— Ти впала у залі засідань, — сказала Кася. — Я не могла тебе розворушити.
— Ти занадто виснажилася, — сказала Верба. — Ні, не намагайся піднятися. Тобі краще лишатися саме там, де ти є, і не намагайся користатися чарами щонайменше тиждень. Це чашка, яку потрібно наповнювати заново, а не нескінченний потік.
— Але ж королева! — бовкнула я. — Пуща…
— Не звертай на мене уваги, якщо хочеш, витрать свої останні залишки й помри, мені не буде чого сказати на цю тему, — зневажливо промовила Верба. Я не знала, як Кася переконала її прийти і подбати про мене, та, судячи з холодного погляду, яким вони обмінялися, коли Верба промайнула повз неї та вийшла з дверей, я сумнівалася, що це було дуже ласкаво.
Я потерла очі пальцями й лягла на подушки. Зілля, яке Верба дала мені, вирувало розжареним теплом у мене в животі, наче я з’їла щось із надмірною кількістю гострого перцю.
— Алоша сказала мені приставити до тебе Вербу, — розповіла Кася, досі стурбовано схиляючись наді мною. — Вона сказала, що збирається не дати кронпринцові піти.
Я зібралася із силами та ледве піднялася, схопившись за Касині руки. М’язи в мене на животі боліли та ослабли. Але зараз я не могла вилежуватися в ліжку незалежно від того, чи могла користуватися чарами, чи ні. У повітрі замку лишалась якась важкість, отой жахливий тиск. Пуща чомусь досі була тут. Пуща ще не покінчила з нами.
— Ми маємо її знайти.
Вартові біля покоїв кронпринца були в повній бойовій готовності; почасти вони хотіли не пропустити нас, але я гукнула: «Алоша!», — а коли вона висунула голову та заговорила до них, вони пропустили нас у вир зборів, які саме тривали. Кронпринц іще не повністю вдягся в обладунок, але на ньому були наколінники й коротка кольчуга, і він тримав руку в сина на плечі. Його дружина, принцеса Малґожата, стояла поруч з ним, тримаючи на руках маленьку донечку. У хлопчика був меч — справжній меч із лезом, виготовлений достатньо маленьким, щоб він міг його тримати. Йому ще й семи років не було. Я побилася б об заклад на гроші, що настільки маленька дитина відріже палець до кінця дня — чи собі, чи комусь іншому, — проте він тримав його незгірш за вояка. Він із тривожним обличчям, задертим угору, подавав його батькові, поклавши собі на долоні.
— Проблем зі мною не буде, — сказав він.
— Ти маєш залишитися й наглядати за Маришею, — відповів принц, погладивши хлопчину по голові. Він глянув на принцесу; обличчя в неї було спокійне. Цілувати її він не став, але торкнувся губами руки. — Я повернуся, щойно зможу.
— Я думаю забрати дітей до Ґідни, щойно похорон закінчиться, — сказала принцеса; я розпливчасто пам’ятала, що так називається місто, з якого вона родом, океанський порт, який цей шлюб відкрив для Польні. — Морське повітря буде корисним для їхнього здоров’я, та й мої батьки не бачили Маришу від її хрещення, — з її слів можна було б зробити висновок, ніби ця ідея спала їй на думку хіба мить тому, але, коли вона їх вимовила, вони прозвучали підготованими заздалегідь.
— Я не хочу їхати до Ґідни! — заперечив хлопчик. — Татусю…
— Годі, Сташеку, — відповів принц. — Як ти вважаєш за краще, — сказав він принцесі й повернувся до Алоші. — Благословиш мій меч?
— Радше ні, — похмуро сказала вона. — Чому ви за це беретеся? Після нашої вчорашньої розмови…
— Учора мій батько був живий, — відповів принц Зиґмунд. — Сьогодні він мертвий. Що, на твою думку, має статися, коли магнати проголосують стосовно успадкування, якщо я відпущу Марека, а він знищить це росьїнське військо за нас?
— То пошліть генерала, — запропонувала Алоша, та насправді вона не сперечалася: мені було помітно, що вона казала це, лише шукаючи водночас іншої відповіді, у яку повірить. — Як щодо барона Ґолшкіна…
— Я не можу, — сказав він. — Якщо я не виїду на чолі цього війська, виїде Марек. Гадаєш, є такий генерал, якого я можу призначити, щоб він зараз став на шляху героя Польні? Піснею про нього бринить уся країна.
