Господар начебто бурчить по-старечому, а очі усміхаються. Юрко підхоплює його жартівливо-буркотливу тональність.

– Еге ж, коли вже на ноги стане й поправиться… А як вона до того часу комусь іншому пообіцяє? А як її якийсь перелесник викраде і до лісу забере? Знаєте, скільки охочих з такою зеленоокою повальсувати! І що мені тоді робити? І як без неї жити?

– От годзікало[45]! – вже по-справжньому розсердився Левко. – Думай, що говориш. І не зівроч мені онучку.

В Юрка від здивування брови на лоба полізли.

– То це ваша онука? Чого ж ви зразу не сказали? Я не знав…

– І я не знав, – розвів руками Левко.

– Хіба таке буває?

– І не таке буває, Юрку!

– А вам не здається, що і мені не завадило б дещо дізнатися? – нагадала про себе Ніка. – Може, і зі мною хтось поговорив би?

– Поговоримо, поговоримо, онучко. Сьогодні й поговоримо.

20

Повернувся Левко Ярич у Староліси через двадцять років, якраз на Покрову. Старенький автобус із погано припасованими одна до одної половинками дверей, через які вривався рвучкий осінній вітер, почав голосно чмихати ще біля залізничної станції, а від тракту до села ледве доповз мокрою шосейкою. Він вийшов на кінцевій зупинці й не зразу зорієнтувався, де опинився, в якій частині Старолісів. Виявилося, що в центрі, на тому самому невеличкому майдані, біля якого колись стояла будівля сільської адміністрації, а в ній у різні часи розміщувалися то гміна, то сільрада, то німецька управа, то знову сільрада. Тепер того будинку не було. На його місці, за прямокутною клумбою із засохлими чорнобривцями, стояв інший, невеликий, але на два поверхи. Судячи з вивісок біля дверей, розмістилися у ньому кілька установ. Трохи далі – школа, біля якої гасали діти. «Мабуть, якраз перерва», – подумав Левко.

Втім, де б він не вийшов, орієнтиром все одно мала бути гора. Озирнувся, відшукав її очима і хутко пішов вогкою ґрунтовою дорогою. Не знав, чи зберігся сад, чи не знесли у ньому будинки колишнього маєтку. Був упевнений тільки в одному: його підземна дома мусить бути там, де він її залишив.

Міст за два десятиліття жодного разу не ремонтували: колись міцні дубові дошки просіли, у них зяяли дірки, крізь які просвічувалося бетонне днище греблі, ледь покрите водою. Річка набула якогось невизначеного жовто-бруднуватого кольору. Човнів, колись рядочком припнутих вздовж берега, тепер зовсім мало. Садиба Вишнецьких залишилася – і мур, і будинки за ним, – але її важко впізнати. Сад здичавів і перетворився у непрохідний чагарник – більшість плодових дерев всохли, газони і клумби, що колись до пізньої осені буяли кольорами, зникли у густих заростях. Садові доріжки позбулися бруківки – її, вочевидь, виколупали і винесли, тільки на центральній алеї між кам’яними плитками буяє бур’ян. Половина даху на великому будинку світить похиленими голими кроквами, друга сяк-так накрита толом. Внутрішні стіни будинку зруйновані, під дірявою стелею – кілька тракторів і дві сівалки. «Майстерня тракторної бригади», – здогадався Левко. У малому будинку – склад міндобрив, про що сповістив напис на вхідних дверях. Погріб, вочевидь, також став якимось складом, інакше б на нього не вішали такого замка.

Трактористи в майстерні якраз чаркували. Хутко поставили гранчаки, сховали під імпровізований стіл пляшку, заткнуту корком з кукурудзяного качана, дружно повернули голови до прибульця.

– О! Здравія желаю! Ще один контрольор явився – не забарився! З райкому чи райвиконкому? Ну, це не важно, душа бумажна. Зараз він запише кожному з нас по вели-и-икій і суворій догані. Може, навіть з колхозу виключить, – зімітував переляк один з чоловіків.

– Хай він ті догани в дупу засуне, – п’яненько засміявся другий.

– Ні, в дупу не треба. Ми їх замість запчастин у трактор вставимо. Бо запчастин катма, а контрольорів – хоч греблю гати, – сердито сплюнув третій, але, придивившись до Левка, раптом просіяв: – Товариші механізатори! Та це ж Черкас! З нашого кутка, почті сусід. Він мене колись на ноги поставив, як я ще пацаном був. Усі казали, що горбатим калікою стану, а дядько Левко так кісточки склав, що й сліду від перелому не зосталося. Не впізнаєте мене, дядьку Левку? Я ж Антон Грабар, Катерини Грабарихи внук. Ваш батько трохи в моєї бабусі у приймах був… Якби зостався у неї, то міг би моїм дідом стати.

