У Віри наче пелена з очей раптом спала. Вона і Регіна ніколи не йшли на побачення в той самий вечір. Хтось ніби по черзі смикав їх за ниточки, як лялькар – маріонеток. І ці розпитування про рідню… І цей начальницький тон… І пасаж із перевіркою документів… Будь-хто не може наказувати якомусь Підгаєвському з четвертого відділу…

– Це Красков! – не запитала, а ствердила.

– Ти справжній Шерлок Холмс! – нервово засміялася Регіна.

– Міс Марпл! – відрізала Віра.

– Значить, стежила за мною, подруго? – Регіна готова була розплакатися.

– Ні!

– А звідки тоді дізналася?

– Звідти ж! – відрізала Віра.

Спочатку вони зненавиділи одна одну. Люто, до сліз, до крику, до німоти. Якийсь час не розмовляли, не пересікалися навіть поглядами. Приходили тільки ввечері, кожна лягала на своє ліжко і відверталася до стіни. Потім об’єднали свою ненависть проти Владлена Краскова. Але зрештою кожна зробила по-своєму. Регіна позбулася дитини. Віра народила дівчинку Вероніку.

А до Краскова невдовзі таки приїхала його Людмила Гервасіївна. І нібито не сама – з новонародженим хлопчиком. Віра і Регіна знали, що вагітною вона не була і бути не могла. То, може, Краскови усиновили немовля і розіграли виставу, щоб ніхто не здогадався? Але щоб товариш Владлен Іванович Красков узяв дитину від невідомих батьків з невідомо якими генами?!

Чутки, що поповзли кабінетами адміністративного корпусу, були дуже схожі на правду: хлопчик справді син Владлена Краскова, але народила дитину не його Людмила Гервасіївна, а одна з юних робітниць із Полісся. Бідна дівчинка боялася й заїкнутися перед батьками про те, що завагітніла, кілька місяців навіть у рідне село не їздила. Зате Красков побував там у відрядженні і вивідав усе, що хотів. Він, по суті, купив у неї свого нащадка. І все це відбулося з дозволу його законної. Мабуть, у юної покритки з Полісся в роду всі мали залізне здоров’я і пречудові гени.

Фобія Краскова щодо спадкових хвороб також згодом вилізла, як шило з торби. Про неї розповів хтось із старих знайомих Краскових, які разом із заступником директора приїхали на фабрику. Виявилося, що молодший брат Людмили Гервасіївни психічно хворий. На цю недугу страждав і якийсь далекий родич. Високопоставлений Люсін батько страшенно соромився і цього факту, і свого нещасного сина. Хворого хлопця віддали до спецінтернату й забули. Ніби його ніколи і на світі не було. Натомість Люсю батько підносив до небес: вона ж уся в нього – така ж розумна, розсудлива, практична й чіпка. Подружжя Краскових вирішило не ризикувати: де гарантія, що їхня дитина буде такою самою, як Люся, а не такою, як її брат? Хто може сказати напевно, що в їхнього нащадка хвороба не влучить?

Але й справді, який же чоловік не хоче стати батьком! От вони і придумали свій спосіб, і віце-бос великого підприємства провів справжній кастинг на конкурс «Міс мама для майбутньої дитини товариша Краскова». Нащадок конче мав бути стовідсотково здоровим і розумним, а його батьки – щасливими й успішними. Що переживали інші учасники, точніше, учасниці цього незвичного конкурсного добору? Це вже інша історія, яка Владлена Краскова не обходила.

Регіна звільнилася з фабрики і влаштувалася завучем з виховної роботи у профтехучилище при ній же, яке готувало ткаль та прядильниць. Вийшла заміж. Лікарі сказали, що в неї ніколи не буде дітей. Причина – ускладнення після аборту.

Віру згодом перевели з головної бухгалтерії підприємства у відділ реалізації цеху готової продукції. А за рік на фабриці виявили збут великої партії лівої продукції. Віру звинуватили у змові з начальником цеху і в «чорній» бухгалтерії. Вона не змогла спростувати звинувачення. Перед судом зізналася Регіні, яка прийшла її провідати: вона першою виявила крадіжку, але абсолютно не причетна до неї. Навпаки, коли дізналася про незаконні оборудки, була шокована. Взялася з’ясовувати – що, як і чому – і зрозуміла: начальник цеху робить це під прикриттям Краскова. Сувої тканин везуть на ринки у сусідні області, за продавців – водій і один з майстрів. На руках у них і дозволи, і печатки, проставлені Красковим.

