Їх селом возять, показують… Мо’, хто впізнає своїх. Кажуть, то вже останні… Ти би виділа. Ти би тіко виділа, які вони! Один без голови і без рук, у другого ні лиця, ні грудей, тіко вирва… Підірвалися, щоб не здатися. Воно, може, й ліпше отак зразу, аніж потім від мук пекельних… Та й родину тягати не будуть. Але про одного все ’дно знають… То Змієбор – вони давно по його слідах ходили. А хто він правдиво? Мо’, і не з нашого села? Чи таки з нашого? Ти хіба не відаєш? Справді не відаєш? А другий – його охоронець. Про нього теж ніц не звєсно – звідки, чий…

Ганя уважно дивиться на Дану, ніби чогось чекає. Може, її сліз, може, голосіння, щоб потім було що розказати сусідам. Але Дана – ніби з каменю витесана.

– Ти би, мо’, пішла, попрощалася. Думаєш, то така вже тайна велика? В селі ж усі все знають… – Гані аж недобре від того кам’яного Даниного мовчання.

Не побігла. Відвернулася до криниці, вхопилася за цямрину. Хотілося впасти у темне кружальце води і разом з тілом втопити свій нестерпний, невимовний біль. Але дитинча у животі раптом заворушилося, засукало ніжками. Ніби прочитало її думки, злякалося і благало не робити цього. Воно ж іще білого світу не бачило, а побачити дуже хоче. Мовчки відштовхнулася від криниці, мовчки пройшла до хати і впала на ліжко. Ганя принесла слідом відро з водою, поставила на табуретці біля дверей, мовчки кивнула головою до Софії і вийшла.

Наступного ранку біля хати зупинився “воронок». З нього вийшло двоє в одностроях. Софія вийшла назустріч. Дана не чула, що вона їм говорить, але з того, як мама показує у бік обійстя сільської повитухи Явдохи Мільчиної, зрозуміла: пояснює, що Дана має народжувати. Молодший невпевнено стенув плечима, старший закрокував поперед нього до хати. Глянув на усміхненого Михайлика, який довірливо потягнувся до незнайомих чоловіків.

– Де твій тато?

– На війні, – враз посерйознішав Михайлик.

– Кого воює? – у голосі «стрибка» неприхована підступність.

– Німців, – сказав Михайлик.

– На відміну від вас, – не стрималася Дана.

Різкий біль розітнув їй низ живота і гострими голками пронизав аж до грудей. В очах потемніло. Зойкнула і зразу ж закусила вуста, щоб не налякати Михайлика. Понад усе боялася, щоб ці предчасні пологи (сподівалася на них через два тижні) – не закінчилися смертю дитини. Чоловік, який щойно випитував Михайлика, зробився червоний, як буряк.

– Ми теж на фронті. У вас тут є ще гірші за німців!

– Михайлику, біжи за бабусею! – вона відправила малого з кімнати і випустила свій біль на волю. Її крик оглушив молодшого «стрибка». Той затулив вуха руками і кинувся до дверей. Старший хмикнув.

– Ти б у мене побалакала, якби не це. Ти б у мене покричала. І з явним жалем, що не по його вийшло.

– Рожай свого бахура. Ще зустрінемося. Я тобі тоді поясню, з ким ми воюємо.

Під вечір народився Дмитрик. Дана давно вирішила: якщо народиться син, то назве його цим іменем. У неї було два тата – Михайло і Дмитро. Отже, і брати мають бути Михайликом і Дмитриком.

За три дні їй приснився сон. Навколо Димчиного хутора рясно-рясно цвіте верес. Цвіт наче переходить у полум’я і звивається аж до неба. Вона береться обривати квіти, дивується, що вони такі гарячі, але не обпікають пальців, і раптом чує, як хтось її кличе. Голос тихий-тихий і слів не можна розібрати, тільки «Дано!». Спочатку їй здається, що це Димка. Вона розгортає кущі з рясними червоними гронами квітів, підходить до подвір’я. Голос стає чутнішим, він лине від шопи.

– Дано! Чому ти не приходиш? Чому ти мене покинула?

Вона кидається до шопи. На сіні, там, де вони ще колись, у першу свою закохану весну, цілувалися з Юрком, спиною до дверей лежить чоловік. Вона, як зачарована, йде на його голос. Чоловік повертається. У нього залите кров’ю обличчя. Але вона впізнає його.

– Юрасю-ю-ю-ю!..

Розплющує очі, витирає сльози. Над нею перелякана мама.

– Що тобі, доню? Ти так кричала… Може, щось подати? Може, молока теплого чи чаю ромашкового?

– Юрко. Він кликав мене.

