– Я зробив їм дещо, і в них був переді мною боржок. – Віктор перевів погляд на мундштук кальяна. – Коротше, все склалося, як пасьянс. Я відчув, що потрапив у містерію. Все зробилося багатозначним. Речі перетворилися на символи.
Коли він повернувся додому, я била його рушником, била шматою до підлоги, била руками по щоках і по грудях. Він стояв, наче витесаний з каменю, я дивилася на це незворушне, холодне обличчя, і розуміла, що більше не знаю цієї людини. Не знаю, хто це переді мною.
Мирослава дивилася на нашу сцену широко розплющеними очима і врешті спитала:
– Мамо, а чому тато нічого не каже?
* * *Так я зрозуміла, що чекаю від нього дитину. У мене все обвалилося всередині. Але та легкість, з якою ми зійшлися, – в ній щось було. Романтика, від якої неможливо прокинутись. Наче сп’яніння, яке триває і триває, і воно вже вивернуло мене всю назовні, а я все одно відчуваю, як крутиться голова. Я надсилала йому листа за листом, аж поки він не озвався з нової скриньки: «Не пиши мені більше на старе мило, дружина прочитала наше листування».
* * *– І тоді виявляється, що ця містерія, цей пасьянс, затягує мене дедалі глибше. І я розумію, що все це – вся ця авантюра з тою дівахою – все організовано тільки для того, щоб упіймати мене. Ти розумієш? На мене влаштували полювання, як на звіра. Вони побачили, що я зайшов занадто далеко, – ці, що зсередини. Вони злякалися, що я здобуду їхній вогонь. Я приїжджаю додому всього на день.
Зразу після семінару, лише на один день. І дружина вагітніє. А потім вони приходять до неї у сні й пояснюють, як відкрити мою поштову скриньку. І вона знаходить усі ці листи…
* * *Ідучи до поліклініки, притискаючи носовичок до очей, щоб не було видно, які мішки від сліз у мене під очима, я раптом пригадую куплет із вірша, який цитував мені Віктор. Здається, то був Гумільов, я вже не пам’ятаю, але куплет крутився у мене в голові знову і знову, й волосся почало ставати диба, коли я зрозуміла нарешті, що мені хотів весь цей час сказати Віктор. Він говорив до мене, а я його не розуміла.
Ти сповільнишся, присталий, і на мить урвуться співи, І ти скрикнути не зможеш, і обляже каламуть, — І нараз вовки скажені, кровожерливі та мстиві, Вчепляться тобі в горлянку, хижі лапи накладуть.[20] * * *– І раптом на мене починається облава. Дружина робить аборт. Ця діваха пише мені, що вагітна. Я дізнаюся, що банк заморозив мої рахунки. Мені дзвонить тесть і каже, що в тещі інфаркт через новини від доньки. І я розумію, що біля мене гуляє смерть. І все, що я можу, – це продовжувати йти далі вглиб, укріпляти позицію, виходити на новий рівень абстракції. Пам’ятаєш гру «Принц Персії»? «Хто хоче володіти вогнем, повинен померти».
* * *Він переїхав від дружини до мене, я чекала дитину. Мені кілька разів снилося, що то має бути дівчинка. Я вже стала придумувати їй ім’я. Можливо, Зоя? Досить екстравагантно, але зараз така мода пішла – дітей називають хоч як.
Він і надалі їздить по своїх семінарах. Постійно в дорозі, я його майже не бачу. Коли приїздить – одразу здається, ніби якась важка сила причавлює мене. Я відчуваю, яким сильним він став. Він хоче, щоб я ішла слідом за ним.
Іноді мені здається: йому байдуже, що буде зі мною. Іноді я шкодую, що все так склалося. Загалом же добре, що він багато їздить. Своїм командним тоном він допікає мене до живого.
З іншого боку, добре, коли у дитини є батько.
На маму він справив переконливе враження. Це з нею рідко буває. Вона у мене серйозна жінка, півжиття на підприємстві директором пропрацювала.
Ми так і не розписалися. Дружина не дзвонить йому. Він дзвонить їй, запитує, як там донька. Часом, коли він їздить у свої краї, каже, що заходить до них, побачитися з малою. Каже, що у них все нормально.
