— Анна, то ти?

— Та. Добрий день, сусід Ожболт.

— Дай Боже, Анна, а чо ти сама прийшла? Я би не впізнав тебе таку, без пуза. Шо ти буш ту сама робила, в таку зимницю?

— Тільки подивлюсь, чи хата ше стоїть.

— Стоїть, стоїть. Не здається бабка. Ми свою вже шуруємо.

Відчув свою недоречну веселість. Розгублено розмірковуючи, чи то спершу висловити співчуття, чи привітати із поповненням, вирішив, що найважливіше — повтирати руки, тому витер їх в штани і підійшов до неї.

— Еее, ми ше не бачились… відтоді. Співчуваю. Такий моцний молодий хлоп…

Розчулився власною фразою, просльозився, але заскочений сухими очима Анни і льодяним виразом її обличчя, проковтнув сльози. Як тут плакати без товариства?

— Я чув, в тебе родилась дочка. Моя Циліка виділа її на Виноградській. Ти знаєш, же ми ше пополудню, до того, як вода дійшла до нас, послали Циліку до жінчиної сестри на Трнє. Думали, же там вона буде в безпеченстві. А вода й там до них добралася, мусили вилазити на дах, ледве знайшли їх човном. І відвезли на Виноградську. Циліка повіла, же там виділа дитятко. Отаке, хтіли смо як ліпше і мало дитини не втратили.

Замовк, зрозумів, що з його боку недоречно говорити про свою сім’ю, яка зберегла всіх своїх членів.

— Тільки би твоя дитина була жива і здорова, для сліз ше буде час.

Анна мовчала, сусід з нерозумінням стояв, а тоді, згадавши про свою першу зустріч із власною затопленою хатою, співчутливо опустив голову і вернувся на своє подвір’я.

Звук шкрябання лопатою усталився.

Слабкість попустила, й Анна наблизилася до хати. Дерев’яна огорожа повалилася, колись біла хатина до невпізнання потемніла від брудної води, немулене багно з’їло вікна, тільки краї вікон на тридцять сантиметрів визирали з болота. Анна поглянула на стріху і розчулилася. Вона нагадувала ту колишню. Хоча й пошкоджена, поламана, поранена, але стріха. Погладила б її, якби могла дістати. Посміхнулася до неї. Обвела подвір’я поглядом і вирішила, що «те, шо ся стало», сталося не тут. Відтоді і до кінця свого життя ніколи не казала, що її чоловік втопився, а завжди «то, шо ся стало». Зробила ще один крок болотом і поглянула на сад. Намулені купи всякої всячини не давали можливості докладно його розгледіти. Побачила якесь незнайоме порожнє місце і зрозуміла, що фруктів нема. Попадали. Вона витягнула шию, як черепаха, нахилила голову і помітила голе по-зимовому черешневе дерево. Спало собі, наче нічого не сталося. Анна посміхнулася до дерева, як посміхалася до стріхи. Не було нікого, кому могла б щось обіцяти, і в думках звернулася до черешні.

— Завтра вертаюся додому. Все повишуровую, моя дитина буде мала свій дім і свою хату, з якої її ніхто ніколи не вижене.

До того, як покинути вулицю, пішла попрощатися з Ожболтом. І вже попрощавшись, обернулася.

— Сусід Ожболт, Циліка — перша з нашої вулиці, хто видів мою Катарину. Дуже вас прошу, якшо ви пристанете і Циліка не буде проти, най вона буде хресна мама моїй Катарині. Циліка вже велика, миропомазана.

Ожболт мовчки кивав головою. Не міг спинити сліз.

Пізніше не пригадувала, чому, повертаючись до міста, вона біля Трешнєвського ринку звернула через Потік до Савської. Ніколи нікому не розповідала, що пробивалася крізь страшне болото і гілляччя, обвішане рештками одягу, що на Потоці її застали сутінки, що асфальт рухався, що бачила безмежні тіні щурів і що їй здалося, що один скочив їй на плечі.

Пізніше вже було звичне життя.

На смак і на думку сусідів, вулиці, району і зовиць, Анна Фірман, після другого заміжжя Жигер, Катаринина, Ірмина та Ітина мама, зарано вийшла заміж, зарано стала вдовою, зарано вдруге видалася, запізно народила Катарининих сестер і зарано померла. Загалом після неї залишилася тінь підозри, що у всьому, що в житті з нею і її дочками трапилося, принаймні частково винна вона сама.

Здравка Фірмана, Катарининого батька, військовий гумовий катер знайшов досить швидко і недалеко від хати. Ніхто не міг із певністю сказати, як і чому втопився той сильний двадцятисемилітній чоловік, тому і вулиця, і район задовольнилися двома версіями: першу розповідали на Різдво, коли люди були схильні до історій про доброту й офірність, і підносили на п’єдестал мучеництва жертовного героя, який ціною свого молодого життя постраждав, намагаючись розбудити глухих і злих Згорелців, які й так не спали і не рушилися зі свого горища аж доки вода не відійшла. Другу переповідали пізньої весни — коли плоди в садах ще не достигли, а закрутки на зиму в коморах закінчувалися — перешіптуючись про те, що батьки Здравка Фірмана за час війни зберігали на горищі скриню єврейських коштовностей, по яку ніхто ніколи не прийшов, і Здравко Фірман спробував винести той важкий рундук, але разом з ним і потонув. Подейкували також, що скриню потім знайшли військові, а пограбували офіцери ЮНА. Нічого з цього неможливо було довести, і залишився лише факт, що Катарининого батька похоронили за державний кошт через тиждень після Катарининого народження.