– Дівчинко моя золота! Немає більш Юрка. Немає! А тобі треба жити. У тебе дитина. Двоє дітей…

– Він мене кликав.

– Мертвий не міг кликати. Тобі приснилося.

– Ні, він кликав!

Вона починає збиратися. Але мама вириває від неї одяг.

– Куди ж ти посеред ночі? Почекай хоча б до ранку.

Розпхинькався Дмитрик. Його плач приводить Дану до тями. Бере його на руки, кладе на подушку біля себе, годує. Чисте дитяче дихання заспокоює і ніби заколисує її. Але як тільки вона починає занурюватися у сон, знову чує:

– Чому ти мене покинула? Чому не приходиш до мене?

Мама і Михайлик сплять у другій кімнаті. Дана кладе Дмитрика на ліжко, обкладає з двох боків подушками, щоб бува не скотився. Хапає з вішака пальто, всовує ноги у чоботи і вибігає з хати. Травневий досвіток ще холодний, пронизливий вітер хапає за голі ноги, пробирається під пальто. Але вона біжить.

Ось і хутір. За чорним мереживом вересових кущів самотньо сіріє хата. За її заплаканими вікнами уже ніколи не усміхнеться Димчине обличчя. Постояла перед дверима і пішла до шопи. Двері зачинені. Впала на них усім тілом, підійшла до торішнього сіна, обійшла копицю з протилежного боку. Там, де вони з Юрком колись цілувалися і де ще минулої осені він ховався від «стрибків», хтось лежав.

Дана не могла відірвати ноги від землі. Стояла і дивилася. Чекала якогось поруху чи голосу. Але чоловік, накритий рядном, не ворушився. Хто він? Чому прийшов саме сюди? Навіщо викликав її через сон Юрковим голосом? Підійшла, обережно відкинула ряднину. Обличчя – суцільна рана, волосся злиплося від крові, що запеклася і почорніла.

– Да-но…

Як він її розгледів? Чи кликав навмання, кликав так, що той голос пробився у сон і розбудив її?

– Юрасю! – впала поруч з ним на сіно. – Юрасю! Тепер я не дам тобі померти!

– От любовальниця[80] оцибенська! Тіко їдного на той світ спровадила, а вже ди-но – иншого стрічає, як ні в чому не бувало. Крутить чоловіками, як циган сонцем, марака[81] відьомська…

Ганя Охрімчукова з-за воріт пасе голодними очима Арсена – високого, жилавого, у вже трохи притертому, але так ладно припасованому до його міцної статури військовому однострої і начищених до блиску хромових чоботях. Від нього ще струменять флюїди фронтових атак і чоловічої звитяги. Ганя жадібно вловлює їх своїм носом-бульбинкою і жиполить, жиполить, жиполить. Нібито сама з собою говорить, але так голосно, щоб і він обов’язково почув. Бо ж, може, товариш капітан не знає, яка вона насправді, оця його жінка, що блізірує[82] із себе велику цяцю, оця його рогатниця, що корчить із себе святу, і як «вірно» вона його тутечки ждала. Ая’, зо свічкою над неїним ліжком Ганя, звісно ж, не стояла, але в селі всяке кажуть, а диму без вогню не буває.

Та чого ж би це він мав не знати? Не сліпий же – он придане в пелюшках агукає… Та инший чоловік зняв би попругу зі свого військового однострою та так би провчив невірницю, щоб до нових віників пам’ятала. А він тіко тішиться нею, тіко носиться з нею, як дурень зо ступою. А чим же то його Данка хоріша за инших? Га? А чи вона ж не з того самого тіста зроблена, що инші жінки?

Арсен смикає мотузки на залізній поперечині, пробує, чи добре прив’язані, підштовхує дерев’яне сидіннячко, задоволено прицмокує – гойдалка для Михайлика готова. Тоді повертається до воріт, авжеж, він чув усе, що намагалася вкласти йому у вуха розропушана Ганя, примружує очі, іронічно посміхається:

– О, у вас, шановна, тіста більше. Значно більше, ніж у Дани. Певно, на пудів сім потягне? Чи ви не важилися?

Ганя замовкає на півслові, здивовано глипає на Арсена, підхоплює клунок, що поклала було на землю, різко повертається і сагонить додому. Вона останнім часом лиха на весь світ. Степцьо спершу справді навідувався під виглядом прошака – у лахмітті, бородатий, пофарбований на чорно. Але вже кілька місяців од нього ні слуху ні духу. І Ганя все більш переконується, що никати їй тепер до самої старості солом’яною вдовою, а їхній син ростиме без батька.

80

Любовальниця – жінка, що часто закохується (діалектизм).

81

Марака – надокучлива людина (діалектизм).

82

Блізірувати – удавати те, чого й немає (діалектизм).