Потім я усвідомила, що не сама. На протилежному березі, під старшим серцедеревом, стояла якась жінка.

Якусь мить я думала, що вона — королева Пущі. Вона була настільки схожою на королеву ззовні, що вони могли би бути родичками. Вона так само нагадувала вільху та деревну кору, мала таке ж заплутане волосся, проте обличчя в неї було більш видовженим, а очі були зеленими. Там, де королева Пущі була золотавою і червоно-брунатною, вона мала простіші брунатні та сріблясто-сірі відтінки. Вона дивилася вздовж річки, так само, як і я, а перш ніж я змогла щось сказати, річкою попливло віддалене скреготіння. У полі зору, неквапливо пливучи, опинився човен — довгий, вишукано вирізьблений, красивий дерев’яний човен, — а в ньому стояла королева Пущі.

Здавалося, вона мене не бачила. Вона стояла на носі, усміхаючись, із квітковим вінком у волоссі, а поруч з нею був чоловік; його ж обличчя я впізнала не одразу. Я бачила його лише після смерті — то був король у вежі. Він мав вигляд значно молодшого й вищого, а його обличчя не було змученим. Але королева Пущі мала вигляд приблизно такий самий, як і в гробниці, того дня, коли її замурували. За ними сидів молодик із напруженим поглядом, майже хлопчисько, та за кістками я вгадувала в ньому того чоловіка, у якого він виріс, — чоловіка із суворим обличчям із вежі. Разом з ними в човні були й веслували інші люди вежі — чоловіки у срібних обладунках, які сторожко озиралися довкола себе на могутні дерева.

За ними прямували інші човни, десятки човнів, але вони були явно зроблені нашвидкуруч і більше скидалися на перерослі листки, ніж на справжні човни. Вони були напхом напхані такими людьми, яких я не бачила ще ніколи; всі вони трохи скидалися на дерева, дещо схожі на саму королеву Пущі: темний волоський горіх і яскрава виш­ня, блідий ясен і теплий бук. Між ними було кілька дітей, але жодного старого.

Вирізьблений човен злегка вдарився об берег, а тоді король допоміг королеві Пущі зійти. Вона з усмішкою пішла до дерев’яної жінки, витягнувши руки.

— Лінайє — промовила вона; чомусь я знала, що це слово є та не є чарівним, є та не є іменем; це слово означало «сестра», «подруга» й «попутниця». Ім’я у дивний спосіб відбилося від неї луною між деревами. Листя неначе прошепотіло його у відповідь; його підхопило дзюрчання струмка, неначе воно було вписане у все довкола мене.

Королева Пущі, здавалося, і не помітила. Вона поцілувала сестру в обидві щоки. Потім вона взяла короля за руку і повела його між серцедеревами, прямуючи в бік гаю. Чоловіки з вежі прив’язали свій човен і пішли за ними двома.

Лінайя мовчки чекала на березі й дивилася, як один за одним розвантажується решта човнів. Вона торкалася кожного, коли він порожнів, і від цього човен зменшувався, обертався на листочок, який плив по воді; струмок обережно відносив його у маленький сховок біля берега. Невдовзі річка стала порожньою. Останні з дерев’яних людей уже йшли вперед до галявини. Потім Лінайя повернулася до мене та промовила низьким глибоким лунким голосом, подібним до стукання по порожнистій колоді:

— Іди.

Я витріщилася на неї. Та вона лише повернулася й пішла геть від мене через струмок, а за мить я рушила за нею. Я боялася, але разом із тим підсвідомо і не боялася її. Мої стопи хлюпотіли у воді. Її — ні. Вода, падаючи на її шкіру, всотувалася в неї.

Час, здавалося, тече довкола нас якось дивно. Поки ми дісталися гаю, весілля вже скінчилося. Королева Пущі та її король стояли на зеленому кургані, взявшись за руки, а їхні зап’ястки були обвиті гірляндою з квітів. Довкола них зібралися дерев’яні люди, вільно розсіяні між деревами; вони дивилися та мовчали. У всіх них був якийсь спокій, глибока нелюдська тиша. Нечисленні люди з вежі сторожко їх оглядали й сахалися шурхотливого бурмотіння серцедерев. Молодик із суворим обличчям стояв збоку від пари, зовсім поруч, дещо невдоволено дивлячись на дивні, довгі, вузлуваті пальці королеви Пущі в тому місці, де вони обвивали руки короля.

