— Хіба ви не бачили, як це сталося? — здивувався я.

— Ні, я була на вечірці. Повернулася і…

Очі полохко мружаться, на повних чуттєвих губах розмацькана помада. В дрібненьких шовкових вусиках тремтять крапельки поту. Відкрита, безсоромна врода. Дивлюсь на неї і чомусь бачу потиличним зором зім'яту ковдру на траві…

Ніч. У шибку м'яко вдаряються комахи. Десь далеко скавулить пес. На стіні горить світильник у вигляді двох миготливих свічок — від нього по обличчю жінки, що сидить навпроти, повзають золотаві блискітки-павучки. На білому халаті наче ожили кольорові п'явки. Білі руки затиснуті між колінами.

— Це його кімната. Ми жили нарізно, можна сказати.

Кімната маленька, але з високою стелею; перевернути б її на бічну стіну — стало б просторніше. Меблі старі, фарбовані, на полицях пластмасові лебеді й слоники, декоративні свічки. Над ліжком два крихітні образи на ланцюжках. У кутку — трюмо, подзьобане віспою часу, з пляшечками лосьйонів і тюбиками кремів. Жінка перехоплює мій запитальний погляд, пояснює:

— Він дуже дбав про свою зовнішність…

«Ще б пак, — подумав я. — Біля такої квітучої лялі… Попервах сам прийняв її за доньку вбитого».

— …Не лягав без вітамінних масок на обличчі. Ходив до приватного масажиста. А коли знімався, то просив фотографа заретушовувати зморшки. Він так хотів мені подо… виглядати молодим. Бідолашний Андрій.

Здавалося, що вона тужиться на сльози, а сліз немає.

— Між вами була значна різниця в роках, — сказав я, щоб сказати щось.

— Велика, Андрій був другом мого батька, і, коли тато помер від раку, став допомагати нам з матір'ю. А одного прекрасного дня попросив моєї руки. Хіба могли ми відмовити — Андрій так багато зробив для нас. Я ще не була повнолітньою, але він усе залагодив, і ми побралися.

В напівмороці темні очниці жінки злилися з темними очима. Що коїться в них? Ось вона похапливо запалює, підводиться й розчиняє вікно. В саду — собачий ґвалт. Її підборіддя здригається від досади.

— Ох, ці пси…

— Звідки вони? Чиї?

— Нічийні, здичавілі. З пустиря набігають і шастають по городах, шукають щось поїсти… А колись, напевно, вони були милими смішними цуценятами. Поки не набридли господарям…

Говорить, а дим синюватими клубками стікає з її губів. Гордий, владний профіль завмер на тлі коричневої портьєри.

«Ця могла вбити, могла», — відмічаю подумки.

— Де була вечірка, Марто Василівно?

— Що? A-а, вечоринка… В барі «Веселка». В колеги іменини, посиділи трохи.

— До котрої години ви пригощалися?

— До сьомої приблизно.

— А потім?

— Потім? Потім я вирішила трішки прогулятися.

«Звичайно, щось ліпше годі й придумати», — міркую собі.

— Тож додому прийшли по дев'ятій. І одразу помітили: щось негаразд?

— Одразу. Андрій настільки пунктуальний у звичках, що сусіди звіряють за ним годинники. О дев'ятій він уже вкладається й читає на сон грядущий Діккенса. А коли я прийшла, в нього не світилось, диван застелений. У коридорі на гачку немає робочого фартуха… От я й побігла в сад — що він мав би там ще робити?

— Коли ви побачили труп, що подумали в першу секунду?

— Подумала, що він наклав на себе руки.

— Хіба у вашого чоловіка були для цього якісь причини?

— Причини? В кожного вони знайдуться, якщо добре пошукати.

«Таки правда. Ось і Сартр зауважував, що людина відрізняється від тварини тим, що може покінчити життя самогубством…. І ця дамочка, схоже, намагається звести все до самогубства. Тільки воно ніяк не танцює — ніж лежав за три метри від трупа».

— …Так я подумала одразу. Але тої ж миті збагнула, що не може, не може Андрій вчинити з собою таке… Та й ніж лежав від нього досить далеко.

«Гм, з нею не знудьгуєшся».

— Хто ваші найближчі сусіди, Марто Василівно?

— Ліворуч живе старий професор з дружиною. Дітей не мають, як і ми.

— В яких стосунках був з ними ваш чоловік?

— Які стосунки? «Добридень — добридень». Хоча вони майже ровесники, але різні люди. Той зациклений на історії, мій — на бджолах. Андрій був замкнутою людиною, його цікавили тільки дві речі: власна персона і власний сад. Те, що відбувалося поза межами цього, його не обходило.

