Маївку, за традицією, організували після травневої демонстрації. Тільки-но закінчилася хода центральними вулицями міста, відлунали гасла, повітряні кульки злетіли у небо або ж обірваними клаптями гуми впали на асфальт, а транспаранти, плакати і портрети вождів світового пролетаріату вляглися до наступного свята у підсобках, фабричний актив дружно взяв курс на зону відпочинку, облаштовану в приміському лісі. Вище начальство поїхало в автівках і вже встигло пропустити по чарчині, коли прибув автобус із основним складом. Владлен Красков галантно подав руку Регіні, вже переодягненій у заморські фірмові «ренглери» з модним лейблом та польську вітрівку, і ковзнув поглядом по її сусідці.

– А це у нас хто?

– А це у нас Віра, – засміялася Регіна.

– Ві-іра-а-а, – протягнув Красков. – Яке гарне слов’янське ім’я!

– А хіба Регіна – не гарне, Владлене Івановичу? – примхливо надула губки Регіна.

– Ну що ти, Регіночко. Твоє ім’я – просто чудо! І так тобі пасує!

Вони всілися за імпровізованими столами (звичайні дошки, покладені на підпори і застелені скатертинами), виставленими просто серед дерев, вислухали тости за міжнародну солідарність і за те, щоб жінки усіх народів носили одяг тільки з їхніх тканин, трохи випили і закусили. Регіна почувалася у компанії як риба у воді. Тим більше що компанія не скупилася на компліменти для чарівної секретарки товариша Краскова.

Віра терпіти не могла застіль і тостів. Вона непомітно висковзнула і майнула до лісу.

Припікало сонце. На деревах поблискувала ядучо-смарагдова зелень. Під ногами синіли дрібні лісові фіалки і біліли конвалії, між цвітом господаровито снувала мурашня. У повітрі аж бриніла весняна брость, щось бентежило, тривожило і стискало груди, змушувало прискорено битися серце. Вірі хотілося сміятися і плакати водночас. Може, від випитого вина. А може, весна нагадувала: пора б уже тобі, Віруню, закохатися. Ну обпеклася раз. Із ким не буває? Он скільки чоловіків навколо – не всі ж вони негідники. Нагнулася, щоб зірвати конвалію.

– То от де наша Любов заховалася! – почулося над головою.

Підпилий Красков уже тримав білий букетик.

– Я не Люба, а Віра, – поправила.

– Знаю, що Віра. Але хіба Віра не може бути і любов’ю? – Він подав їй квіти. – Ось, з надією! Я вже нарвав. Боже, які очі! Які очі! Я таких іще не бачив. Дозволь поцікавитися: це смарагди, сапфіри, малахіти, хризоліти чи яшма?

– Ви, мабуть, на ювеліра вчилися? – зіронізувала Віра.

– Я ювелір людських душ. І очей, звісно ж! – Він схопив її за плечі, потягнув до себе. – А яка симпатична ямочка на підборідді! Готовий побитися об заклад, що за цю ямочку не одна дуель відбулася і не одне серце розбилося й розлетілося на скалки.

– Та що ви таке говорите? – зашарілася Віра. – Які там дуелі! Які скалки! Відпустіть мене!

– А ти, бачу, не дуже любиш компанії. Даремно. Я колись теж не любив. Не віриш? Чесне партійне! Чесне-пречесне! Але якщо хочеш чогось добитися у житті, без цього не обійтися. Мовчунів не люблять. Ну не люблять – і квит. Треба зустрічатися з потрібними людьми, накривати «поляни», виголошувати тости, говорити компліменти. Треба! Такі правила вищого світу. Мене моя всього навчила. Вона виросла серед таких…. Та ні, не серед таких – серед вищих, значно вищих… Вона така…

– А чого ж сьогодні з вами не приїхала? Чи компанія не тієї висоти? – запитала Віра.

– Компанія? Ну що ти, Віруньчик! Компанія люкс. Тільки вона ще зовсім не приїхала. Зовсім. Ну, ти мене розумієш… Вона… там… – Він махнув рукою в глибину лісу. – Ще там… десь…

Дружина справді не поспішала переїжджати до Краскова. Може, чекала, що він тут не затримається надовго, покаже свій керівний талант і з тріумфом повернеться у рідні пенати, тільки вже на вищу посаду. А може, її лякала перспектива жити на периферії великої радянської імперії. Чогось вона зволікала, чогось чекала, десь із кимось вела якісь перемовини. А тим часом її благовірний не збирався рвати жили заради дострокового виконання чергової п’ятирічки і садити себе на любовну дієту. Йому вже за тридцять п’ять перевалило, коли ж іще вдасться пожити, як не тепер?

