Ніч бажань

Знайомі двері під горіх відчинилися перед ним цього разу без ланцюжка.

— Привіт, Синичко.

— Привіт, Яструбе.

— Чому ти називаєш мене так? Бо в мене з пальців стирчать пазурі?

— Не з пальців, а з очей.

— Це як? Щось я такого не помічаю в дзеркалі.

— Бо твої пазурі розраховані на інших. Вони висуваються нишком з очей і лагідно впиваються в жертву, притягуючи до себе. І проникають усе глибше й глибше.

— Хіба ти моя жертва?

— Добровільна. В усякому разі, твої пазурі вже в моєму тілі. Ось-ось дістануться до серця.

— Бідолашне серденько, — він підгорнув блузку і торкнув губами її груденя. Пуп'янок відповів шоколадною твердістю.

— Смішно, але я й справді не знаю, як тебе називати, — кумедно морщила носик.

— Називай мене… Називай, як тобі хочеться.

— А як любила називати тебе в дитинстві мама?

— Мама? Вона називала мене… Лесиком.

— Як гарно. Я теж буду називати тебе Лесиком.

— Чим ти жила, Синичко, сьогодні?

— Подякою.

— Сьогодні день подяки?

— Можна й так сказати. Я розмовляла з маминим лікарем. Виявляється, він емігрант, із Чернівців. Сказав, якщо така динаміка збережеться, то мама може за місяць цілком одужати. Важко повірити. Це як подарунок з неба. Увесь день я дякую Богу.

— Я теж учора був у монастирі. Зустрічався з Лукою. Суворий дядько.

— Суворий? Та він — як голуб. Так усі кажуть.

— А зі мною розмовляв строго. Мабуть, я великий грішник.

— Кажуть, Бог грішників любить. О, як я його розумію в цьому випадку, — прошепотіла зі збитошними бісиками в очах і потягла його за шию до себе. Він хотів щось сказати, але вона затулила рот своїми вустами.

Після поцілунку він урочисто оголосив:

— У мене пропозиція. Давай день подяки завершимо вечором бажань.

— Загадувати можна будь-що? — запитала скоромовкою.

— Будь-що.

— Навіть нездійсненне?

— Всі бажання здійсненні, Синичко.

— Хіба? Нас цьому не вчили, месьє.

— Як це вчителька не знає такого простого?! Отже, загадуй своє перше бажання!

Вона почала щось уявно малювати пальцем у повітрі:

— Я бажаю… я бажаю ягоду мандрагори.

— А що це таке?

— Біблійна ягода. Ягода, якою причарувала юна виноградарка Суламітка богорівного царя Соломона. Вона подарувала йому намисто з мандрагори і прихилила його холодне, стомлене мудрою печаллю серце. І небо запалило в ньому вогонь, і спалахнуло між ним кохання, воістину царське кохання. Від якого сильніша тільки смерть. І вельможний правитель, видатний суддя, до якого за справедливістю з'їжджався весь народ, перемінився. Не бенкетував з послами та радниками, навіть не проголошував нових притч, які напам'ять заучував весь ізраїльський край. Лише сидів під оливою і віршував сороміцькі пісеньки, що їх горлали потім по корчмах блудниці:

Шия твоя — немов та Давидова башта… Два перса твої — то двоє близнят молодих у газелі, що випасаються між лілеями… Заокруглення стегон твоїх — мов намисто, руками мистецькими виточене! Твоє лоно — немов кругло точена чаша, в якій не забракне вина запашного!

— Ти так багато знаєш, Синичко. Але нічого, такій гарній дівчині можна це пробачити.

Він підвівся і взявся розпаковувати принесений пакет. Поклав на стіл рожеве артемівське шампанське, баночку ікри, кусень сьомги, мигдаль, фундук, чорний шоколад, тілесно ніжні плоди хурми і звичайний півлітровий слоїк з блискучими чорними ягодами. Вранці йому передав його Коля Щур від баби Лізи.

— Вуаля! — як кажуть твої французи. — Ягоди мандрагори з піднебесної гори Стой.

— Зачекай, — попросила вона і побігла на кухню. Повернулася з ложечкою в руці. Він обережно зачерпнув чорниць, щоб не поранити їх.

— Відкрий дзьобик, Синичко.

Вона стягнула ягоди губами. Тоді відібрала ложечку і зачерпнула для нього.

