Верба пройшла повз мене, смикнувши спідниці на один бік, щоб вони навіть не торкалися моїх, ніби не хотіла забруднитися. Вона махнула рукою, і засув піднявся сам собою. Вона вибігла геть, і важкі залізні двері з брязкотом зачинилися за нею, скрегочучи по каменю, наче лезо сокири.

Марек кинувся на мене, досі до кінця не давши виходу своїй злості.

— А ти! Ти маєш бути найпершим свідком, і ти вештаєшся замком у вигляді кухонної задрипанки. Гадаєш, хтось повірить хоч слову з твоїх вуст? Я вже три дні як заніс тебе до списку…

— Ви мене занесли! — обурено вимовила я та сяк-так зіп’ялася на ноги, спершись на Касину руку.

— …і ти зробила лише одне — переконала весь двір у тому, що ти — нікчемна селючка! А тепер це? Де Соля? Він мав показувати тобі, як іти далі.

— Я не хочу йти далі, — сказала я. — Мені байдуже, що хтось із цих людей про мене думає. Їхня думка не має значення!

— Та ні, має! — він схопив мене за руку й висмикнув із Касиних рук. Я, спотикаючись, пішла за ним, намагаючись при цьому зібрати заклинання, яким можна було б його відкинути, але він притягнув мене до підвіконня й показав униз, на замковий двір. Я зупинилась і спантеличено опустила очі. Нібито не відбувалося нічого підозрілого. Посол із червоним поясом просто заходив у будівлю разом із кронпринцом Зиґмундом.

— Отой чоловік з моїм братом — посланник із Мондрії, — сказав Марек тихо і грубо. — Там минулої зими помер принц-консорт; княгиня вийде з жалоби за шість місяців. Тепер розумієш?

— Ні, — зізналась я, збита з пантелику.

— Вона хоче бути королевою Польні! — закричав Марек.

— Та ж королева не мертва, — сказала Кася, і тоді до нас дійшло.

Я витріщилася на Марека, захолонувши та жахнувшись.

— Але ж король… — бовкнула я. — Він кохав… — я зупинилася.

— Він відкладає суд, аби вигадати час, розумієте? — відповів Марек. — Щойно спогади про порятунок зблякнуть, він відверне увагу шляхти, а тоді зможе тихо її стратити. Тепер ти маєш мені допомогти — чи ти хочеш і далі тинятися замком, доки не полетить сніг і її не спалять — як і твою любу подружку тут, — щойно стане надто холодно, щоб хтось вийшов на це подивитись?

Я міцно схопила жорстку Касину руку, неначе могла захистити її у такий спосіб. Це не вкладалося в голові, бо видавалося надто жорстоким і безглуздим: ми могли відвоювати свободу королеви Ганни, вивести її з Пущі лише заради того, щоб король зміг відтяти їй голову та одружитися з іншою. Просто щоб долучити якесь князівство до мапи Польні, ще один коштовний камінь до своєї корони.

— Але ж він кохав її, — сказала я знову, мимохіть протестуючи — гадаю, безглуздо. Все ж таки ця історія, історія про втрачену кохану королеву, здавалася мені логічнішою, ніж та, яку Марек мені розповідав.

— А ти гадаєш, він би простив через це, що його пошили в дурні? — відповів Марек. — Його красуня дружина, що втекла від нього з росьїнським хлопчиськом, який співав їй у садку чарівних пісень. Саме так про неї говорили, доки я не виріс достатньо, щоб убивати людей за ці слова. Коли я був хлопчиком, мені казали навіть не згадувати при ньому її ім’я.

Він пильно дивився згори вниз на королеву Ганну в кріслі, де вона сиділа, порожня, наче папір без літер. Дивлячись на його обличчя, я бачила його колишнього, дитину, що ховалася в покинутому садку своєї матері, щоб втекти від того ж натовпу отруйних придворних, які всі до одного шкірилися та шепотілися про неї, похитуючи головами та вдаючи журбу, і водночас пліткували про те, що завжди про це знали.

— А ви гадаєте, що ми можемо врятувати її та Касю, танцюючи під їхню дудку? — запитала я.

Він перевів погляд із королеви на мене. Мабуть, він уперше дійсно мене послухав. Його груди тричі здійнялися та опустилися.

— Ні, — нарешті, сказав він, погодившись. — Усі вони — просто стерв’ятники, а він — лев. Вони хитають головами й погоджуються, що це кепсько, та ще подзьобують кістки, які він їм кидає. Чи можеш ти змусити мого батька її виправдати? — запитав він, так легко, неначе не просив мене зачаклувати короля та забрати в людини її волю, жахливо, наче Пуща.

