Головна будівля — одноповерхівка, лише два вікна якої виходили на вулицю, була віддалена від дороги настільки, наскільки саму вулицю формували та асфальтували. З двох боків закрита двома новесенькими п’ятиповерхівками, тому випадковому перехожому могло видатися, що хатинка витріщила вікна від здивування, бо господарі покинули її і дозволили, щоб набряклі бетонки розтрощили її для розваги, коли їм заманеться. Для того, хто увіходив до хатинки, вона відкривалася із зовсім нових ракурсів: із кухнею, двома кімнатками, передпокоєм, з якого сходи ведуть на переплановане горище, хатинка насправді складалася з двох окремих квартир. Зрештою, і ті добудовані хижки грали певну роль. У них можна складати старі речі, можна заготовити паця на зиму, а в давні часи, до імпорту китайських товарів, могли працювати й якісь машинки для виробництва на той час дефіцитного товару. І врешті, першою з усіх назву собі виборола Задруга — приміщення, де розміщені рештки меблів, ще ужиткові шафи, стільці, столи і той диван, на якому вгніжджувалася курчиня Ірма і де періодично з різноманітних веселих нагод збиралися господарі й гості. Із самої назви «Задруга» вже давно припинили сміятися, а ті, хто її дав, сто літ як повмирали, і наймолодшому мешканцеві цієї хатинки потрібно було довго і нудно пояснювати таємниче значення цього слова.

Того наймолодшого мешканця чекала його мати Катарина Фірман, за чоловіком Горак, і йому до хати залишилося справді лише декілька кроків.

Від того нетривалого стояння на повітрі їй стало легше, шлунок заспокоївся, хвилювання зеленавих хвиль припинилося, вона зібралася із силами, щоб рішуче обійти подвір’я. Незатишність від того підозрілого стукання зникла. «Спиртне, певно, це спиртне». Без страху почала обходити подвір’я лише для того, щоб заспокоїти жінок. Чого це людина може боятися у своїй хаті, в якій живе від народження? Нічого. Рушила до частини обійстя, яку називали садом. Сад? Запущений клаптик землі давно не відігравав ролі саду чи ролі подвір’я. Та й йому, тим мізерним решткам у п’ятдесят квадратних метрів запущеної землі, давно вже пригрозили спорудженням ще якоїсь добудови. Відмовились від цієї ідеї після смерті Ірминого та Ітиного батька: частково через те, що в хаті не стало справжньої чоловічої руки, яка б керувала добудовою, а частково через те, що слухання справи про спадок показало, що існують непорозуміння щодо власності трьох сестер. Заспокоїлися і почали мріяти про інвесторів, продаж будинку і земельної ділянки, спорудження нової п’ятиповерхівки, яку треба було втиснути між тих нових будинків. А для такого заміру потрібно було більше, ніж просто мрії. Цей нещасний сад восени був украй непривітним, і домочадці його уникали. «Але з тим малим ніколи невідомо. Може, дійсно він стукав, може, так намагається відволікти від своєї вини? Цілий день його нема, поросяти. Надіюся, з ним нічого не сталося. Це ж не перший раз». До неї повністю повернулася хоробрість. Все-таки вона найстарша в цьому домі. Світло з сусідніх будинків частково освітлювало подвір’я і надщерблений паркан, яким був відгороджений сад. Вона навіть перевірила кущі вздовж паркану. Нічого. Нікого. Далі за парканом сад тонув у суцільному мороці, виднілося голе осіннє гілля. Сипала якась мжичка, туман, дощик, чи щось таке, її светр просочувався вологою, і Катарина відійшла від огорожі. Повернулася до Задруги, відчинила двері і з порогу сказала дівчатам, що нікого немає і щоб вони трохи порозважалися без неї. Може, їм всім причулося? Може, ніякого стуку не було? Спиртне — ворог. Вона скоро повернеться.

Пляшка спорожнювалася, і їм було байдуже. «Циліка розказувала, що Вілім виробляв в першу шлюбну ніч», — і жінки душилися сміхом.