Сусід Згорелець все життя пишався, що він, його дружина і син Вілім «прив’язалися на стриху і так вирятували себе і своє добро від злодюг». Доки ще дружина була жива, вони взяли з дитбудинку і всиновили горбатого та розумово відсталого хлопчика, якому тоді було сім років і про якого ніхто нічого не знав: ні хто він, ні що він, ні звідки він. Гроші з місцевого бюджету на його утримання надходили регулярно, звикла й Циліка до нього, коли згодом вийшла заміж за тихого Віліма Згорелця і переселилася в його хату. Дзядек Згорелець у свої дев’яносто два роки не лише не помічав Бахура, але й узагалі не пам’ятав його. Інколи, коли більше не знав, куди себе подіти від нуду і відчуття пустки, які у дев’яносторічного чоловіка часом змінювалися відчуттям безмежної радості через те, що помирають молодші від нього, дзядек Згорелець ішов на горище, прив’язувався до балки і репетував на весь голос: «Вода вас всіх віднесе, байстрюки прокляті, а я переживу, всіх вас переживу…» Маразм підкосив його, але не знищив повністю, і насправді ніхто не був певен, прив’язується дзядек до горищної балки тому, що його з’їдає старече недоумство, чи для того, щоб насолоджуватися, доки домочадці і добрі сусіди зносять його горищними сходами. А невдовзі станеться так, що Циліка матиме «роботи по вуха і тре буде йти на базар», тому вона лише надвечір помітить, що тарілка, на якій вона дзядеку подала балабухи, не торкана. Подивиться на вицвілі квіточки на тарілці і заволає:

— Дзядек, дзядек, дорогий!

Старого Згорелця знайдуть на горищі мертвого, добре прив’язаного до несучої балки, із посмішкою на вустах і ліхтариком у застиглій руці. Ліхтарик буде погашений: старий Згорелець ощадив на цьому світі. Знадобиться йому пізніше.

Нічого настільки гарного і розкішного в житті Віліма не ставалося, як Ітине падіння і задерті ноги на її весіллі. Знав, що пам’ятатиме про це все своє життя, не знав тільки, що це не буде так важко, бо після того чарівного відкриття голої Ітиної сідниці Вілім Згорелець проживе ще лише чотири тижні. Вигляд величних голих півкуль значно пришвидшив його сексуальне, але скоротив біологічне життя, про що Вілім не міг вирішувати, як і вчасно покаятися. У цьому йому насправді підмогла й Циліка, яка не могла надивуватися, звідки в їхньому давно виснаженому сексуальному житті у Віліма з’явився невситимий плотський голод, та мудро вирішила ним скористатися і жодними зайвими питаннями не провокувати ні чоловіка, ні злий фатум. Запідозрила приховані десь порнографічні журнали, але оскільки телевізійні психологи і журнальні психіатри запевняли, що йдеться про нормальні, ба навіть бажані форми сексуального збудження, щиро раділа раптовим пристрасним нападам свого чоловіка. Якби вона знала, що, доки він сопів, ляскав її по сідниці і наспівував: «Дупця моя маленька», перед його очима виблискували задерті ноги і розкричені сідниці Іти Жигер, у заміжжі Славичек, трохи по-іншому себе би вела. А так лише сопіла і мружилася, а отверезіння від пристрасті прийшло лише тоді, коли пізнього пообіддя, через чотири тижні після Ітиного весілля, після пишного обіду і тривалого пообіднього відпочинку, вона опинилася на тахті, привалена важким тілом свого чоловіка, який перестав і сопіти, і плямкати, і ляскати її по «дупці моїй маленькій». Нажахана, але зберігаючи здоровий глузд й абсолютну холоднокровність, вона змогла, попри виснаження, вибратися з-під мертвого чоловіка завдяки тому, що через небезпеку для свого артритного стегна не дозволяла йому лягати на неї усім тілом. Коли встала, пішла до ванної кімнати спершу привести себе до ладу і ретельно зачесатися, а потім і доречно вбратися. Зачесавшись, одягнувшись і упокорившись удовиній долі, повернулася до кімнати і з неймовірним зусиллям натягла «Вілімові, дупці моїй маленькій», штани від піжами; дякувати Матері Божій Бистрицькій, Вілім все ж не наполягав на повній оголеності і лише спустив до колін нижню частину піжами. Те, що чоловік згас на ній, було їй не дуже огидним і вона щиро плакала і крізь сльози повторювала: «Вілім був моя любов і я була його, дупця моя мала». Повторювала це на величних похоронах, на які вона, про всяк випадок, найняла ще одного священика, та ще впродовж цілих двох місяців, аж до судового слухання справи про спадок, на якому її сльози вмить висохли, коли її як громом вдарив неймовірний факт, що коханий чоловік Вілім Згорелець чинним заповітом без яких-небудь пояснень і без будь-яких видимих причин половину своїх життєвих заощаджень у розмірі 4 600 євро залишив Іті Жигер, у заміжжі Славичек.