* * *– На Різдво я приїхав у своє місто і збагнув, що мені просто нема де зупинитися. Всі друзі відвернулися від мене. – Віктор не дивився на Славу, він дивився кудись усередину себе. – І я попросився зупинитися в них. І ти знаєш, мене прийняли, як рідного. Ніби нічого не сталося. П’ять днів я жив у них, і ніхто мені не сказав ні слова кривого, ніяк не згадали, що я вже не живу в них… – Слава почув, що дихання Віктора помінялося. – І донька питає: «Тату, коли ти прийдеш з нами жити?»…
Віктор затулив обличчя долонею, щоби Слава не бачив його сліз. Він перечекав хвилю, але сльози не висихали. Він витер їх п’ястуком, видихнув і знову затягнувся кальяном.
– Цей шлях треба пройти до кінця, – процідив Віктор крізь зуби.
Славі не було що відповісти. Йому хотілося сказати другові: «Ти – Бог, хлопче», але страждання, яке зморшками лягало на різьблене обличчя товариша, замкнуло йому вуста. І його слова враз видалися легковажними і беззмістовними. Юнак відчув дивне спустошення, а потім повторив собі: «Я – Бог, Я – Бог». І вдав, що співчуває Вікторові.
– Все. Цей кальян уже догорів до кінця, – промовив Віктор суворо і відсторонено. – Треба просити рахунок.
* * *Іноді, коли він спить біля мене, я відчуваю, що є два Віктори. Один Віктор, якого я знаю. Він буде суворим, але жартуватиме, він буде жорстоким, але втримає контроль над ситуацією. Піде по трупах, але то будуть трупи ворогів, трупи скажених вовків.
І є інший Віктор. Віктор, якого я боюсь. Віктор, якого я не знаю.
Дослухаючись до порухів усередині мого черева, де плаває майбутня Зоя Вікторівна, я відчуваю, що цей Віктор не спить. Тіло засинає, а Віктор не спить. Усеньку ніч він пильнує в повній зосередженості. Готовий на будь-що. Великий і жахливий. Понад законом.
* * *Що тут сказати ще? Я й далі молюся за нього, прошу Бога, щоб у нього все склалося добре. А за нас із Мирославою хтось свічку та й поставить. Так воно все склалося, стрімко якось. Спершу швидкість, а потім – наче порожнеча розверзлася переді мною.
* * *Друзі вийшли на повітря. На вулиці стояла відлига. Було вже темно. За пару хвилин почнуть приходити есемески про пропущені виклики. Їх уже давно шукають. Вони потрібні. Вони – на гребені.
Їх високості стояли у внутрішньому дворику київського будинку.
– Слухай, – озвався раптом Слава. – Ти мені колись вірш класний розказував. Я ніяк згадати його не можу… Як там? «Милый мальчик, ты так молод…»
– Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка, не проси об этом счастье, отравляющем миры, – продекламував Віктор і уважно, проникаючи внутрішнім зором углиб Слави, подивився на товариша. Хлопцеві стало не по собі від цього погляду. – Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка, что такое темный ужас начинателя игры!
Слава усміхнувся, але мурахи забігали у нього по тілу.
– Ну все, успіху тобі. Ти на метро?
– Ні, мені вниз, на маршрутку, – сказав Віктор, перервавши дивну паузу в їхній розмові. Все, Віктор знову був у бою. – Йдеш?
– Так. Щасти.
– Давай, друже, тримайся, – сказав йому Віктор, і Слава пішов на метро.
Надійшло повідомлення від чергової пасії його світлості: «Я чекаю на платформі. Де ти?». Слава усміхнувся, пригадуючи розмову з Віктором. Як людей заморочує часом, це ж треба! Все ж так просто. Адже ти – Бог!
«Зараз буду, 7 хв.», – відписав він дівчині.
І, насвистуючи, попростував до метро.
24.12.2012
The йог
Серце йога чисте, як кришталь, і таке ж тверде.
Індійська народна мудрість вернуться20
Н. Гумилев, «Волшебная скрипка» (переклад Григорія Латника)