Катарина підійшла до дверей головної будівлі, піднялася на сходинку, з якої відчинялися двері, і спинилася. Коли перебували у прибудовах, що на подвір’ї, хату ніколи не замикали, і Катарина не знала, чому вона спинилася і чому подумала про незамкнену хату. Холодна незатишність облизала їй шию, і вона повністю протверезіла. Відчинила двері, простягла руку до вимикача і знервовано її відсмикнула. Їй здалося, що вона торкнулася чиєїсь вологої волосистої долоні. Навіть витерла руку об штани. «Нерви, Катарино, нерви». Голосно вдихнула і врешті хоробро увімкнула світло в передпокої. Передпокій був порожній. Вийняла мобільний телефон і поглянула на годинника.

22 година і 45 хвилин. В «Контактах» мобільного телефону дійшла до імені «Борис» і зупинилася. Поки не телефонуватиме його батькові, ще трохи зачекає. Щоб не дратувати його без причини. Так було минулого разу: зателефонувала, все звелося до кількох бридких речень, а малий все одно з’явився через десяток хвилин. Ні, не буде йому телефонувати. «Ще трошки… Тільки б нічого не сталося… Надіюся, з ним нічого не сталося? Нічого не сталося. Це не перший раз. Гад малий. Гад, навмисно мені нерви їсть».

Раптовий напад люті витіснив із порожнього приміщення дурнуватий страх і неспокій, породжені відсутністю її дитини. Вона підігрівала рятівну лють. «Вилупок шмаркатий, дістане своє, коли прийде. Ніколи не діставав, але нині таки дістане.

Ти його вдариш, Катарино? / Вдарю його, дам по писку, щоб на все життя запам’ятав, Давид, мій син.

Удар запам’ятає він чи ти його запам’ятаєш, Катарино? / Вдарю його, дам по писку, щоб на все життя запам’ятав, Давид, мій син».

Давид, її син, видерся на огорожу блакитного новозбудованого будинку і перескочив її, застогнала сирена, і він їй зрадів. Нехай всі чують, нехай всі чують! Пробіг через подвір’я і добрався до проходу між блакитним будинком і своїм садом. Перескочив рештки плоту, не спинився ні в саду, ні біля освітлених вікон Задруги, з якої чувся регіт і початок п’яної пісні, не мав часу ні слухати, ні чути, ні висміювати співачок. Зупинився аж перед вхідними дверми хати, щоб натиснути на клямку; двері полетіли досередини передпокою, він влетів у знайоме приміщення, розтулив рота, щоб схопити повітря і покликати маму, щоб закричати, заплакати, все їй розказати, розповісти про все, що побачив, але його абсолютно не підготовлена голова полетіла спершу ліворуч, а тоді праворуч, а він не зрозумів, від чого. Він не заплакав, не скрикнув, насправді його навіть не заболіло, лише дзвеніло в лівому вусі. Не розуміючи, що саме від мами, від тієї своєї мами отримав перший ляпас у житті, захитався і вигукнув: «Мама», певно, щоб йому допомогла, щоб врятувала від самої себе.

Катарина злякалася власного удару, страшенно злякалася. Щоб приховати страх, почала кричати, зовсім неконтрольовано погрожувати, лаятися… Відчуття якоїсь невиправної ганьби примусило її грубо стиснути Давидову ліву руку вище ліктя. Правою відчинила двері його кімнатки і, доки він голосив: «Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе», штовхнула його до неосвітленого приміщення і замкнула за ним двері.

Пішла до кухні, сіла і слухала, як Давид товче ногою в двері.

Ще якийсь час було чути: «Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе», але стуки були все тихішими і все рідшими.

Врешті все стишилося.

Встала. Сльози самі висохли і забулися.

Стала біля плити, підняла кришку каструлі з холодним супом, задумливо її поклала назад. «Він не захоче зупи». Потім зігнулася, щоб взяти з нижньої шафки сковорідку, поставила її на газову конфорку, взяла з кухонної стільниці пляшку олії, якийсь час на неї дивилася, а потім поставила назад на стільницю.

Витерла руки кухонним рушником і, пильнуючи, аби не створити жодного гучного звуку, підійшла до Давидових дверей. Нахилила голову, але вуха до дверей не притуляла. І цього їй було достатньо. Обернула легенько ключ, ще легше відчинила двері і крізь щілину між одвірком та причиненими дверми просунула голову. Ролети на вікні не були повністю опущені, але вуличне світло освітлювало Давидове ліжко. Достатньо, щоб на ньому побачити Давида. Тихого, згорнутого клубочком, мізерного, миршавого, вбраного в куртку, з натягнутим каптуром, у кросівках. Сплячого.