Лінайя долучилася до цієї сцени, підійшовши до них. Очі в неї були вологі та виблискували, наче зелене листя після дощу. Королева Пущі, усміхаючись, повернулася до неї та витягнула руки.

— Не ридай, — сказала вона, і голос її забринів струмком. — Я йду недалеко. Вежа всього-на-всього в кінці долини.

Сестра не відповіла. Вона лише поцілувала королеву в щоку та відпустила її руки.

Король і королева Пущі пішли разом, у супроводі чоловіків із вежі. Люди тихо розбрелися між деревами. Лінайя тихо зітхнула, так, як зітхає вітер у гілках. Ми знову були самі та стояли разом на зеленому кургані. Вона повернулася до мене.

— Наші люди тривалий час були тут самі, — промовила вона, і я замислилася: який час є тривалим для дерева? Тисяча років, дві тисячі, десять? Нескінченні покоління, з кожним із яких коріння вростало глибше. — Ми почали забувати, як це — бути людьми. Ми мало-помалу дрібніли.

— Коли прийшов зі своїм народом король-чаклун, моя сестра дозволила їм увійти в долину. Вона гадала, що вони можуть навчити нас згадувати. Вона гадала, що нас можна оновити, а ми зможемо своєю чергою навчити їх, що ми зможемо оживити одне одного. Проте вони боялися. Вони хотіли жити, вони хотіли набирати силу, та вони не хотіли змінюватися. Вони навчилися не того, що було потрібно, — доки вона говорила, швидко спливали роки, розмиті, мов дощ, сірі, м’які, вони нагромаджувались один на одного. А потім знову настало літо, інше літо значно пізніше, а дерев’яні люди виходили назад з-поміж дерев.

Багато з них рухалося повільно, дещо стомлено. Деякі постраждали: вони тримали почорнілі руки, а один чолов’яга кульгав на нозі, схожій на незграбно відрубану колоду. Йому допомагали ще двоє. На кінці кукси нога, здавалося, відростала. Кілька батьків вели дітей, а одна жінка несла на руках немовля. На віддалі, далеко на заході, у повітря здіймався тонкий чорний стовпець диму.

Прийшовши, дерев’яні люди почали збирати плоди із серцедерев і виготовляти чаші з опалої кори та листя, так, як робили в дитинстві для чаювань у лісі ми з Касею. Вони черпали ясну прозору воду з озерця та розбрідалися гаєм по одному та по двоє, іноді по троє. Я стояла й дивилася на них, а в очах у мене було повно сліз, хоч я й не знала, чому. Дехто з них зупинявся на відкритих місцях, де падало сонце. Вони їли плоди та пили воду. Мати пожувала шматочок плоду й поклала його в рот немовляті, а ще дала йому трішки ковтнути зі своєї чаші.

Вони змінювалися. Їхні стопи росли, пальці на них витягувались у довжину, вгрузаючи в землю. Їхні тіла витягувались, а ще вони здіймали руки назустріч сонцю. Їхній одяг падав у звіяне листя й суху траву. Діти змінювалися найшвидше — вони раптово здіймалися величезними прекрасними сірими стовпами, у них широко розросталися гілки, що вкривалися білими квітами, і повсюди виростало сріблясте листя, неначе все життя, що могло в них бути, вкладалося в один лютий порив.

Лінайя залишила курган і пішла між ними. Кільком людям, пораненим, старим, було непереливки: вони застрягли посеред зміни. Немовля змінилося, перетворившись на прекрасне сяйливе дерево, увінчане квітами. А от мати вклякла, скоцюрбившись і тремтячи біля стовбура, та поклала на нього руки; її чаша була розлита, а обличчя виражало сліпу муку. Лінайя злегка торкнулася її плеча. Допомогла матері підвестись і сяк-так трохи відійти від дерева немовляти. Погладила матір по голові та дала їй з’їсти плід і попити з власної чаші, заспівала їй отим дивним глибоким голосом. Мати стояла там, похиливши голову; у неї капали сльози, а потім її обличчя раптом піднялося до сонця, і вона почала рости, вона зникла.

Лінайя допомогла останнім кільком застряглим, дала їм попити з власної чаші та простягнула їм до вуст іще по шматочку плода. Вона гладила їм кору та співами вводила в них чари, доки вони не проходили плавно решту шляху. З деяких вийшли невеличкі скрючені дерева; найстарші здрібніли до тоненьких сіянців. Гай був повен серцедерев. Зосталася тільки вона.

Вона повернулася до озерця.