Дана пішла на колишню квартиру. Тітка Ганна тільки руками розвела: авжеж, Устинка ще недавно, зовсім недавно, була тут, приїхала до Луцька на початку вересня, як завше після канікул, готувалася до відкриття десятого сезону, казала, що воно буде якесь особливе, бо ж то ювілей, але все так несподівано змінилося, так раптово, прийшла нова влада і закрила театр, сказала, що він якийсь не такий, – шкідливий, занепадницький, націоналістичний. Багато відомих людей виїхали до Варшави, з ними і дехто з акторів. Частина їх залишилася і сподівається потрапити до нового театру, який совєти скоро відкриють – йому обіцяють передати приміщення колишнього міського, польського. Але Устинка не вірить, що її туди візьмуть, повернулася до батьків, сказала, що з неї досить сцени – може, піде вчителькою до школи, бо ж тепер уже будуть українські школи, а може, й щось інше вибере.

Дана не могла повірити: як то так? Та ж то був український театр! Він вистояв за Польщі, а тепер, коли Луцьк став українським, його заборонили? А де ж Ніна і Микола Певні – також виїхали? Устинчина тітка того не знала. Вона не дуже вчащала в театр і знала про нього тільки зі слів Устинки.

Певні були ще вдома. Такими Дана їх ніколи не бачила: притихлі, як настрашені діти, розгублені, пригнічені. Микола мовчки перекладає книжки з поличок на стіл, зв’язує їх у стоси, Ніна звільняє шафу від одягу. Побачила Дану, аж засяяла, обняла, притиснула до грудей.

– Дівчинко моя! Як я рада, що ти повернулася! А ми от… збираємося…

Пояснила: брат Миколи Петро виїхав до Варшави. Зіночка його залишилася у Луцьку, але – Божечку ж мій! – чи виживе. Коли чоловіка арештували, вона, бідна, так стривожилася, що напівроздягнена бігла через усе місто, щоб повідомити про це Миколу. Тяжке нервове потрясіння плюс застуда – от і мучиться тепер бідолашна. І Богданчик їхній, Нінин хрещеник, тут – у Зіниних батьків, у Миців. Петро дуже переживав, що їде без дружини і сина, але залишатися ніяк не міг. Кликав і Миколу та Ніну, казав, що від радянської влади їм нічого доброго чекати не варто. Але Микола сказав: «Ми ж українські артисти. Чого нам боятися?». О, вони так переживали за театр, так переживали! Ніяк не могли змиритися з думкою, що його вже не буде, все сподівалися, що це якесь дике непорозуміння з його закриттям, скоро все владнається, їх перепросять і запросять назад – на носі ж відкриття десятого сезону.

Не перепросили. Не запросили. Тепер стало очевидним, що Петро мав рацію. Недавно велику групу місцевої інтелігенції – громадських діячів, викладачів української гімназії – арештували, повантажили у товарняк і відправили в невідомому напрямку. Серед них – колишня сенаторка Олена Левчанівська. Її донька Ірина всі кабінети оббігала, щоб дізнатися хоча б, куди повезли маму. Але ніхто їй нічого так і не сказав.

Мав рацію Петро – треба було виїжджати разом з ним. Але що тепер про це говорити? Шлях до Варшави уже перекрито, кордон між СРСР і Польщею на замку, через нього і пташка не перелетить. Вони втратили шанс. Тепер ось збираються до Києва. Збираються, але чи встигнуть… Багатьох уже забрали.

Ніна складала речі і ледве стримувала сльози. Дана своїх сліз не могла стримати.

– Чому, пані Ніно? Чому?! Це ж так несправедливо.

– У світі багато несправедливості, дівчинко. Людина – як той листок, відірваний від дерева, пограються трохи нею вітри та й заметуть снігами. З тобою теж он що сталося. Ми намагалися витягти тебе, але… Пробач. Після того, як змінився воєвода, як Юзевського перевели звідси, нас уже ніхто не хотів слухати. Така от історія.

– А в Києві у вас буде свій театр?

– Свій театр?.. Про що ти говориш, Данусю? Боже мій! Свій театр!.. Не знаю. Але нам не вперше переїжджати, ми дамо собі раду, – здавалося, Ніна заспокоює не так Дану, як саму себе. – А ти постарайся потрапити до нового театру. Попросися. Тебе візьмуть. Ти ж місцева і з селянської родини. А головне – у тебе ж такий голос. Обіцяй мені, Дано. Запам’ятай: талант – це Божий дар і загубити його – то гріх. А якщо у нас усе складеться добре… Якщо тільки складеться… Якщо тільки… То ми обов’язково заберемо тебе до себе. Домовилися?

