– Мамо, це я. – Дана обняла матір і заплакала. – Що з вами?

– Не силуй мене! – розсердилася Настина. – Сказала, не піду – і не піду. Вернеться мій Митро, то де буде шукати мене? Та й у тебе ж там теперка цілий кагал, а я тутечки сама собі господиня.

– Мамо, ви щось їли?

– Погодуй нашу Зірочку, погодуй. Хто ж її у тому колхозі нагодує? Вони тіко молока неїного хочуть, тіко молока. Тягнули б із неї і тягнули. А де ж вона візьме їм стіко молока, щоб усіх напоїти?

Дана кинулась у двір, принесла дров, розпалила у печі, поставила до вогню банячок з бульбою. Мама не хотіла їсти. Її треба було годувати, як дитину. Але підкріпившись, вона заспокоїлася і задрімала. Дана побігла до Димки.

Димка сиділа при гасовій лампі, перебирала якесь зілля. Вона ще більше схудла, посивіла, зсутулилась, але Дану зразу впізнала.

– О, Богоданця прийшла! Де ж ти стіко часу літала, моя пташечко? Чи надовго до рідного ирію прилетіла?

– Не знаю, бабуню. Думала, тільки провідаю своїх, але з мамою таке…

– Таке, таке, Богоданцю. Не приведи, Боже. То сталося після того, як забрали твого тата. З ним повезли із села й Хотинчиного Назара, Степана Охрімчукового і ще п’ятьох моцніших господарів. Кажуть, в тюрму їх посадили. Але хіба то таке може бути – щоб ні за що в тюрму? І хати їхні забрали. Всі ті, що були новіші, видніші. Вашу під сільраду, Охрімчукову під колхозну контору, Назарову – під читальню. Сказали, всі в селі однаковими мають бути. Бідними, значиться, однаково… От Настина й не витримала. Чєсом нормально говорить, а чєсом – як стеряна. А де то таке пережити? Все життя жили тягнути, щоб злиднем не бути, білого світу за роботою не бачити, і от на тобі. Бідолашна Настина. Мо’, при тобі вона відійде, відволодається. А ти ж як?

– І я, бабуню, в тюрмі сиділа.

– Ти, Богоданцю?! Ой, моя ж ти головойко бідна, за що?

– Теж ні за що.

– Господи, що ж це за світ настав! – Димка відсунула від себе решето з зіллям, обхопила голову руками. – Розказуй, Богоданцю, хай тобі на душі полегшає. Бо ж матері, певно, ще нічого не розказувала. А як вони з Митром тебе виглядали! Як виглядали!

Димка слухала, обхопивши голову руками.

– І вона, тея пані, носила тобі їсти в тюрму? – запитала, коли Дана замовкла.

– Носила, поки я в Луцьку була. Але я не їла, віддавала одній дівчині. А потім мене перевезли до іншого міста, і вже ніхто до мене не навідувався.

– А чого ж не їла? Треба було їсти. Молодій людині не мона голодати.

– Але ж то чужа жінка, ще й не при своєму розумі. А знаєте, бабуню, мабуть, я вже десь бачила її раніше. Мені зразу так здалося, як тільки вона почала бігти до мене. А потім я пригадувала, пригадувала…

– І не пригадала. Бо де ж ти могла її бачити? Чєсом стрічаються люди, дуже похожі. Ну, може, й не як дві краплі води, але похожі.

– Ні, мабуть таки, бачила. Це було давно, ще в дитинстві. Колись тато з мамою взяли мене до міста, на ярмарок. Поки вони щось вибирали, а я заворонилася, якась жінка взяла мене за руку і повела. Вона говорила зі мною так, ніби я її… Ні, ні-ні! Вона називала мене не донею, а внучкою, казала, що розкаже мамусі, яка я нечемна і пустунка. Але вона була такою, як ця… Геть такою. Не могла ж я собі це придумати! Пам’ятаю, як тоді перестрашилися мама з татом, як гнали коней з міста, ніби нас хтось наздоганяв. Я потім довго думала: чого вони так налякалися? Ну сплутала мене якась пані зі своєю внучкою. Це ж буває. Мабуть, вона знайшла ту свою дівчинку, бо ніхто не гнався за нами, не забирав мене. Але чому все це зі мною?

Димка відірвала руки від голови, підвелася, перехрестилася на покуть з образом.