— Мій дід казав: якщо зорі — очі неба, то ягоди — очі землі. Він був військовим лікарем, дуже розумним чоловіком. І ягоду вважав найціннішою їжею.

Навперебій годували одне одного чорницями, поки банка не спорожніла. Насамкінець вона старанно облизала в його руці ложечку. Ложечка була срібною, старовинною, із зображенням птаха з розпростертими крилами.

— У тебе, Синичко, навіть на ложечках птахи.

— Це теж дідове. Все, що залишилося від колишньої розкоші. Кілька чайних ложечок, срібний підстаканник і люлька з бурштину. Улюблена дідова. — Вона зняла з книжкової полиці люльку і простягла йому.

Таємниче медове тепло сочилося через відполірований руками камінь. Люлька була витесана з суцільного янтарю у вигляді хвоста. А сама головка із срібла зображувала мавпу, що сидить і чухає голову-кришку. Йому доводилося бачити багато шляхетних речей, але ця була змайстрована з особливою філігранністю.

— Це єдина оригінальна копія люльки Чарльза Дарвіна, — пояснила вона. — Ану поглянь через неї на світло.

Він підніс люльку до лампи. У бурштині чорніла комаха.

— Послання з глибини віків, — мрійливо провадила вона. — Якось, у предковічні часи, комашка прилипла до згустка соснової живиці і застигла в ньому. А потім ця сосна впала в море. Дерево зігнило, а смолу омивали хвилі, шліфував пісок. Поки вона не затвердла на камінь.

— У твого діда теж неначе кам'яний профіль, — сказав він, розглядаючи портрет на стіні.

— Стійкий олов'яний солдатик…

— Що?

— Так він себе інколи називав. Дід любив сидіти на балконі під китайською трояндою. Завжди ретельно поголений і зачесаний, застебнутий на всі ґудзики, в начищених черевиках. Він сидів з люлькою і вдивлявся в нашу дачну гору. Поряд завжди стояла карафка з портвейном. Це знеболювало його прострілений живіт. Рана час від часу відкривалася, і він заглушував біль тютюном і портвейном. Але він ніколи не був п'яним. Від вина просто ставав мовчазним і холодно врочистим, як на своїх фронтових фотографіях. Дід закінчив війну полковником. Так-так, я не хто-небудь, я внучка полковника, кавалера чотирьох орденів… Його шпиталь розташовувався в Дрездені в якійсь розкішній резиденції. На бинти різали шовкові фіранки і скатертини. Під поранених стелили перські килими. Для анестезії носили з підвалу французькі коньяки і рейнські вина. Коли покидали Дрезден, кожен брав трофеїв, скільки міг понести, А в діда був фургон з похідною хірургією. В мішки з білизною запакував картини, гобелени, посуд, статуетки і колекцію люльок. Саме вона стала його пристрастю. Знаючи про це, оригінальні люльки йому надсилали бойові друзі з цілого Союзу. Один естонський дипломат приїздив подивитися на колекцію. Я бачила, як трусилися в нього від хвилювання руки… До речі, курити люльку набагато безпечніше, ніж сигарети.

Він у задумі підніс люльку до рота.

— А тобі пасує.

— На кого я більше схожий: на мавпу чи на комашку, яку хоче склювати синичка?

— На лисицю, яка бавиться з синичкою… — грайливо відрізала вона.

Він зміряв її довгим прискіпливим поглядом і промовчав.

— Коли в тебе буде день народження, — продовжувала вона, — я подарую тобі цю люльку. Де б ти не був. Нічого дорожчого в мене немає.

— Колекції не роздаровують наліво-направо, — зауважив він із жорстким притиском.

— І ти мені докоряєш, як мама. Що ж, справедливо. За якийсь день я все пустила за вітром. Те, що збиралося десятки, може, й сотні років. Нічого в житті я так не бажаю, як усе те повернути…

— Вечір бажань продовжується, Синичко. І всі бажання здійсненні. Тільки декотрі з них здійснюються не одразу.

Вона поблажливо усміхнулася, як до дитини, і поклала свою вузеньку теплу долоню на його руку. Він прикрив її своєю долонею. Вона нахилилася і опустила голову на його плече. Йому залоскотало в ніздрях від цього жаданого запаху і від несподіваного розчулення.