— Ні! — вражено промовила я. Я поглянула на Касю. Вона стояла, поклавши руку на спинку королевиного крісла, пряма, золота й непорушна, і хитнула мені головою. Вона не стала просити б мене про таке. Вона навіть не стала просити б мене втекти разом із нею, покинути наших людей на Пущу — навіть якби це означало, що король її вб’є, просто заради того, щоб можна було вбити й королеву. Я сковтнула.

— Ні, — сказала я знову. — Я так не вчинила б.

— Тоді як ти вчиниш? — буркнув Марек, знову розлютившись, і покинув кімнату, не чекаючи моєї відповіді. Та й байдуже. Я не знала, що сказати.

Розділ 20

Вартові біля Чаровнікова таки впізнали мене попри мій одяг. Вони відчинили мені важкі дерев’яні двері та різко зачинили їх знову. Я стала, притиснувши до дверей спину; над головою в мене була позолота і янголи, що обертались, а нескінченні стіни книжок височіли, повністю зайнявши одну стіну й тягнучись іншою, пірнаючи в ніші та виходячи назад. За столами то там, то тут працювало кілька людей, молодих чоловіків і жінок у мантіях, які схилили голови над перегінними кубами або книжками. На мене вони не звертали уваги — були-бо зайняті.

Холодніший за Драконову бібліотеку та надто безликий, Чаровніков не був привітним до мене, але це місце принаймні було мені зрозумілим. Я досі не знала, як рятуватиму Касю, але знала, що мала більше шансів знайти спосіб це зробити тут, аніж у бальній залі.

Я взялася за найближчу драбину та з рипінням потягнула її просто до найпершої полиці, а тоді підібрала спідниці, забралася нагору та почала ритися. Такі пошуки були мені знайомими. Я не ходила на збори до лісу, щоб знайти щось конкретне — я йшла знайти те, що можна було там знайти, та пустити в голову думки: якщо я знайду купку грибів, у нас наступного дня буде грибний суп, а якщо я знайду пласкі камінці, то буде залатана дірка у дорозі біля нашого будинку. Я подумала, що конче має бути щонайменше кілька книжок, які заговорять до мене так само, як книга Яги; можливо, десь тут, між цими всіма розцяцькованими томами із золотим тисненням, захована ще одна з її книжок.

Я працювала якомога швидше. Дивилася на найбільш запорошені книжки, ті, якими користалися найменше. Я проводила руками по всіх них, читала назви на їхніх корінцях. Але просувалась я в будь-якому разі повільно та постійно зазнавала невдачі. Продивившись дванадцять широких книжкових шаф від стелі до підлоги, кожна з яких мала по тридцять полиць, я почала замислюватися, чи знайду тут принаймні що-небудь: усі книжки під моїми руками видавалися сухими та нерухомими, і не відчувалося нічого, що спонукало б мене шукати далі.

Поки я працювала, стемніло. Нечисленні інші читачі зникли, а чарівне світло по всій бібліотеці пригасло до слабенького сяйва гарячого попелу, неначе пішовши спати. Лише на моїй полиці світильник і досі сяяв ясно, наче світлячок, а в мене нила спина та гомілки. Я скрутилася на драбині, обгорнувши стопою перило, щоб можна було тягнутися й хапати найдальші книжки. Я ледве подолала чверть одного боку зали, і це я ще йшла якнайшвидше та якнайнедбаліше, не поглянувши як слід і на десяту частину книжок; Саркан пробурмотів би щось несхвальне.

— Що ти шукаєш?

Я мало не злетіла з драбини на голову отцеві Балло, лише в останню мить схопившись за бічну перекладину та боляче вдарившись кісточкою об стик. На половині висоти зали стояла відкритою частина однієї з полиць, двері до якоїсь схованки; звідти він і вийшов. Він ніс у руках чотири грубих томи, які, мабуть, збирався повернути на полиці, та із сумнівом дивився на мене з підлоги.

Подумки я й досі здивовано смикалась, і я заговорила, не роздумуючи.

— Я шукаю Саркана, — заявила я.

Балло байдуже глянув на полиці, які я переривала: невже я думала знайти Дракона стисненим між сторінками якоїсь книжки? Проте я усвідомила, неначе сказавши про це йому та самій собі водночас, що саме цього й дошукувалася. Мені був потрібен Саркан. Я хотіла, щоб він відірвався від стосів своїх книжок і вилаяв мене за розгардіяш, який я вчинила. Я хотіла знати, чим він займається, чи завдала Пуща удару у відповідь. Я хотіла, щоб він сказав мені, як я можу переконати короля відпустити Касю.