– Що я тобі скажу, Богоданцю… Коли вже так сталося і твоя доля не розминулася з неїною… Коли вже аж два рази дороги ваші пересіклися, то це неспроста – хоче, значить, Вседержитель наш, щоб ти знала… Не думала я, що так-от на злецьке для тебе наше мовчання обернеться, що ти, моя пташко, стіко натерпишся через це. Неспроста, значиться, у Біблії сказано: все тайне мусить стати явним. Тим більш таке… Мала б тобі розказати Настина, але ж не розказала, а теперка сама видиш, яка вона. То хай вибачєє, що слово, яке неї дала, порушую. Але пора мені ослобонити душу. А то ще не підніметься вона, грішна, з такою ваготою до неба. І де я тоді опинюся? Га? Пора, Богоданцю.

Те, що розказала Димка, стало для Дани громом серед ясного неба.

9

Російська армія відступила звечора. Пішла і забрала з собою дощі, що плакали та хлюпали майже до середини спасника[73]. Всю ніч над Туричами стояла незвична, ще по- літньому тепла і водночас тривожна тиша. Ніхто не знав, чим вона закінчиться – найімовірніше, думали, новими вибухами та стріляниною. А на світанку тишу розітнула пісня.

Гей, там, на горі, Січ іде, Гей, малиновий стяг несе. Гей, малиновий, наше славне товариство Гей, марширує, раз, два, три!..

Це було так несподівано, що оторопілі люди вискакували у двори хто в чому спав. Припадали до воріт, виходили за ворота, прислухалися, шукали очима тих, хто співає. Не могли збагнути, що відбувається. Знали, що царські вояки вчора відступили, отже, мають прийти австрійські, їхні супротивники. Чекали тієї з’яви чужаків зі страхом. І раптом – українська пісня. Звідки? Як? Що це за дивина така?

Та й ніколи ще в селі не чули такої пісні. А невеликий загін з десятків двох вояків, що браво примаршував від битої дороги за селом до середини головної Туричівської вулиці, вже переходив на іншу.

…А ми тую червону калину Підіймемо, А ми нашу славну Україну Гей! гей! Розвеселимо!

Хтось із вранішніх слухачів витирав сльози на очах. А хтось хутко втікав до хати, перелякано гримаючи дверима і брязкаючи у сінях засувами. Бо хто ж його знає, чим скінчаться ці несподівані співи. Та за таке ще зовсім недавно і в Сибір можна було загриміти.

Так у Туричах появилися українські січові стрільці. Вони відрізнялися від австрійців, з якими разом вступили у село, не тільки одностроями і мовою, але й неочікувано шанобливим ставленням до селян – як до рівних і рідних. От ніби вчені сини приїхали до неграмотних батьків на гостину. А вже наступного дня молоді вояки-співаки почали збирати толоку, переконували мешканців Туричів, що селянські діти обов’язково повинні вчитися, а для цього в селі має бути своя, українська, школа.

Ой, не всі туричівці побігли на ту толоку з вискоком. Ой, не всі. Неграмотне село, в якому хіба десятків два-три людей ходили колись до церковно-приходської школи, та й то всього рік чи два, тільки плечима знизувало: а нащо нам та наука? Хіба в того, хто до школи ходив, бульба краще родить чи льон синіше цвіте? Все від погоди. А погоду не школа встановляє, а Бог посилає.

Мабуть, у звичний мирний час таких людей ніхто й не змусив би докластися до будівництва школи. Але час був воєнний, слово людей у військових одностроях, хоч і сказане не в наказовій формі, сприймалося як наказ. Та й матеріалами – деревом, цеглою, черепицею – забезпечили молоді військовики. Тож постала вона за нечувано короткий час – всього за місяць. Всередині вересня стрілецький загін помаршував далі, вочевидь, з тією ж самою місією, бо за час їхніх походів тільки на Волині з’явилося більше ста січових шкіл. В Туричах залишилися австрійці, а при школі тільки один вояк із січового роя (так дивно називали той невеликий військовий підрозділ самі стрільці) – щоб учити школярів. Бо що є школа без учителя? Просто стіни і дах.

Залишили його тимчасово, бо не могли знайти жодного українського вчителя. Казали, у Володимирі вже організовано підготовчі курси, на яких підучують учителів для січових шкіл. Але ж їх ще треба підготувати і випустити. А пан Михайло, виявляється, закінчив свого часу гімназію, навчався у Варшавському політехнічному інституті, з першого дня на війні, побував у полоні, пройшов вишкіл у товаристві «Сокіл», а тоді потрапив до легіону «Січові стрільці».

вернуться

73

Спасник – серпень (діалектизм).