Сказав це так, ніби дуже шкодує, що не він розпоряджається тим будинком, а то б обов’язково задовольнив Левкове прохання.

Голова колгоспу обійшовся без маскараду. Він аж почервонів від обурення: як це можна – впустити зека у колгоспний склад? Міндобрива – то колективне майно, сховане під замок. Він за нього відповідає. Та й немає там жодної кімнатки вільної. Де має жити громадянин Ярич? А чого це він, голова колгоспу, має про таке думати? Чи в нього інших клопотів немає? Он скоро морози вдарять, а на полі цукрові буряки не зібрані. До того ж йому не надходило жодних розпоряджень з району чи області.

Сонце вже закотилося за обрій, коли Левко вийшов з контори. Було ще одне місце, де він міг знайти притулок. Якщо, звісно, церква залишилася. Він майже побіг вулицею. У сутінках жовто спалахнули вікна. Отже, вона не тільки стоїть, а й діє. Зайшов у відчинені двері, втягнув ніздрями знайомий з дитинства запах. Якась жінка збирала в картонну коробку недогорілі свічки, зчищала віск із кадильниці. Озирнулася і тривожно застигла.

– Що ж ви так пізно? Сьогодні таке велике свято, а ви за цілий день годинки не знайшли, щоб у церкві помолитися, аж на вечір прийшли?

Він упізнав її – донька отця Петра, та сама, яка перед війною намагалася забрати батька до себе, у сусіднє село.

– Ви мене не впізнаєте, Ганю? Я Левко.

Жінка поставила на підлогу коробку зі свічками, кинулася до нього.

– Господи! А я глянула на руки… Але сама собі не вірю. Думала, вас уже й на світі немає. Ідемо до хати.

Церкві у Старолісах пощастило. Саме тому, що вона унікальний пам’ятник дерев’яної архітектури, зведений без жодного цвяха ще понад три століття тому, її не знесли з лиця землі і не перетворили на склад або конюшню. Тепер вона залишалася діючим храмом на кілька навколишніх сіл, у яких культові споруди ліквідували. Настоятелем у ній став зять покійного отця Петра, який разом із сім’єю переїхав до Старолісів. Сім’я чималенька – п’ятеро дітей. Тож гостеві відвели ту саму маленьку комірчину, де колись жив вигнаний з церковної прибудови отець Петро. У ній так і стояв старий куфер, на покуті висіла ікона, перед нею – лампадка.

Левко побоювався, щоб отцеві Сергієві не перепало від влади за те, що прихистив учорашнього каторжника, запевнив, що тільки переночує, а завтра піде шукати собі куток в іншому місці. Але священик навіть слухати не захотів. «Живіть, скільки треба, – сказав. – Я якраз збирався просити когось у помічники. От і будете допомагати при храмі».

Він і допомагав. Але не тільки при храмі. Люди змусили його згадати про дар костоправа. Втім, він про нього й не забував. І знову ж таки завдяки своєму учителеві, якого вже й не сподівався колись побачити, але зустріч з яким доля так несподівано подарувала йому на чужині.

У «Воркутлаг» його доправили ледь живим. Могли закопати у мерзлій північній землі разом з десятком задубілих трупів, які просто викинули з вагона на станцію і вкинули у викопану неподалік яму. Але втрутилося, мабуть, саме Провидіння, і Левко опинився у табірному шпиталі. Коли прийшов до тями і побачив над собою до болю знайоме, тільки трохи постаріле обличчя, подумав, що марить. Звідки тут міг узятися Мандрика? Як він міг сюди потрапити? Польські громадяни у радянських таборах – не дивина. 1940-го року до них відправили всіх «осадників», ще раніше – колишніх військовиків. Але його учитель у вересні 1939 року залишився за Бугом.

І все-таки це був Тадей Мандрика. З волі одного з табірних начальників, якого вилікував від радикуліту, він змінив відбійний молоток у шахті на ноші санітара при шпиталі. Здавалося б, від зека-санітара мало що залежало у цьому казематі, де порятунок хворого був справою самого хворого – видряпається чи не видряпається його організм із кігтів смерті. Але Мандрика зробив більше, ніж міг. Саме завдяки йому вимотаний майже двомісячною дорогою, голодом і застудою Левко видужав. Тадей посприяв і тому, щоб після одужання він також залишився на роботі в санітарній частині. В хід пішло все – і авторитет, якого набув Мандрика не тільки серед в’язнів, а й серед адмінперсоналу, і підкуп.