«Шкода, що його вже немає. Я б залюбки поцікавився, як це йому вдавалося».

— А з другого боку хто мешкає?

— Пенсіонерка, вдовиця.

— Сама?

— Сама, — жінка насупила брови й неохоче додала. — Студент квартирує в неї.

— Спілкувався з вашим чоловіком?

— Ні. Що між ними могло бути спільного? — роздратовано відповіла.

— А між вами?

— Не розумію, — стрельнула очима.

— Між вами й студентом було щось спільне?

— Хто вам таке сказав?! — зойкнула обурено.

— Ніхто, — миролюбно відповів я, а сам подумав: «Ти, голубко, сказала, ти. Своїми очима… Втім, ці очі владні збити з пантелику не тільки жовторотого, голодного на любов студента…»

Увійшли Баранов і Гайович, відкликали мене в передпокій. Облизуючи запилені губи, Баранов упівголоса доповів:

— Сусіди стверджують, що цілий день він порався у дворі і в саду. Зрештою, це його щоденні заняття, коли погідно. Нічого підозрілого вони не помітили. Ніхто, здається, не приходив сьогодні до Сливаків. Навіть більше, ніхто з місцевих не бачив, коли повернулася з роботи вона, — оперативник таємниче кивнув на двері, за якими залишилася жінка. — Автобус сюди їздить рідко, якби вона добиралася на ньому, хтось із пасажирів обов'язково помітив би. Околиця — як село, всі один одного знають. Ось такі пиріжки з кошенятами.

— А що каже сусідський студент?

— Той, що квартирує в баби? Його вдома немає. Начебто підробляє на «швидкій допомозі». Чергує цієї ночі.

— Он як. Виходить, у нього алібі. Чи як?..

Диваки, кров вони, бачте, знайшли на халаті. Ха, та цього добра в моїй роботі скільки завгодно. Буває, ніч закінчуєш з виглядом різника. Приміром, коли доставляєш когось після різанини на весіллі. Може, й зараз щось подібне розкручує міліція, шукає кінці. Дався їм мій халат з плямою крові… Але стривай-стривай, я ж сам запевнив слідчого, що перед чергуванням одержав чистий халат і, крім тієї «чебурашки», крові за ніч не було. Чи й справді — не було? Хіба я прокрутив у пам'яті всі виклики? Спробуй згадати усе після безсонної колотнечі. Скільки разів брався записувати цікаві деталі під час візитів, а потім відкидав той санітарський щоденник, не вистачало терпіння.

Що ж було після «ложняка»?..

Був жовтолиций дід із широким рубцем на чолі, напевно, офіцер у відставці. Напад астми. У балоні не виявилося кисню. Я шепнув лікареві, той сказав уголос: «Даруйте, але нам ніде заправити балон». Дід з налитими кров'ю очима відрубав:

— Мене це не колише. Заправляйте хоч у кіоску.

І ми поїхали з водієм за новим балоном. Не квапилися, «швидка» ніколи не квапиться, коли з нею так поводяться. Дорогою водій хотів заскочити додому, глянути на місячну доньку. Я відраджував його, мовляв, мала давно вже спить. Але він затявся. «Напевно, ти хочеш пересвідчитись, що тепер там немає когось, хто не входить до складу сім'ї, — підколов я. — Тоді інша справа». У нього почервоніло не тільки обличчя, а й руки. Можливо, раніше й не думав про це, а зараз подумав. Але додому не заїхав.

Дідові-астматику полегшало, він подобрішав. «З вашої милості я з'їв дві кисневі подушки». Навіть пригостив нас чаєм з ліверними пиріжками, які студенти називають «собачою радістю»… Ні, крові тут не було.

Далі. Брудненька квартирка. У бабці сердечний приступ. Легенький. Вона обм'якло охає, бідкається, скиглить: «Це інфаркт, докторе?» Над ліжком портрет молодої жінки, гарної, рум'яної, сміхотливої. Виявляється, це вона в молодості. Голова колгоспу. На другому ліжку спить, розкинувши татуйовані руки, кремезний чоловік. Невістка пече торт на кухні, нас ніби й не помічає… Теж безкровний виклик.

У рації затишшя. Дрімаю на ношах під ковдрою, що просякла лікарняним духом. Ніч тиха і лагідна, як у Фіцжеральда. Жерсть машини ніжно погладжує листям каштанова гілка. Під цей шелест дрімати ще солодше. Увижається Марта, наше перше знайомство… Забігла до моєї хазяйки, а тої немає — поїхала в село до сестри. Я сам коло телевізора, вечір гумору показують. «А наш заклявся, — каже, — майстра вже тиждень чекаємо. Присяду на хвильку». — «Будь ласка».