Спочатку думала бігти до директора, у партком, профком. А потім… Потім зрозуміла, що нічого вона не доведе – всі вони там свої, а ворон ворону око не виклює. Вирішила використати ситуацію для себе і взялася шантажувати Краскова. Вимагала, щоб допоміг з квартирою, бо жити в гуртожитку з дитиною на одному ліжкомісці не мала вже сил. Вероніка часто хворіла, а квартирна черга чомусь перестала рухатися. Обіцяла Владленові: тільки отримає житло, зразу ж піде з фабрики. А там хай воно все горить ясним полум’ям!

– Треба було не народжувати, – відповів Красков. – Ти ж сама казала, що це тільки твоя дитина. От і покладайся на себе.

Він жодного разу не виявив бажання побачити дівчинку, жодного разу не купив для неї хоча б банальну іграшку. Віра пригрозила, що піде в редакцію, в обком, у прокуратуру, розкаже не лише про те, як він відправляє машини з лівими тканинами, а й про його обліко моралє. Він тільки засміявся.

– От наївна дурепа! Сиди собі і сопи у дві дірочки. Чи проблем хочеш?

Була в тому самовпевненому сміхові погроза, серйозність якої Віра не відразу збагнула.

А за тиждень машину з тканинами таки затримали, торгівців краденим забрали до міліції. Начальника цеху виправдали. А «стрілочником» зробили її. Усі документи свідчили проти неї, учасники змови – також.

Віра просила Регіну хоч зрідка навідувати Вероніку в дитбудинку, поки вона буде в колонії. Регіна нічого не обіцяла. Якраз тоді їй сказали, що вона ніколи не матиме дітей, і страшна заздрість до жінок, які стали мамами, дика лють на них просто засліпили її. Чому? Чому вона, така вродлива і здорова, стала бездітною? Чому Віра не відмовила її від аборту? Чому не переконала?! Могла ж наполягти…

Та й сімейне щастя чомусь обминало красуню Регіну. Перший шлюб тривав трохи більше двох років. Від другого чоловіка вона пішла ще скоріше. Надії на отримання свого житла вже не було – все кругом розвалювалося і зупинялося, люди залишалися без роботи. «Братні» республіки перестали постачати сировину і запчастини, фабрика на ладан дихала, тисячі її працівників поповнили ряди безробітних. Нікому не потрібною стала підготовка нових робітниць, тож і профтехучилище припинило своє існування. Регіна, як рядовий цілої армії демобілізованої інтелігенції, опинилася на ринку. Базарна торгівля, ще мало досліджена й освоєна на пострадянських теренах, давала змогу сяк-так перебитися. Регіна винайняла кімнату в колишньої викладачки літератури, яка тепер працювала нянею в сиротинці. Звали її Натою Улянівною. Від неї й дізналася про Невеличку.

Вероніка Величко… Сьомий рік… Зелені очиська… Мама не позбавлена прав, але відбуває покарання… Господи! У місті майже триста тисяч людей. Триста тисяч! А вона винайняла житло у няні саме того дитячого будинку, в якому опинилася дитина Віри Величко! Чому? Це не могло бути випадковістю. Не могло! Доля ніби спеціально підштовхнула її до цієї дивакуватої самотньої жінки, яку діти прозвали Натулею, і нагадувала про Віру, про її благання подбати про Вероніку.

Після чергового серцевого нападу Ната Улянівна попросила Регіну покликати нотаріуса й оформити деякі документи. Сказала, що її душі було б спокійніше на тому світі, якби Регіна удочерила Невеличку. Але такого з примусу не роблять, це дуже серйозний крок, справа совісті. Принаймні хай Регіна живе у цій квартирі, поки мала не виросте. А як їм буде добре вдвох, то й до старості. І свої збереження віддала: «Повези дівчинку до моря, у неї ніжки хворі – летючий ревматизм. Його можна вилікувати, але треба постаратися і не згаяти час».

– То ти… тільки через гроші? Ти зовсім, ніскілечки мене не любила? – Ніка була приголомшена.

– Ну чому ж? Спочатку я справді навіть хотіла тебе удочерити. Слово честі! Але серед документів у дитбудинку не було відмови твоєї мами. Навпаки, вона залишила розписку, в якій обіцяла забрати тебе, як тільки повернеться. Усі терміни минули, а від неї – ні слуху ні духу. Я стала твоїм опікуном. У твоїй же квартирі. Уже твоїй… А потім… Мабуть, мені бракувало часу на спілкування з тобою, я так і не встигала зрозуміти, чого ти хочеш. Ці твої конфлікти з усім світом з приводу і без приводу, протести проти всього, що, на твою думку, несправедливе, твої демарші, то щира довірливість аж до вивертання душі, то замкнутість… Ти ніби застрягла у перехідному періоді, у пубертатному кризі…