Раз на тиждень Віра навідувалася до його просторого, але по-холостяцьки незатишного помешкання з голими стінами. З кожним відвідуванням більше прикипала до нього. Сама незчулася, коли почала потай молитися, щоб товаришка Краскова ніколи не приїхала сюди. Сподівалася, що ось-ось, якогось благословенного дня, надійде лист, у якому Людмила Гервасіївна сповістить, що вирішила розлучитися. А чому б і ні? Їх же ніщо не зв’язує – дітей немає, палкого кохання також. Якби любов була, то потягнулася б жінка за чоловіком, як нитка за голкою, куди завгодно. А так… Сидить собі десь премудра і практична Люська Гервасіївна й виглядає з моря погоди. Віра ж тут мусить прокрадатися вечорами до свого коханого, як партизан-підпільник на конспіративну явку. А Владлен, відчиняючи двері, кожного разу зазирає за її плечі, прислухається, оглядає східці:

– Віруньчик! Тебе ніхто не засік?

Їй би геть не хотілося тієї конспірації. Навпаки: хай би всі бачили, хай би знали. Але так наказав Красков. Кохання коханням, сказав, а репутація керівного кадра – понад усе. Звісно ж, настане час, коли він розлучиться з Люсею (вона, здається, і не збирається сюди їхати) і вони одружаться. Але треба почекати, треба утвердитися на новому місці, завоювати авторитет. Зараз ніхто нічого не повинен знати. Ніхто! Навіть її найближча подруга. Та що там «навіть»? Насамперед! Подруги – це такі капосні створіння! Вони завжди першими все випитують і виносять таємниці на люди. А Регіна до того ж його секретарка. Секретарка взагалі не повинна бути в курсі особистого життя шефа.

Коли Віра сказала, що вагітна, він зреагував якось дивно. Нібито зрадів, а ніби й злякався. Довго мовчав, курив, а тоді ні сіло ні впало почав розпитувати про її родину: хто батьки, діди, бабусі, чи є дядьки, тітки, сестри і брати, чи ніхто з них не хворіє на якісь спадкові хвороби?

Зізналася, що батьків не знає – її удочерили ще немовлям. А отже, і про інших кровних їй нічого не відомо. Красков викурив іще одну цигарку, загасив недопалок і рішуче повернувся до неї.

– Підкинули тебе, значить… Хм… Що ж то за мамуся така, що своєї дитини зреклася? Алкашка? Бомжиха? Ненормальна? А татко ж хто? Не затягуй з абортом. Скільки тобі грошей дати?

– Ніскільки! – спалахнула.

– Віруньчик! Подумай про мене! Подумай, якщо справді любиш!

Похапцем одягнулася і пішла. Земля гойдалася під ногами, ледве добралася до гуртожитку. Наступного дня Красков викликав її до свого кабінету. Регіни у приймальні не було. «Зрозуміло! Кудись відправив, щоб не знала», – подумала Віра.

Він поклав перед нею конверт з грошима:

– Це не прохання, а наказ. Він не обговорюється. І тільки спробуй десь пікнути, Ві-рунь-чик!..

Господи! Що ж це з ним сталося? Куди поділася його галантність? Куди зникли сонячні зайчики в очах, які вона так любила? Зовсім інша людина. Холодна, жорстка, знервована, готова на все. Віра не взяла грошей. І наказ виконувати не збиралася. Їй уже тридцять два. Коли ж іще народжувати? На що сподіватися? Народить дитину, а там, дивись, і Владлен передумає. Немає такого чоловіка, який не хотів би стати батьком.

– Не бійся, Владику! Ніхто ніколи не дізнається, я нікому нічого не скажу. Це буде моя дитина! Тільки моя!

Десь за тиждень помітила, що з Регіною щось коїться: їсти не може, від запахів біжить у туалет, один раз мало не знепритомніла. Хм… Знайомі симптоми.

– Ти вагітна? – запитала.

– Ні-ні, що це ти вигадуєш? – запротестувала Регіна. – Мабуть, отруїлася чимось. У їдальні, здається, несвіжу рибу з’їла. Ненавиджу ці рибні дні! І хто це придумав – обов’язково два рибні дні на тиждень.

А наступного дня – істерика. Так, вона вагітна, а він не хоче й чути про дитину.

– Я його знаю? – запитала Віра.

– Звідки? Ні-ні, не знаєш! Але уявляєш, який негідник?! Змусив четвертий відділ вивідати все про мою рідню. Мовляв, будемо просувати Регіну, у комітеті комсомолу місце з’явилося, але ж це ідеологічна організація, треба перевірити, чи не було часом у її родині ворожих елементів. Ні, ти уявляєш, Віро?! Уявляєш?! Ворожих елементів! Десь Підгаєвський із того секретного відділу нашої фабрики, ну, ти ж, мабуть, знаєш його – лисий такий, на гномика схожий, він на всіх зборах на задньому ряду сидить, – розкопав, що мій дядько на себе руки наклав. От він… не гномик, а цей… і каже: у тебе в роду був шизик, дитина також може народитися психічно хворою. Я йому пояснюю, що дядько Василь був нормальною людиною, дуже гарною, веселою, компанійською, біда сталася після того, як він ненароком під час полювання у свого друга влучив. Нещасний випадок, а дядько не зміг пережити… А цей… цей вперся, погрожує, що мене з роботи виженуть, якщо не зроблю аборт, і що я ніде не влаштуюся.