— Лише дурень посадив би на престол Марека замість вас, — заявила Алоша.
— Люди дурні, — відповів Зиґмунд. — Благословіть мене й нагляньте за дітьми замість мене.
Ми стояли й дивились, як він їде геть. Двоє малих дітей стояли навколішки на лавці для ніг, дивлячись з-за підвіконня, а за ними стояла їхня мати, поклавши руки їм на голівки, золотаву й темну. Він пішов у супроводі невеликого загону вартових, свого почту, а за ним майорів прапор із червоним орлом на білому. Алоша мовчки дивилася поряд зі мною з другого вікна, доки вони не вийшли з двору. Тоді вона повернулася до мене й суворо промовила:
— Якась ціна є завжди.
— Так, — відповіла я, тихо і втомлено. І я не думала, що ми сплатили її до кінця.
Розділ 24
Тоді я не могла зробити більш нічого — хіба що поспати. Алоша сказала мені лягти просто в кімнаті, попри сповнені сумніву погляди принцеси, і я заснула на м’якому вовняному килимку перед каміном; на ньому був витканий дивний візерунок, на якому танцювали дощові краплі в польоті чи, можливо, сльози. Кам’яна підлога під ним була твердою, але я була надто втомлена, щоб цим перейматись.
Я проспала весь вечір і ніч та прокинулася рано-вранці — досі втомлена, але не з такою важкою головою, а обпалені блискавкою долоні знову видавалися холодними на дотик. Чари, шепочучи, повільно текли над камінням глибоко всередині мене. Кася спала на килимку в ногах ліжка; крізь балдахін мені було видно принцесу, до якої пригорнулися двоє дітей. Обабіч дверей дрімало двоє вартових.
Алоша сиділа у кріслі біля вогню з голодним мечем на колінах і гострила його пальцем. Я відчувала шепіт її чарів, коли вона проводила подушечкою великого пальця біля леза клинка. На її темній шкірі виступила тоненька смужечка крові, хоча вона насправді й не торкалася криці, а тоді кров здійнялася слабеньким червоним туманцем і влилась у клинок. Її крісло було повернуте так, що вона повністю бачила двері й вікна, неначе стежила за ними всю ніч.
— Чого ти боїшся? — тихо спитала я її.
— Усього, — сказала вона. — Чого завгодно. Зарази в палаці: король мертвий, Балло мертвий, кронпринца заманили на поле бою, де може трапитися що завгодно. Зараз досить пізно для перших проявів обачності. Я можу не поспати кілька ночей. Тобі краще? — я кивнула. — Гаразд. Послухай мене: нам потрібно викорінити цю заразу в палаці, і швидко. Я не вірю, що ми покінчили з нею, знищивши ту книжку.
Я сіла й обхопила руками коліна.
— Саркан подумав, що річ, можливо, все ж таки в королеві. Що її, можливо… змусили допомогти тортурами, а не зараженням, — я замислилася, чи мав він рацію: можливо, королева якось вивезла потай невеличкий золотий плід, піднятий із землі в Пущі, а тепер у якомусь темному куточку палацових садів пробився крізь землю крихітний срібний паросток, розсіюючи навкруги заразу. Мені було важко уявити собі королеву настільки втраченою для всього, чим вона колись була, щоб принести Пущу із собою, щоб нацькувати її на власну родину та королівство.
Проте Алоша сказала:
— Можливо, їй би й не знадобилося довго мордуватися, щоб докластися до загибелі свого чоловіка, після того, як він кинув її в Пущі на двадцять років. І, можливо, її старшого сина теж, — додала вона, коли я заперечно здригнулась. — Як я помітила, вона утримала від фронту саме Марека. Принаймні можна спокійно твердити, що вона в центрі подій. Ти можеш накласти на неї цей свій «Виклик»?
Я мовчала. Згадала тронну залу, де подумала, чи не накласти «Виклик» на королеву. Натомість я вирішила показати двору ілюзію, театральну виставу, щоб домогтися виправдання Касі. Можливо, це все-таки було помилкою.
— Та я не думаю, що можу зробити це сама, — зізналась я. У мене було таке відчуття, ніби «Виклик» насправді не був призначений для самостійного зачитування — неначе правда нічого не значить, якщо нею ні з ким поділитися; правду можна кричати в порожнечу вічно й витратити на це все життя, якщо хтось не прийде та не послухає.