Дана кивнула головою. Але насправді вона не знала, що буде робити і як буде жити далі. У в’язниці часто думала про те, як вийде на волю, приїде до Луцька, розшукає ту дивну жінку, подивиться їй в очі і запитає… Що вона її запитає? Навіщо вона влаштувала ту виставу, яка так дорого їй обійшлася?

Але зараз їй найбільше хотілося додому, до батьків, до… Але ж він так і не написав. А може, писав, але листи чомусь не дійшли.

Попрощалася з Певними і поїхала на автобусну станцію.

На зупинці в Туричах найперше вгледіла Мелешка. Сидить собі їхній сільський оповісник на низькому ослінчику, певно, принесеному з дому, і повертає свою світловолосу голову то в один, то в інший бік, за людьми, які виходять з автобуса. Справді, як соняшник за сонцем.

– Ви-те не бачили в городі мою маму? Не відаєте, коли вона вернеться?

Хтось зітхає і поспішає пробігти мимо нього, хтось дістає з торбини якусь лагодзінку і тиче в замурзані Німчикові руки. Раптом Мелешкові очі заусміхалися:

– О, красотуля Настинина додоми вернулася! Нєвєста моя приїхала! Казала моя мама: де родилася коза, там їй пахне лоза. Більш не будеш з весілля втікати? Нє? Бо то вже буде инше весіллє. Степцьо теперка має жінку, то я на тобі оженюся. А ти в городі мою маму стрічала?

– А вона що, поїхала до міста? – запитанням на запитання відповіла Дана.

– Поїхала. До міста. Вона.

– Коли?

– Давно.

– Зранку?

– Зранку. Ще весною. А я тут все жду, жду. Сідай коло мене, – Мелешко схоплюється на ноги і підсовує Дані ослінчика. – Сідай-сідай, ти ж красотуля. А я вже насидівся. Будеш зі мною свого Митра виглядати?

– Якого Митра? Мого тата?

– Хто вміє ждати, той все їдно колись діждеться. Так мені один старий дєдько казав. А я вмію ждати. Хочеш, і тебе навчу? Кажи, хочеш?

– О, наш Мелешко навчить, як шилом кашу їсти, – сміється одна з двох жінок на другому боці дороги.

Недобре передчуття стискає Данине серце. Вона дістає пакуночок з печивом, дає Мелешкові, а сама майже біжить додому.

– Нещасний Німчик, – чує, як зітхає навпроти зупинки друга жінка. – Уже півроку, як Оксеня померла, а він усе не може повірити, все тішить себе думкою, що вона просто поїхала до міста. Отако щодня: тіко автобус має приїхати, а він вже тутечки. Кожен Божий день їдне й те саме. Скіко не намагалися втолкувати, що матері немає, а до нього не доходить. Каже, так не може бути, щоб матері не було.

Дана зайшла до хати і заніміла. Ні мисника, ні ліжка, ні образів на стіні, ні тканих ходників на підлозі. Під стіною біля покутя – стіл без скатертини. А за столом якийсь чоловік у шкірянці.

– Ви у якій справі, громадянко?

– Я не у справі. Я до батьків приїхала. Це моя дома.

– А, то ти, значить, ще не знаєш. Да, ми не встигли прибити вивіску. Завтра приб’ємо. Тут тепер сільрада. А мати твоя он там, – він показав через вікно на маленьку літнівку, у якій Ясницькі зазвичай готували їсти влітку. – Для одної людини тих хоромів вистачить.

– Чому для одної?

– Я ж сказав: вона он там.

Дана кинулася до літнівки. Старі двері голосно рипнули.

– Це ти, Хотинко? – почулося від печі.

– Доброго здоров’я, мамо. Це я, Дана.

– Бог дав, Бог і взяв. Немає Данці, Хотинко. Немає. Кажу ж, Бог дав, Бог і взяв. А твої кремпаї є? А, середульшого повезли. Ая’, моцним господарем твій Назар став, ще й за жінкою земельки прихопив. Тобі ліпше, тобі завше було ліпше. І зара… У тебе зосталася хата, бо нащо їм сільрада на хуторі, і твій Андрій в хаті, коло тебе. А ти ж і не зводила свеї хати, Хотинко, тобі все од мами й тата дісталося. Не те, що мені. Ми з Митром і раз стягалися на свою хату, перед войною, і другий, по войні. Кожну деревинку з лісу тягли, кожну цеглинку самі виробляли і випалювали, а потім Митро мурував усе сам. Бо він у мене такий чоловік. Теперичка ні Митра, ні хати. Але я не піду до тебе. Нє-нє, не проси, Хотинко, не вмовляй. Буду на свему обійсті, коло свеї хати. Як я її покину? А як вони схочуть розвалити? Чи підпалять сп’яну? Нє-нє, Хотинко, йди собі, йди до свого Андрія, до своїх онуків.