Левко не впізнав – худорлявий, аж чорний від засмаги молодий чоловік нітрохи не схожий на пишнотілу круглолицю Грабариху. Але слова Антона сприйняв за добрий знак – значить, згадували його у селі і вдячним словом. З прикрістю подумав, що колись люди, які працювали на землі, нізащо б не сиділи отак, посеред білого дня, з гранчаками біля пляшки. Це ж чоловіки мали б лагодити оті трактори, що стоять у колишньому панському будинку, а вони п’ють. А як нап’ються, то який вже той ремонт? Як же змінилося його село за часи колгоспного господарювання! Навіть мова якась не та, без старолісівського неповторного колориту, засмічена чужими словечками.

– Цокнемося за повернення? – Антон кинувся виймати з пляшки кукурудзяний качан.

Левко відмовився. Сказав, що не вживає та й мусить ще до сільради зайти – десь же треба влаштуватися.

– Я б вас на залізному коні підвіз, але ця чортова залізяка зараз без ніг лежить. – Антон вдарив носаком чобота перехлябленого трактора зі знятими колесами. – Звиняйте!

– Та я звик на свої ноги покладатися.

– Але вони вас не туди несуть! – крикнув навздогін Антон. – Сільрада у селі, в центрі, біля автобусної зупинки – ви ж там виходили. А ця стежка веде на гору.

Ніби Левко не знає, куди веде ця стежка через здичавілий садок! Саме на гору він і мав вийти насамперед. Поки їхав до села, весь час про неї думав – як там біла тополька, яку вони з Вишенькою посадили? Чи не всохла, чи ніхто не зрубав? Ще від зупинки у центрі Старолісів угледів: ні, живе, живе їхнє дерево! Піднялося мало не до хмар, ніби в небо кроною врослося, стоїть на горі, як могутній воїн на чатах.

Тільки-но підійшов, тополя зашелестіла, зашуміла яскраво-жовтою кроною, схожою на велетенське шатро, націлене верхів’ям у небо, ніби впізнала і привітала його. Аж на самому вершечку, серед поріділого листя, побачив покинуте гніздо. Значить, не самотнє їхнє дерево, з весни до осені тішать його своїм щебетом птахи. Притулився до тополі чолом, заплющив очі. Кора вже втратила свою дитинно-ніжну шовковистість і світло-оливковий колір. Стала шорсткою, зеленкувато-сірою. Відчув під нею теплу, ще зігріту скупим осіннім сонцем тополину кров.

– Добридень, кохана! От я і повернувся.

Заплющив очі. Згадав, як запрошувала його Вишенька на білий танець, як вони вдвох кружляли на горі. А поруч ніби танцювала і їхня біла тополька. Тепер вона он як виросла. Дот під деревом так і сірів бетонною стіною з броньованими дверима. Десь далеко внизу, у його глибокій ямі похмуро блиснуло вогкою рудою глиною дно. Спуститися до нього без драбини неможливо. Пробратися до підземелля – тим більш. Треба буде дістати мотузку і спуститися.

Задивився на другий берег річки. Плетеного тину біля хати вже немає – навколо подвір’я, як вояки на марші, вилаштувалися гостроверхі штахети. За штахетами, під яблунею, як і двадцять років тому, – криниця з круглою корбою і дерев’яним дашком. Вийшов хлопець, розкрутив корбу, опустив, а тоді підняв дерев’яне відро, перелив з нього воду в цинкове. Цікаво, хто він? Може, зять Оленин? Цілком імовірно, у двадцять літ його дівчинка вже могла одружитися, навіть онука йому народити. Йому?.. Побачити б скоріше. Цікаво, в кого вона вдалася – у нього чи у Вишеньку? Вдивлявся так довго, аж очі засльозилися. Але ніхто більше так і не вийшов з хати. Нічого, завтра буде новий день. Завтра він побачить її.

Спустився до мосту і пішов до села. Голова сільради на прохання дозволити йому зайняти хоча б одну кімнатку в малому будинку колишнього маєтку тільки руками розвів.

– Не можу. То власність колгоспу. Вхід до колгоспної контори он у тих дверях, у правому крилі.

45

Годзікало – те саме, що базікало (діал.).