Три місяці вони працювали пліч-о-пліч, жили в одному бараці. А далі знову розлука. Громадянам Речі Посполитої дозволили повертатися до Польщі. Левко ще майже п’ятнадцять років провів у таборах і п’ять – на спецпоселенні. За ці роки він поставив на ноги тисячі людей. Калічилися там люди часто – їм ламали хребти дерева на лісоповалах, трощили ребра і руки-ноги обвали у шахтах і копальнях, вивертала суглоби і розтягувала сухожилля важка каторжна праця. Ніхто не зацікавлений був у тому, щоб постраждалих рятувати, тим більш лікувати. Та й медперсоналу відповідного – як кіт наплакав.

Отож арештанти і поселенці не давали Левкові забути про те, що він костоправ. Хоч він цього не афішував, навпаки, просив не розголошувати – щоб не дійшло до табірної адміністрації. Затявся не допомагати ні їй, ні охороні, ні наглядачам. Але це було вже пізніше.

А за три місяці роботи у шпиталі він попрощався з Мандрикою. Перед розлукою Тадей розповів йому свою історію. І вона утвердила Левка на думці, що у світі справді немає нічого випадкового. І те, що вони колись зустрілися за таких дивних обставин (треба ж було йому побігти за бричкою, потрапити у маєток Вишнецьких, бути спійманим сторожем і втрапити на очі костоправа!), і що Мандрика зразу ж відчув приязнь до «не такого, як усі» сільського хлопчака, і що спільна справа й дивовижна суголосність душ зробили їх більше, ніж друзями, – все це також не випадково. Їхні родові корінчики проросли з одного ґрунту, і цілком ймовірно, що колись так само перетиналися долі і двох їхніх пращурів, січових козаків на прізвиська Мандрика і Ярий.

Перші відомості про козака на прізвисько Мандрика зафіксовані ще в описі Хортицької Запорозької Січі, яку заснував Байда Вишневецький. Прізвисько, на переконання Тадея, приліпилося до його пращура тому, що той був надто непосидючим і понад усі принади життя йому мандрівочка пахла. Та й життя наступних поколінь Мандрик, як свідчать сімейні перекази, не були позначені сталою осідлістю. Гасали вони вільними степами та байраками, воювали з ворогами, спливали кров’ю від ран, відступали і перемагали.

Тільки на Тадейовому дідові неймовірна тяга до зміни місць проживання трохи угомонилася. Коли в Російській імперії було створено Холмську губернію, Філона Мандрику направили туди дійсним статським радником. Так він переїхав з-під Києва до древнього українського міста, заснованого ще Данилом Галицьким. Початок Першої світової війни збігся з особистим горем – померла його дружина, кароока красуня Улита. Немолодий уже Філон розділив спадок між двома синами і пішов до православного чоловічого Яблочинського монастиря. Там старець Ієрохим, який займався лікуванням людей, і виявив, що руки ченця Філона, які в молодості звикли тримати зброю і вбивати, дуже чутливі і можуть зцілювати людей. Від діда Філона перейняв секрети костоправства і Тадей. Коли батька мобілізували в російську царську армію, на світову війну, він кілька років провів з дідусем у монастирі.

За традицією, Тадей мав би передати дідову науку своєму синові. Але так уже склалося, що кохання він зустрів, а сім’ю не створив. Жінка, яка вечорами стукала у його вікно, була одруженою. Вони не мали сил опиратися своїм почуттям, але Агата не могла покинути чоловіка і двох дітей, яких той їй нізащо не віддав би.

З перших днів війни Тадей опинився в народному ополченні. Потрапив до німецького полону. Втік із нього. Боровся в лавах УПА на території Холмщини. Зразу після другого приходу червоних був арештований і відправлений у «Воркутлаг».

Іноді у задньому дворі Хрестовоздвиженської церкви у Старолісах збиралася довга вервечка людей, які приїжджали до Левка з сусідніх сіл. З найбільшим задоволенням він лікував дітей, особливо дівчаток. Вдивлявся у них і думав про свою маленьку. Тільки й дізнався, що назвали її Олена і Трифон Вірою. Але де вона? Куди виїхала? Спробував було запитати Олениного сина, але той чогось аж визвірився: «А вам яке діло?» Дивний якийсь цей хлопець, ніби начинений злістю, геть не схожий на Олену і Трифона. Мабуть, і справді не завжди діти переймають характер і вдачу у своїх батьків. Іноді зло вселяється у людину ще до її народження і разом з нею приходить у світ. І нічого тут не вдієш.